ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 
















Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
 
 
 
Loading...

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  БЛОГИ   >>> 28 Червня 2011

Про чорну ознаку на «Білому птасі» через сорок біблійних літ…

СЛОВО ВІД ТОМКІВА /

Сірого зимового дня 1971 року від Чернівецького університету до тодішнього кінотеатру «Жовтень» (зараз «Чернівці») йшла група студентів на чолі з керівником літературної студії, письменником Михайлом Івасюком. Молоді літератори поспішали на зустріч у Будинку піонерів на вулиці Горького. Вперше на такий захід, де читалися переважно вірші, було запрошено першокурсника, який писав прозу. Власне, всі філфаківці щось колись писали. Але той студент писав або малював у щоденнику щоденно з методичністю спортсмена, який тренує себе вправами…

Іноді робив це на листочках у папці з філософським написом «Добро і зло». Папку він привіз разом з документами для вступу в університет з гірського села Розтоки, де режисер-актор Іван Миколайчук, закоханий у самобутність гуцулів, знімав фільм «Білий птах з чорною ознакою». Друзям у гуртожитку студент зізнався, що сюжет його літературної вправи, розпочатої ще до прибуття у село кіностудії Довженка, дивно збігся з фабулою «Птаха» – також йшлося про буковинську родину, де один брат прийняв радянську владу, а другий пішов у ліс боротись з нею, і де бандерівщина була явищем складнішим за її шаблони у підручниках радянської школи. Іноді у близькому колі студент дещо читав з написаного – про красу Гуцульщини, до якої він був не байдужим, що відчувалось також і в його малюнках, насичених гірською екзотикою.

В одному з таких малюнків вгадувалось щось спільне і з його автором, і афішею «Білого птаха» на стіні кінотеатру, намальованій гуашшю, з великими «шевченківськими» очима Миколайчука, знайомих багатьом ще з кінофільму «Сон». З’ясувалось, що на малюнку студент зобразив себе, схожим на Івана, поруч з дівчиною у вінку – не просто дівчиною, чи Даною з «Білого птаха», а уособленням жінки-України, яка потребує любові і захисту.

Коли група перейшла дорогу біля кінотеатру, студент кинув погляд на афішу, ніби віддавав належне чомусь близькому і рідному. Адже директором школи, у спортзалі якої розмістилась кіностудія, був батько студента, у фільмі знімались його односельчани, друзі-десятикласники і він сам, зокрема, в епізоді, де гуцули під музику глинницьких газдів-музикантів штовхали спалений трактор-універсал. Cтудент вважав, що був то не трактор, а символ насильної колективізації, про яку в центральній Україні «східняки» вже забули, а на Буковині «западенці-бендерівці» ще пам’ятали... Про подібні асоціації шепотілось на вухо.

А вголос на увесь Союз Буковина дзвеніла тоді генетично українськими «Червоною рутою», «Водограєм», її поетично-загадковий «Білий птах» не лише здобував визнання на українських і міжнародних кінофестивалях, а й відкривав «код доступу» суспільству, закоркованому «єдиноправильним вченням», до розуміння різниці між націоналізмом і патріотизмом, самодостатності нації, природного стану речей без диктату ідеологічних надбудов. І коли з екрану прозвучало «Я гуцул, і воля моя, як ці гори, – висока, як цей Черемош, – прудка і горда», коли клятва «чорного чоловіка з лісу» відстояти «свою наречену», тобто, Україну, щоб її «не мацали жодні посіпаки», – коли ця публічна сповідь під бистрину черемошських хвиль і дараби, кермованої Іваном Миколайчуком, змусила глядачів відчути мурашки на спині і серцебиття, тоді у мислячого громадянства полуда спадала з очей. Якщо й не спадала, то тріскала. І у тих, хто знав, чи щось чув про голодомори та репресії, Стуса, Чорновола, Лук’яненка, з’являлась надія на те, що Україна реалізує себе не як сателіт у державотворенні, а як його суб’єкт з європейськими свободами. Рано чи пізно. Тоді ще було рано…

Розтоківчанка, українська письменниця Марія Матіос, у хаті якої під час зйомок «Птаха» проживало подружжя режисера-постановника Іллєнка, якому вона маленькою дівчинкою приносила вранці горнятко свіжого молока, вважає, що фільм став каталізатором і її творчості, і поштовхом до «багатьох мистецьких явищ» в умовах, коли «друга хвиля арештів в Україні підходила». Певно, і той студент з тих Розтік у ті часи був спонтанним суб’єктом того «поштовху». І кличку «гуцул» у студентському середовищі він отримав не як звичайну кличку, а як ознаку поваги до етнічності – концентрату українських прагнень.

Отож у Будинку піонерів студент щиро хотів прочитати щось у дусі тих глибинних тогочасних настроїв. І коли перед виходом на сцену Михайло Івасюк запитав, з чим виступить новий літгуртківець, він щось мовив про красу гір, визвольний рух та про бандерівців, які ту красу люблять…

Михайло Григорович, спантеличений цим «капусняком», змінився на обличчі і попросив пояснити «детальніше», про що саме йтиметься. Та хіба можна було за півхвилини передати те, що було «поштовхом» у фільмі, на афіші «Жовтня», у малюнку з жінкою-Україною?.. В залі вже сиділи цінителі слова: молодші – у червоних галстуках, старші – з комсомольськими значками. Але коли батько автора «Червоної рути», хвилюючись, представив вихованця, який «пише прозу», студент збагнув, що зараз має трапитись щось, чого його наставник хотів уникнути. В останню мить «прозаїк» замість уривку з «Добра і зла» прочитав з щоденника ідилію про хлопчика з вудочкою на березі озера... Івасюк аплодував першим, а потім за кулісами тиснув руку щойно похрещеному «літстудійцю», не відомо за що дякуючи.

Того студента я пам’ятаю добре і через сорок років. Насамперед, тому, що ним був я… Після відвідин Будинку піонерів Михайло Григорович попросив ознайомити його з непрочитаним зі сцени. Я дав письменнику уривок під назвою «Дзвін», у якому поранений братом-бендерівцем герой, стікаючи кров’ю, дотягується до мотузка церковного дзвону і б’є на сполох, але щоб люди рятували не його, а самі себе в обставинах, де не через землю чи спадщину, а через ідеологію брат іде на брата. Сцена була натуралістичною. Герой мав розпорений живіт, з якого вилазили кишки, і які він притримував руками. Щоб вдарити у дзвін, потрібно було звільнити руки, що означало смерть. Але герой зробив саме такий вибір.

Через кілька днів Михайло Григорович повернув новелу, набрану ним на друкарській машинці, під назвою «Комсомолець». З сюжету, фактично, нічого не залишилось, що вкрай розчарувало автора, який після того перестав бути літгуртківцем. Але коли рукописом почали цікавитись спецслужби, і на явочних квартирах хлопці у краватках «пропонували» мені засвідчити про Миколайчука, як про націоналіста за версією тодішніх підручників з історії, я написав речення «Іван вірив у Бога» і зрозумів, що Івасюк, називаючи «Дзвін» «Комсомольцем», оберігав у такий спосіб і мене, і таких, як я, від системи, через яку прорвався Птах. Прорвався завдяки, насамперед, екзотиці, сюрреалізму, мистецькій свіжості, несучи на собі чорну мітку того часу. Бо ще не була пора сказати уголос те, що було зашифроване у фільмі і що мало б відкритись людям через біблійні сорок років…

Про зашифроване очікування у фільмі розповів мені брат Івана Миколайчука Михайло, один з синів Дзвонаря у «Білому птасі», з яким товаришував і я, і друзі зі студентської кімнати. У кадрі Михайло цілує руку панотцеві, який благословляє землю Дзвонарів на врожай, і усміхається. У тій усмішці було щось не від сюжету, а від неба, у яке спрямовувався погляд «миколайчуківсько-шевченківських» очей... Михайло відкрив мені таємницю знаменитого брата, який свідомо все робив так, аби його зрозуміли не відразу, а через десятиліття, і я почав шукати у фільмі зашифровані ключі, повертаючись у казкові дні, коли директор школи Микола Михайлович Томків відпускав з уроків відібраних для зйомок «характерників». І хоч нам хотілось ще й відростити таке ж довге волосся, як і в Миколайчука, чого не дозволяла шкільна дисципліна, ми попри ту неможливість отримували можливість долучитися до незбагненності творення екранної поезії з місцевої буденщини.

Роздобувши російськомовний примірник сценарію, я стежив за зйомками епізодів у Товарниці, на Тарночці, під Смугарем, летів велосипедом до каменя за «обідний цех», де розтоківчани «ловили» бандерівця Ореста, якого грав молодий Богдана Ступка. Мені й тоді здавалось, що твориться щось ірреальне... Місцеві ґазди дещо скептично дивились на зйомки, зауважуючи, що у Карпатах немає великих степових коней, яких привезли з рівнини, а є маленькі й витривалі, спроможні «ходити горбами». Коні й справді «впали на ноги», походивши незвичною для них місциною. Хтось з господарською резонністю зауважував, що не треба штовхати трактор, якого тягне лебідка… У фільмі звучала проста гуцульська мова, місцева троїста музика, камера фіксувала портрети простих людей в капелюхах і хустках, взятих просто з дороги.

