ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 


Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
 
 
 

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  КУЛЬТУРА   >>> 31 Липня 2020

“Мав би гроші, купив би собі квартиру в Чернівцях” – Юрій Андрухович

НАШІ КУМИРИ /

Міжнародний поетичний фестиваль «Meridian Czernowitz» розпочав проєкт «Літературні дні Пауля Целана 2020 (читання та дискусії в Україні й Німеччині)». Проєкт розпочався в Чернівцях. Її учасниками стануть 10 митців – українських та німецьких, вони упродовж тижня мешкатимуть у столиці Буковини та працюватимуть над есе про Пауля Целана. Відомий український письменник Юрій Андрухович був першим учасником чернівецької літературної резиденції «Пауль Целан 100».
 

Перебуваючи тиждень у Чернівцях, він розповів "Буковині" про його присутність і не присутність тут та про новий роман «Радіо Ніч», який невдовзі побачить світ у чернівецькому видавництві «Meridian Czernowitz». Отже, Юрій Андрухович про ювілейний вечір у Польщі, який не відбувся, про армійські пів року в Садгорі та про нічну радіостанцію


– Юрію, ви розповідали, що колись служили в армії шість місяців у Садгорі, тепер тиждень мешкали в Чернівцях. Хотіли б жити в нашому місті?

– Я би жив, так. І якби володів зайвими коштами, щоби в Чернівцях придбати собі помешкання, то був би щасливий трохи пожити в себе у Франківську, а на якийсь час приїжджати до Чернівців. Є ще одне місто, де я би таку можливість розглядав, – це Львів. І так логічно вимальовується, я живу посередині цих двох міст. Але поки що до таких коштів я не доробився, щоб влаштувати собі такий спосіб життя. Тому це залишаю як перспективу.

– До речі, що в Україні мав би робити письменник, літератор, щоб мати такі великі кошти?

– Він неминуче мав би непогано видаватися за кордоном. Причому в сильних видавців, у великих видавництвах, які би приносили йому реальні заробітки – і від продажу книг, і від виступів. Бо в моєму випадку, коли мої книжки видаються в Німеччині, вони непогано там продаються. Але від продажу самих тільки книг було б сутужно жити. Це таке доповнення непогане. Натомість реально заробляю на виступах, фестивалях, творчих вечорах. Я про себе кажу, знаю, що мої колеги також це можуть підтвердити. Якщо відняти фактор закордонного заробітку, то в Україні можна отримати непоганий дохід, якщо продати в кіноіндустрію свій сценарій чи права на свій твір. Але я знаю, що в нас дуже не акуратно, скажемо так, із письменниками поводяться, дають їм копійки з того. Тобто, якщо бюджет фільму, припустимо, 10 мільйонів гривень, то письменнику, за чиїм твором робиться цей фільм, може в найкращому випадку перепаде 50 тисяч з тих 10 мільйонів. То що з цим робити?..

– Розкажіть трохи детальніше, як ви потрапили в Садгору?


– Це була армійська служба. Я ж не знав, куди мене везуть із Івано-Франківська. На збірному пункті прокричали номер команди, а потім призовники вже подейкували, що нас везуть до Чернівців. Це був 1983 рік. Серед ночі привезли в полк у центрі Чернівців. Ми кілька годин проспали в якомусь спортзалі на підлозі. Вранці нас вивели у двір, туди під’їжджали офіцери з різних частин дивізій. Я ж не знав, що майор, який до мене звертається, повезе мене в Садгору. Але я вхопився за шанс відслужити так званим спецом. Мене вже так попередники навчили, що не треба приховувати своїх здібностей. Бо це може полегшити службу. І цей майор запитував, хто вміє друкувати на машинці. А я перед тим свою збірку поезій власноруч надрукував. Кажу, що я друкую. Запитав, хто я за спеціальністю, кажу: журналіст. «Забираю» – чую. Хоча журналістом був лише за дипломом. А працював випусковим у друкарні газети «Прикарпатська правда», спочатку – в коректорському цеху, а потім вже очолював увесь процес у друкарні. А машинку я придбав собі ще до армії. І навчився трохи на ній стукати, друкував свої поезії. Збірку подав у видавництво і пішов до армії. І це дало мені підставу казати, що я вмію друкувати, насправді я друкував повільно і зовсім не професійно, двома пальцями. Зрештою, так і досі. Цей майор забрав мене в Садгору з іншими. Я не можу сказати, що це сильно полегшило мені службу. Але іноді це мене виручало. Замість копати траншею я раптом отримував наказ зі штабу бігти терміново друкувати.

– Із Садгори нікуди не виходили?


– Нас ганяли до Чернівців, у турецьку лазню. Ми бігали марш-кидок до лазні й назад. Із Садгори. Це був період весна-осінь. Ми прибігали брудні, милися нашвидку, нам не давали насолодитися. А тоді – бігом назад, в частину, прибігаємо такі ж самі брудні, як до лазні. Іноді нас забирали цивільні люди садгірські на якісь роботи в себе по господарству. Я так думаю, вони з цими офіцерами мали свої схеми, і ті давали безкоштовну робочу силу. Тому я Садгору трохи побачив, бо десь канаву копали в якогось господаря. Але це вважалося везінням, бо люди годували домашньою їжею.

– Ви ніде не описуєте цей період…


– Він трішки є в одному з оповідань, в мене сім армійських оповідань. Переважно вони вже про ту ситуацію після Садгори, коли я служив у Вінницькій області. Але там є трохи історії з «учебки», називається оповідання, здається, «Зліва, де серце». А крім того, в романі «Таємниця» є цілий розділ про армію. І там багато уваги приділено Садгорі.

– Ви часто їздите до Німеччини, вас там видають. А як складаються стосунки з нашим ближчим сусідом – Польщею?


