ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 








Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
Loading...
 
 
 
Loading...

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  ЖИТІЄ МОЄ   >>> 1 Травня 2018

Він розгадав секрети Страдіварі: Скрипкових справ майстер у самому серці Карпат створює неперевершені інструменти

А ВИ ЧУЛИ? / 


Так Бог дав, що у визначений час поєдналися дві родини знаних на всі Карпати скрипкових майстрів. І було у Анни та Михайла Мартищуків восьмеро дітей — чотири сини й чотири доньки. А серед них Василько, що народився у саму війну і успадкував від дідів-прадідів талант робити скрипки, якими тепер захоплюється світ. 

 

«Я дідів онук»
 

— Ось мої родинні обереги, дві мої святині — дідова скрипка і світилочка, що осявала нашу батьківську хату. При ній працював зимовими вечорами батько, виробляючи з дерева на продаж різні гарні речі, потрібні в господарстві. З того ми жили, з того й вижили у війну і голод. 

 

При цьому світлі і я робив свої перші скрипки, — розповідає Василь Михайлович, тримаючи на долоні, як малу пташку, родинний світильник — гасову лампу, зроблену батьком із гільзи снаряда. На зеленому металі вигравійовано «1940». Потім з таким самим трепетом бере до рук скрипку. Всередині, як годиться, автограф майстра і рік народження інструмента — 1930.

— Мій дід Микола Федорович Медвідчук робив такі скрипки, що з ними можна було розмовляти як з людиною, такий вони мали голос, — продовжує розповідь Василь Мартищук. — У діда були давнішні книги з майстрування музичних інструментів, він навчив мене всього, що знав. А сам він мав за взірець скрипку Страдіварі.
— У вас була справжня скрипка Страдіварі? — перепитую здивовано.
— Справжня, а яка ж? У наших горах довго стояв фронт у війну — було, що хочеш, аби мав за що купити. Дід віддав за ту скрипку не роздумуючи 200 рублів, то були шалені гроші. Так зачарувався нею. Купив не за ім’ям — тоді ще не бігали на ім’я. Купив за звучанням. Та скрипка досі є для мене камертоном.
Сам же Василь Мартищук, відомий нині на весь світ майстер, першу свою скрипку, так звану долобанку, зробив, як був малим, з цільного шматка явора. Приніс її до класу, заграв: «Усі так зачаровано слухали, а вчителька похвалила добрими словами». Потім почав робити інструменти по-дорослому, щоразу вдосконалюючи майстерність.
— Старший брат Микола зробив цимбали, і ми з ним грали у клубі «забаву», — згадує пан Василь. — Приходили дівчата, хлопці, співали і танцювали. То було так весело! Але всі тримали дисципліну. У клуб дівчата не йшли самі, їх приводили дві мами, забезпечували контроль. Як привели — так і відвели, ніяких проводжань і кавалєрів!
Контроль контролем, але де скрипка, там і кохання. Отак молодий ле∂інь з верховинського села Снідавка опинився у Ковалівці, що біля Коломиї. Саме в той час (так усе знову гарно збіглося!) у тому ж селі жив на старості літ чарівник скрипки, як його досі називають, карпатський Паганіні Іван Васильович Грималюк (а він, до речі, також з Верховинського району, із села Зелене).
— Не пишіть прізвище. Напишіть просто — Могур, так нашого геніального музиканта-самоука знають всі Карпати, бо жив під горою Магур, — зауважує Василь Михайлович. — У нас тут у Карпатах була своя консерваторія. Музику передавали від майстра до майстра. А Могур вчився у самого Гавиця — Івана Курилюка, знав усю карпатську класику і трохи консерваторської. У нього була гарна мелодія, кучерява.
— Де брали ноти?
— Які ноти? Грали зі слуху. Наші музиканти чули голос скрипки без усяких партитур. Та й хіба можна записати знаками карпатські співи й танці? Ще ніхто не зміг покласти на ноти «Гуцулку-коломийку». От слухайте.
Василь Михайлович бере скрипку, проводить стиха смичком по струнах, ще мить — і враз полилися такі запальні карпатські мелодії…
Завдяки цим інструментам та золотим рукам майстра народжується скрипка. Фото надане автором
Завдяки цим інструментам та золотим рукам майстра народжується скрипка. Фото надане автором
 
