Військовий капелан із США, підполковник Ольга Вестфолл, яка влітку відвідала Чернівці, допомагає українському війську і вірить у перемогу України над путінською Росією (ФОТО)
СПРАВЖНІ ПОСТАТІ /
Вона – українка з Дніпра, якій у Сполучених Штатах віддають честь старші офіцери Збройних Сил цієї країни. Жінка, чиє ім”я знайоме багатьом українським захисникам на передовій, і яке згадують у молитвах покалічені війною бійці. Багатьом з них американка з українським походженням протягнула руку допомоги з-за океану, завдяки чому хлопці вижили морально.
Ольга Вестфолл - підполковник ВПС США, військовий капелан медичного центру ветеранської адміністрації США у місті Атланта (штат Джорджія), у минулому – капелан регулярної армії США, а також регулярних Військово - Повітряних Сил (ВПС). В Америці Ольга з 1998 року, тут знайшла свою долю, вийшла заміж. Разом з чоловіком Клеєм Вестфолл, в минулому військовим, виховують трьох синів – свого сина та двох усиновлених українських дітей з міста Севастополь.
Коли розпочалась війна на Донбасі, Ольга зрозуміла, що її безтурботне життя в Америці закінчилось, вона самостійно вивчила українську, бо не хотіла більше розмовляти мовою окупантів, і почала допомагати нашим військовим, залучивши українську діаспору. Mинулого року військовий капелан армії США, тоді ще - майор Ольга Вестфолл й сама завітала в Україну, побувала у кількох містах, в тому числі й у Чернівцях. Разом з іншими військовими капеланами, психологами та представниками християнської церкви вона приїхала на батьківщину з волонтерською місією, провела чимало зустрічей з бійцями, які потребують моральної підтримки.
Наступного року пані Ольга теж планує поїздку. Тимчасом вона налагодила зворотній зв’язок з тими, хто повернувся з війни, і вже запросила кількох бійців до себе в гості у м. Атланта (штат Джорджія).
Детальніше про це та інше, зокрема про непросту місію військового капелана «там» і «тут», важливість адаптації бійців, які повернулись з війни, а також про власне бачення ситуації із розведенням військ на Донбасі, - Ольга Вестфолл люб’язно погодилась розповісти авторові цих рядків по телефону.
- Перш за все, пані Ольго, вітаю Вас з присвоєнням звання підполковника, яке Ви отримали зовсім недавно. Не кожна жінка, яка служить в армії, має таку гарну військову історію і ріст по службі, тим паче, в Збройних Силах Сполучених Штатів.
- Щиро дякую. Це було величезною несподіванкою для мене. Першого жовтня цього року я відкрила свій особистий військовий портал і побачила що мене, офіцера, підвищили в рангу у діючому резерві Збройних Повітряних Сил США і я тепер – підполковник! Моїй радості не було меж, адже збулась ще одна американська мрія. Я, жінка з України, яка служить в армії Сполучених Штатів, дослужилась до звання підполковника, мою працю помічено і належно оцінено, це було дуже приємно. Як християнка, всю славу я віддаю Богу, бо вірю, що будь-яке благословення приходять від нього.
«Востаннє за мене молилась мама в дитинстві»
- Я військова, в армії стать не має значення. Всі капелани працюють на єдиний духовний фронт, тобто на кінцевий результат – полегшити душевний стан людини, звільнити від нав’язливих негативних думок. Спілкуючись з колишніми військовими, намагаюсь знайти ту тему, яка їм цікава, розговорити і пробудити в душі спогади, які всіх об»єднують. Коли до діалогу з однією людиною підключаються інші, виникає так звана ланцюгова реакція, ветерани ніби лікують одне одного. Людям, які пройшли війну, потрібні не співчуття, а підтримка. Це тонка межа, але її важливо знайти. Особливо у важких випадках депресивного стану. Є люди, які взагалі відмовляються контактувати, до таких найважче знайти підхід, потрібні особливий такт і терпіння.
«Таких мотивованих бійців, як в Україні, ще треба пошукати у світі»
- Як оцінюєте дії українських священиків, котрі знаходяться на барикадах?
- Дуже високо. Душпастирська місія в українському війську – неоціненна, бо, на відміну від США, інших країн, відбувається в умовах війни на своїй території, що триває вже понад 5 років. На фронті капеланам дуже важко працювати, у них немає зброї, коли стріляють, вони можуть лише молитись. Найбільшим же стрес-фактором для солдат є той момент, коли він бачить щойно вбиту ним людину. Виникає «конфлікт совісті». Це і є те, що я називаю моральною травмою.
«Настає такий момент, коли все, і, навіть життя, - не має сенсу…»
- Під час зустрічі з ветеранами війни у Чернівцях Ви сказали: «З війни приходять, але не повертаються». Як адаптувати солдата в соціум?
- Є таке і серед американських військових, і серед українських. Щоб щось змінити, потрібно насамперед змінити ставлення самого соціуму до людей, які захищають свою землю від ворога. З багатьма бійцями у Києві, Дніпрі, Бучі, Білій Церкві ми відверто говорили про ці речі. Хлопці зізнавались, що після повернення додому з війни всюди, куди б вони не пішли, стикаються з байдужістю, непорозумінням, неповагою, а часом і хамським ставленням, яке залишає в їхніх поранених душах і серцях рубці. Образа бере верх над розумом і настає такий момент, коли все, і, навіть життя, - не має сенсу.
- Для всебічної підтримки учасників АТО в Україні торік створено Міністерство у справах ветеранів, чимало громадських організацій, на передовій з бійцями працюють майже 150 капеланів, а проблема існує - з початку війни понад 600 військових вчинили самогубство. Що у нас не так?
- На жаль, ця проблема є не тільки в Україні. В Сполучених Штатах, в інших країнах теж своя статистика самогубств учасників воєн. І свої складнощі в роботі з ветеранами є також. Тому що це - насамперед люди, а вже потім солдати. