"Смішна команда" або про те, що зовсім не смішно…

ПОБАЧЕНЕ В ДОРОЗІ / Я частенько бачив цей дивний екіпаж на вулицях одного з бесарабських сіл , і завжди при його зустрічі в мене з'являлась легка посмішка . Зрозуміла зараз , думаю , і тобі ,читачу. В голову весело ,як горобці в стріху , впорхували думки про "німців під Москвою" , "банду Трясогуски" і тому подібне , що просто не могло не народитись при такій чудесній оказії . Одного разу стояв на узбіччі , а "веселі жабокричі "( чергова алегорія , що народилась в моїй уяві ) зупинились неподалік. Не витримав. Маю досить допитливу натуру- щось просто підкинуло мене і я рушив до візка ..

Підійшов, попросив сфотографувати . Бабця виявилась з гумором. Посміхнулась і відповіла згодою. Розговорились . На диво чітка українська мова, добірні фразеологічні звороти. Дивно… Чекалось інше. Весело – водевільне… З неодмінним буковинським оптимізмом та "жартівливим" песимізмом (усі там будемо),.. Проте, натомість очікуваної веселості – холодна правда буковинської жіночої долі. Долі , обпаленої другою світовою, вивітреної на полях сталінських колгоспів, безпросвітно - важкої селянською доленьки, замішаної на радянському безправ' ї та бездушності місцевих начальничків .

 Ольга Максимівна Онуцька народилася у далекому 1933-му.  Так сталось, що з дитинства інвалід -  ліва нога паралізована.  Каже, що зараз паралізувало праву ногу, тому на візок її висаджують. Збоку сидить онук. Глухонімий від народження. Так і їздять разом, щоб, як  говорить жінка, "ніхто не причепився". Звозять людям з городів урожай, себе також не забувають. Декілька років тому зробила операцію на очі. В Чернівцях.

" Дуже добрий , - каже,- пан Совва. І хороша в нього клініка. Тільки от біда – грошей не було вдосталь, тому довелось економити - піти на компромісний варіант. Дай Боже здоров"я лікарям, що підказали ,- каже,- вихід. Оперували двоє очей по ціні одного. По "дешевшій" методиці. Щоправда , тепер усе життя ( тут уста бабусі торкнула легенька посмішка, а мене кольнуло серце ) ДОВЕДЕТЬСЯ носити темні окуляри….але це не головне. Головне – БАЧУ !"

Ну добре …Питаю : "Яка група у Вас, бабусю ?" "А ніяка ",– відповідає. "Колись , коли половина тіла ще слухалась , сказали ніби треба їхати на комісію і приготувати "грубі гроші" ….А звідки ? ..Так і залишилась без групи . Пенсії теж не мало би бути …Хто тоді в колгоспі писав трудодні на інваліда , що прийшов допомагати родичам на ферму чи на поле ? Тут самим колгоспникам писали , що хотіли , а таким як я - і поготів .. Так і " продопомогала" усенький свій вік. Добре хоч зараз 600 грн платять. Соцмінімум . Спасибі владі нашій. Не забуває"…

Розмова якось сама собою стишилась і я, розпрощавшись, відійшов до свого авто. Бабуся "в'йокнула " і розумний коник повіз цей дивний екіпаж по своїм важливим та нагальним справам. Я зловив себе на думці, що тепер при зустрічі ВЖЕ НІКОЛИ веселі визначення не народяться в моїй уяві , і тільки серце черговий раз нагадає про вічне та нетлінне ….Смішно читачу ?... Чи вже ні ?

PS. Я був би не проти, якби ось таку світлину почепили на стіну біля крісел багатьох наших очільників від влади і  "економіки",(список можна сформувати за бажанням).

Вадим МАКСИМІВ, для БукІнфо (с)
Фото автора