«Українська пісня має усе, щоби здобути світове визнання», - народний артист Павло Дворський дав інтерв'ю БукІнфо
ЕКСКЛЮЗИВ /
Про розквіт української естради за часів відомого ансамблю «Смерічка», коли на піку популярності були Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару та багато інших, Народний артист України, Лауреат премій і фестивалів, Почесний громадянин Чернівців, співак та композитор Павло Дворський розповідає з особливою теплотою. Адже це – душа культури, її злет, її тріумф.
Про розквіт української естради за часів відомого ансамблю «Смерічка», коли на піку популярності були Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару та багато інших, Народний артист України, Лауреат премій і фестивалів, Почесний громадянин Чернівців, співак та композитор Павло Дворський розповідає з особливою теплотою. Адже це – душа культури, її злет, її тріумф.
У розмові з коресподентом БукІнфо Павло Ананійович озвучує наступну тезу: насправді в сучасної української естради є усе, щоби мати світове визнання. Але акцент потрібно робити та тому, що споконвіку своє, а не на тимасових віяннях.
- Павле Ананійовичу, чи може сучасна українська естрада виправдати той високий рівень, який був заданий у 70-80-х, а чи це уже цілком інший формат?
- Ну насправді в наших виконавців є величезний скарб, залишається ним скористатися. Українська пісня має усе, щоби здобути світове визнання. І це усе – фольклор, наші народні пісні. Адже це така глибина, душа. А що мовою високого мистецтва означає «душа»? Це коли співак навіть акапельно виконує пісню, збирає при цьому аншлаги, і мороз шкірою від голосу і емоції, закладеної у мелодику. Справді, у нас є і гарні імена, і українське здатне зривати овації стадіонів (як «Океан Ельзи»). Щоби не опуститися до масовості, яку напівзневажливо називають «попса», молоді артисти, які ще лише обирають, яким шляхом іти, мали би переосмислити і відкрити для себе наш фольклор. А там справді все.
- Ваша творча співпраця з Назарієм Яремчуком принесла українській естраді майже 30 пісень. Що для вас було пріоритетним, коли ви несли українську культуру у світ?
- Нашу дружбу з Назарієм, наші спільні ідеї та іноді суперечки можна до ранку згадувати, справді. Це не просто роки. Назарій не просто виконавець десятків моїх пісень, він ще і хрещений батько для мого сина, він ще і однодумець був. Ми тоді просто робили своє: несли буковинське, гуцульське, слобожанське у світ. Співали і на міжнародних велелюдних сценах, і на току чи в шахтарській промзоні. Головне було – щоби з душею. Коли ми виступали перед шахтарями з Авдіївки з «Водограєм» і «Червоною рутою», тоді думалося одне: ці люди ризикують життями щоденно, аби видобувати вугілля, і вони напевно не знають – виберуться з копалень, чи ні… Ми тоді і подумати не могли, що на цій же землі через кілька десятиліть буде ще й інша загроза. Не думали, що ми і наші діти дізнаються, що таке війна. Що нашому сучасникові-українцю доведеться воювати за мир…
Ми справді у пріоритет ставили душевність української пісні і тому несли її всім, хто хотів чути.
- Знаючи, який тотальний контроль радянського режиму був над проявами національного характеру, майже неймовірним зається ваш феномен. Адже у своїй творчості ви не просто не підлаштовувалися під ідеологічні каркаси, ви повністю залишилися собою – як це можливо?
- Небезпека справді була і для того, аби українське зазвувало, треба було ним жити. Це не перебільшення – бо такий був час. Якщо говорити конкретно про мене, то виступав у свій час навіть під псевдонімом Павло Дністровський, аби ті, хто перевіряє сценарії і репертуар, сприйняли автора як когось із «своїх» з радянської спілки композиторів і не перекрили дорогу. А щоби бути почутим у різні часи (які би важкі вони не були) – просто достатньо щирості, повторюся. Справжня пісня знаходить справжнього слухача. Навіть більше того: слухач у ній впізнає себе, незнайомий мені слухач. Так було із «Смерековою хатою», наприклад, коли мені щиро казали: «Я виріс саме у такій- там все точно, як у моєму дитинстві…»
«Співати душею» - таке завдання ставив і ставить перед собою Павло Дворський на кожному з виступів. Бо знає: в мистецтві треба говорити мовою непроминущого.