І коли відзняте показали у переповненому клубі, то настало якесь сум’яття… Розтоківчани, насамперед, пізнавали самих себе, рідні місця і ніяк не могли склеїти враження докупи. Хата Дзвонарів горіла в Дихтинцях, город орали в Товарниці, трактор чомусь опинився в Усть-Путильських Шпетках… Еклектика вражень місцевих була такою ж, як і враження тих, хто не шукав ідентичності кадру з територіальними ознаками, але був дезорієнтований тим, що постать бандерівця Ореста викликала чомусь симпатію замість осуду. І лише пізніше, переглядаючи стрічку, я почав помічати Іванові «шифри» на зразок трактора-руйнатора споконвічного укладу життя горян. В інших епізодах, коли, скажімо, військові виривають прикордонний стовп, а Дзвонар зустрічає їх хлібом-сіллю, маленька дівчинка, гойдаючись на гілці поваленого дерева, плює у той бік, звідки разом з визволенням прийшли на Буковину дикі репресії. Або ж коли солдат-визволитель, сидячи на тракторі, питає у попівської дочки Дани «Прокатішся?...», Дана відповідає «Прокатішся…» без узгодження відмінку в слові. А в фіналі троїсті музики з пацієнтів Чорторийської психіатричної лікарні урочисто грають гімн безглуздю, коли лікар у відповідь на пропозицію панотця «відпустити гріхи», називає його хворим. І здається, що хворий не панотець, а суперечлива дійсність за вікном…

Хоча, напевно, кожен, має право на власне розуміння образу, на бачення чарки напівпорожньою чи напівповною. Якби Іванові виповнилось сім десятків, він, напевно, пояснив би сьогодні, чи виправдались його очікування, чи розшифрувало суспільство через сорок біблійних літ його думки так, як він цього хотів… І сказав би, може, Іван, чого вже хотіти зараз тим, хто мріяв, аби Україна здобула незалежність, Бандера став Героєм, а Прем’єр-міністр, читаючи на засіданнях Кабміну тексти українською мовою, офіційно стверджував, що держава буде в Євросоюзі вже через десять років...

Наразі ж автор цих рядків має власні аргументи на користь запрограмованої містичної енергії в фільмі. Чомусь саме через сорок років зовсім випадково знайшовся малюнок, споріднений з афішею «Білого птаха» на «Жовтні»... З’ясувалось, що його зберіг мій товариш по студентській кімнаті Олександр Дробко, який і приніс його автору, як реліквію пристрасних прагнень молоді часів Птаха, Рути і Водограю. Саме через сорок біблійних літ я дізнався і про те, що Іван Миколайчук, залишаючи школі після зйомок дещо з кіношної атрибутики на господарські потреби, запропонував моєму батькові забрати і птаха з чорною ознакою, і що тато відмовився від тієї пропозиції. Бо вважав, що бузьки в горах – то рідкість. Облюбовують вони місця у передгір’ї, де на багнах є пожива. Втім, мічений чорною міткою лелека, якому Бог велів все життя збирати гаддя, залишається символом для людей не на одне сорокаліття, і не в тих чи інших місцях, а на увесь час, відведений Богом землі і людям. То ж нехай і люди, і мічений птах живуть щасливо там, де їм рідно…



Анатолій ТОМКІВ, журналіст, письменник (Чернівці)
спеціально для Західної Інформаційної Корпорації

P.S.

У Чернівцях, в обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка, 14 червня відбулася презентація книги Анатолія Томківа «Хто пацив, той знає…». «Хто пацив, той знає» – перший письменницький доробок Анатолія Томківа. Це збірник новел, які друкувалися у місцевій пресі та на сайті БукІнфо. У них журналіст мальовничо передав життя своїх земляків-гуцулів. Книга ілюстрована малюнками автора. Деякі малюнки знайшлись через сорок років з часу зйомок фільму Івана Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою» на батьківщині автора у селі Розтоки Путильського району. Свою творчу роботу Анатолій Томків приурочив 70-річчю Івана Миколайчука, з рідними якого товаришував особисто.

 

БукІнфо (с)

Фото сайту Радіо Свобода

Переглядів (3339) Коментарів (5) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. 22 серпня, до 10-х роковин з дня смерті письменника Василя Кожелянка, у Чернівцях відбудеться вечір пам’яті «Неможливо продовжити літо»
2. У Чернівцях 7-9 вересня відбудеться IХ Міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ (ПРОГРАМА ФЕСТИВАЛЮ)
3. Молода буковинська письменниця Іванна Стеф’юк отримала грант Президента України для видання поетичної збірки "Рибниця"
4. У Кіцманському районі відбудеться перший фестиваль Тюльпанів
5. Чернівецьке арт-видавництво «Чорні вівці» видають книжку про сов і жайворонків
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...


Loading...