Місцеві золоті самородки
До великого Могура, перед яким до скону віку схилятимуться в пошані всі карпатські музики, пан Василь пішов за звуком.
— Я мав знати скрипку як музикант, щоб домогтися потрібного її звучання. Кажу Могуру з поклоном: дайте мені музику. А він суворо: що, зібрався на весіллях заробляти, захотів слави і грошей? Ні, відказую, хочу знати скрипку, знати звук. Ходив займатися не один рік. Навчив він мене і каже: тепер, Василю, будеш гарні скрипки робити, бо можеш робити з них звуки. Але майстровий звук мені відкрився не одразу, а вже коли працював у Москві на музичній фабриці і де моїми вчителями були видатні майстри скрипок.
— Як ви потрапили в Москву?
— Так, видно, в житті мені записано, але вийшло ніби випадково. Я вже відбув армію, вивчився у косівському технікумі різьби та інкрустації. Як зараз пам’ятаю, був листопад 1978 року, дивлюсь по телевізору новини і чую, що в Москві створюють особливу фабрику для майстрів скрипок. Я працював на художній фабриці сувенірів у Коломиї, мусив заробляти на сім’ю, але дуже хотів робити саме скрипки. Написав на телебачення листа, мені відповіли, розказали, куди звертатися. Звернувся — звідти запрошення: беріть свій інструмент і приїжджайте.
Московську експериментальну фабрику музичних інструментів, на якій Василь Мартищук працював 14 років, очолювали Юрій Почекін, Олександр Крилов та Борис Горшков (сьогодні ці імена стали легендарними в музичному світі). Вони саме повернулися з Італії, де довгий час навчалися в найкращих італійських майстрів, в знаменитій школі ім. Антоніо Страдіварі. Радянський Союз, що пишався унікальними скрипалями-виконавцями, вирішив створити свою школу з виготовлення смичкових струнних інструментів.
— Але окремої радянської школи не вийшло, майстри наслідували великих італійців, — згадує Василь Мартищук. — Я сам виріс, вважайте, на італійській школі, намагався відтворити звук, знаний з дитинства. І тут дізнався, що не я один, а весь світ шукає розгадку секретів скрипок Страдіварі.
Прискіплива комісія, що відбирала майстрів на нову музичну фабрику, довго не могла повірити, що скрипка, бездоганна за звуком, акустичними якостями, формою, кольором, ще й дивовижно інкрустована чорним деревом, могла зродитися у далекій гірській карпатській глибинці. Василя Мартищука одразу зарахували в штат (з усього Союзу відібрали 10 чоловік, які мали працювати в своїх домашніх майстернях й час від часу їхати до столиці). За скрипку заплатили тисячу рублів — «Я таких грошей ще в житті не бачив!» — і забрали її в Московську консерваторію.
Це були роки високої творчості. Інструменти Василя Мартищука ставали дедалі кращими. Його альти і скрипки виборювали призові місця на конкурсі музичних інструментів ім. Чайковського, на всесоюзних, потім на міжнародних конкурсах майстрів-художників струнно-смичкових інструментів. Врешті, 9 жовтня 1988 року, скрипка «Анна» (за ім’ям матері майстра з Карпат) увійшла до списку переможців традиційного конкурсу ім. Антоніо Страдіварі, що проходить у Кремоні, де творив великий італійський майстер.
Інструмент радіє доброму господарю
То виходить, майстер таки розгадав секрети Страдіварі? «Так. Звичайно, не я один володію цими знаннями, — каже він. — Кожний майстер йшов до них своєю дорогою. Ой як важко далися ці секрети! Працював по 16 годин, не відриваючись від інструмента, ненароджена скрипка не відпускала від себе. Бувало, склад лаку чи ∂рунтовки приходив уві сні. Довго мені не давався секрет проявлених літ — це коли в структурі дерева верхнього дека чітко проступають тонкі рівні смужки. Бачите, ось вони, на цій скрипці, яку зробив у 1992 році і вважаю за краще своє творіння. Назвав її «Карпатська красуня», інкрустував своєю монограмою і вирішив залишити собі.