– Польша – це перша країна, де мене почали перекладати і видавати за кордоном. Мій роман «Рекреації» вперше побачив світ у польському перекладі, українською цієї книжки ще на той час не було. І відтоді так склалося, що я став відомим письменником у Польщі. Я би сказав, що найкращі часи минули. Пік моєї там популярності і впізнаваності був від другої половини 90-х десь до 2010-го року… Але я продовжую видавати там свої романи. Ось «Коханці Юстиції», знову ж таки, перший переклад там був. Фактично все включно з віршами перекладалося польською. Здається, лише ті армійські оповідання не перекладалися, бо про Садгору поляки не прочитають.

– А лекції, колонки у виданнях?

– Зараз у мене нема таких пропозицій. Бо новий роман ще в мене лежить. З лекціями запрошували, колонки писати не пропонували. «Газета виборча» періодично зверталася на якусь тему написати щось більшого обсягу – такий есей. Певний час це було регулярно, протягом кількох років. Бо тоді був такий час, що Польщі був важливий український вектор. Польща сама ще тільки наближалася до європейського союзу, і вона тягнула Україну як наш адвокат. Їй було важливо вирвати нас із російського впливу. І думки українських письменників для них було важливі, а те, що я розмовною польською вільно володію, давало мені плюс, я багато інтерв’ю там давав. Зараз все трохи зменшилося…

– У вас там є товариші серед письменників, літераторів?

– Так, звичайно. Минулорічна нобелівська лауреатка Ольга Токарчук – моя добра знайома. У поляків ширші можливості бути перекладеними в різних країнах світу. Тому що людей, які здатні якісно перекладати з польської, значно більше, ніж тих, які можуть перекладати з української. Відомі польські письменники, звісно, більше заробляють від продажу книг. І, відповідно, вони частіше бувають по закордонах.

– Цікаво, ви спілкувалися з Ольгою Токарчук після вручення “Нобеля”?

– Вживу – ні. Я мав свій ювілей, 60 років, відсвяткувати в Польщі, у Вроцлаві – в її місті. Я Ольгу запрошував. Але в неї на місяці наперед були розписані зустрічі, було заплановано турне Іспанією. Словом, це турне накрилося через коронавірус, як і мій день народження у Вроцлаві… Натомість ми посиділи у вузькій компанії у Франківську. Це ж мало бути з публікою, у Вроцлаві. Там мав бути цілий дводенний фестиваль. Бо для Вроцлава я – друг міста. І місто вкладалося в це, фінансово підтримувало, все було заплановано. Слово «патріарх» із назви фестивалю я тоді зняв, назвали «Андрухович 6.0». Там мали бути українські й польські учасники. Це мав бути фестиваль діалогу двох культур. І я, як така постать, яка б об’єднала всіх своїм ювілеєм. Мав бути концерт Тараса Чубая, мій концерт з польським гуртом «Карбідо», багато літературних читань. Олександр Бойченко мав бути ведучим. Ну що робити… Не вийшло, не склалося… Є ще така версія, що, може, через пів року, 13 листопада, можна буде цей фестиваль провести. Я до того стверджував, що не визнаю шістдесятки. Значить, якщо перенесли, то мені ще рік буде 59…

– Ваша книжка «Радіо Ніч» ось-ось має вийти. Дуже цікава її назва, а яка її передісторія?

–По-перше, був такий момент, коли в нас, у Києві, під час Майдану з’явилися в публічному просторі старі піаніно і на них почали грати люди в балаклавах. Бо це не тільки був один піаніст. Але цей один став одним із героїв Майдану, його називали екстреміст. Оцей мотив. А другий – знову ж таки, він пов’язаний з Польшею. Колись у мене брали розгорнуте інтерв’ю на студентському радіо Варшавського університету, хтось із молодих журналістів запитав, мовляв, якщо уявити собі ситуацію, що раптом я не зможу більше писати, чим би я займався. І я сказав, що відкрив би свою власну радіостанцію, яка тільки вночі передавала сумну музику, а я би там час від часу щось говорив… у ніч. І я назвав би це радіо «Смуток». Герой мого роману має таке радіо.

– Ви тиждень провели в Чернівцях. Зробили якісь нотатки щодо майбутніх есеїв про Пауля Целана?

– Так, звичайно. Я вдячний організаторам резиденції, що вони зобов’язують до екскурсії літературними місцями Чернівців. Я про те, що я «енний» раз у вашому місті, але я дуже-дуже багато нового дізнався. Аж до видатних імен, про які мало чув. Як наприклад, двоюрідна сестра Пауля Целана – Зельма Меєрбаум-Айзінгер, яка 18-річною померла в таборі. Так що я отримав дуже багато інформації, щоб написати щось нове. Бо мені здавалося, що я ще в 90-ті написав про Целана свої враження, і мені тепер буде важко, щоб не повторюватися. Але, сподіваюся, я знайшов якісь свіжі мотиви.

Наталія ФЕЩУК, журналістка.
Фото – «Meridian Czernowitz». 
Джерело: газета "Буковина"
Переглядів (910) Коментарів (1) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. Буковинці можуть безкоштовно почитати книгу "Мистецтво жити під час хіміотерапії", яку чекали по всій Україні
2. Побачила світ книжка Юрія Луканова про "ДНР" у складі України і пригоди журналіста на війні
3. Донбас у складі України на правах автономії і репортер на війні — відомий журналіст Юрій Луканов розповів БукІнфо про свій перший військовий роман
4. Дитяча книжка чернівчанки Оксани Драчковської стала лауреатом премії BookForum Best Book Award 2020
5. Цьогоріч Meridian Czernowitz уперше не підтримала міська влада, - президент поетичного фестивалю Святослав Померанцев
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...