Розмовляла Іванна СТЕФ’ЮК, БукІнфо (с)
- Павле Ананійовичу, чи може сучасна українська естрада виправдати той високий рівень, який був заданий у 70-80-х, а чи це уже цілком інший формат?
- Ну насправді в наших виконавців є величезний скарб, залишається ним скористатися. Українська пісня має усе, щоби здобути світове визнання. І це усе – фольклор, наші народні пісні. Адже це така глибина, душа. А що мовою високого мистецтва означає «душа»? Це коли співак навіть акапельно виконує пісню, збирає при цьому аншлаги, і мороз шкірою від голосу і емоції, закладеної у мелодику. Справді, у нас є і гарні імена, і українське здатне зривати овації стадіонів (як «Океан Ельзи»). Щоби не опуститися до масовості, яку напівзневажливо називають «попса», молоді артисти, які ще лише обирають, яким шляхом іти, мали би переосмислити і відкрити для себе наш фольклор. А там справді все.
- Ваша творча співпраця з Назарієм Яремчуком принесла українській естраді майже 30 пісень. Що для вас було пріоритетним, коли ви несли українську культуру у світ?
- Нашу дружбу з Назарієм, наші спільні ідеї та іноді суперечки можна до ранку згадувати, справді. Це не просто роки. Назарій не просто виконавець десятків моїх пісень, він ще і хрещений батько для мого сина, він ще і однодумець був. Ми тоді просто робили своє: несли буковинське, гуцульське, слобожанське у світ. Співали і на міжнародних велелюдних сценах, і на току чи в шахтарській промзоні. Головне було – щоби з душею. Коли ми виступали перед шахтарями з Авдіївки з «Водограєм» і «Червоною рутою», тоді думалося одне: ці люди ризикують життями щоденно, аби видобувати вугілля, і вони напевно не знають – виберуться з копалень, чи ні… Ми тоді і подумати не могли, що на цій же землі через кілька десятиліть буде ще й інша загроза. Не думали, що ми і наші діти дізнаються, що таке війна. Що нашому сучасникові-українцю доведеться воювати за мир…
Ми справді у пріоритет ставили душевність української пісні і тому несли її всім, хто хотів чути.
- Знаючи, який тотальний контроль радянського режиму був над проявами національного характеру, майже неймовірним зається ваш феномен. Адже у своїй творчості ви не просто не підлаштовувалися під ідеологічні каркаси, ви повністю залишилися собою – як це можливо?
- Небезпека справді була і для того, аби українське зазвувало, треба було ним жити. Це не перебільшення – бо такий був час. Якщо говорити конкретно про мене, то виступав у свій час навіть під псевдонімом Павло Дністровський, аби ті, хто перевіряє сценарії і репертуар, сприйняли автора як когось із «своїх» з радянської спілки композиторів і не перекрили дорогу. А щоби бути почутим у різні часи (які би важкі вони не були) – просто достатньо щирості, повторюся. Справжня пісня знаходить справжнього слухача. Навіть більше того: слухач у ній впізнає себе, незнайомий мені слухач. Так було із «Смерековою хатою», наприклад, коли мені щиро казали: «Я виріс саме у такій- там все точно, як у моєму дитинстві…»
«Співати душею» - таке завдання ставив і ставить перед собою Павло Дворський на кожному з виступів. Бо знає: в мистецтві треба говорити мовою непроминущого.
Розмовляла Іванна СТЕФ’ЮК, БукІнфо (с)
Фото автора
Більше новин по темі:
-
«Вирвалася із самого пекла…» Неймовірна історія лікарки з Маріуполя Ганни Кальченко, яка нині допомагає землякам у Чернівцях
-
Як американський фізик Джон Спор зміг утекти з окупованого Маріуполя: "Я роблю компоненти для Patriot, Abrams і Javelin. Росіяни досі шукають мене"
-
Підполковник Олексій Павлюк про мобілізацію, втрати побратимів та мотивацію бійців перед найважчими боями
-
«Моя родина - це хлопці з ЗСУ. Знаю, що вони мене чекають». Як волонтерка зі Сторожинця Тамара Сенюшко проміняла власний бізнес на допомогу армії
-
Журналіст-розслідувач Христо Грозєв висловив свою версію, чому ватажок ПВК "Вагнер" Пригожин в останій момент передумав йти на Москву
-
"За пару тижнів до початку вторгнення вони зайшли через Білорусь, щоб бути у Києві та поряд з містом": Христо Грозєв розповів, як елітний спецназ ГРУ росії планував вбити Зеленського на початку війни