Саме такі інструменти в Антоніо Страдіварі. У них звук набуває сили й повноти сріблястого, оксамитово-шовкового звучання. Цю мою скрипку з проявленими літами високо оцінив Морассі Джіобатто, керівник кремонської школи скрипкових майстрів. Він знає секрети Страдіварі. У нього також проявлені дека. Нині вже з новими знаннями готуюсь до міжнародних конкурсів в Італії, Чехії, Німеччині. Це завершені інструменти».
А чи прослідковує долю своїх скрипок, альтів? Каже, що вони потрапляють в добрі професійні руки, на них грають російські музиканти, викладачі і студенти Львівської, Одеської, Київської консерваторій. А радіє тоді, коли за скрипкою приїжджають молоді скрипалі. Для них новий інструмент — віха в житті, в творчості. Вони його беруть з трепетом. І майстер наче відчуває, що скрипка також радіє доброму господарю.
Не втримуюся, щоб не поцікавитися, як же виникає скрипка. 
— Все це зв’язане з небесами, — продовжує мій співбесідник. — Хто це сотворив таке чудо, щоб дерево промовляло до людини людським голосом! Скрипка нагадує людину і за своєю будовою, і за тим, що в неї є душа, а вона народжується з душі майстра.
Колись кожний газда мав у хаті скрипку. Як не грав сам, то на свята чи просто у потрібну хвилину кликав до себе скрипаля і слухав музику. Як же раніше любили в Карпатах скрипку! І нині люблять. Але знаєте, каже, забагато стало «кнопок» — всяких синтезаторів без душі і звуку.
Щоб інструмент зазвучав, йому потрібно надати бездоганну форму. А для цього взяти звучне і красиве дерево (на нижнє деко — з твердої породи, на верхнє — з м’якої), філігранно вирізати за лекалами заготовки, правильно зробити грунтовку (я роблю з прополісу), зварити м’який лак, у мене свій рецепт на лавандовій, ялицевій ефірних оліях — жодної хімії.
На один інструмент іде кілька місяців наполегливої праці. Потім уже ніби й завершена скрипка довго не хоче співати на повний голос. Її треба розіграти. Сам робить і інструмент для різьблення дерева — з висококласної сталі власноруч виклепав різці у кузні. Одне слово, це все великий труд.
І, звісно, не менш цікавий момент — чи є у майстра учні? «Учнів нема, і це мені болить. Нема кому передати знання, — стиха промовля. — Приходять охочі, але ж не вміють навіть цвях забити, не мають терпіння. А треба змалечку з любов’ю вчитися, які дощечки взяти, щоб потім вони заспівали, як їх зростити, як прослухати заготовку. Можна, звичайно, описати все у книзі, але всіх тонкощів на папері не передаси. За книгами вчать робити фабричні скрипки. А щоб зробити скрипку майстрову, потрібно вчитися у майстра. Так здавна заведено. Але я ще маю надію передати в добрі руки всі свої знання». 
 
Світлана ІСАЧЕНКО, Урядовий кур’єр 
Переглядів (778) Коментарів (0) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. 100 живописних полотен, створених на Міжнародному живописному пленері «Вижниця 2018», можна буде побачити з 10 травня у «Галереї на Штейнбарга»
2. Актора Чернівецького театру ляльок Тараса Козловського визнано найкращим на професійному фестивалі у Житомирі
3. У центрі Чернівців почали розмальовувати 20-метровий мурал, присвячений Дню вишиванки (ДОДАНО ВІДЕО)
4. 1 березня за підтримки мера міста стартує проект від "Успішних чернівчанок" "Жінка. Весна. Чернівці"
5. 23-27 квітня відбудеться ІХ-й Міжнародний вокально-хоровий конкурс-фестиваль «Хай пісня скликає друзів» пам’яті Першого космонавта України, Героя України Леоніда Каденюка
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...


Loading...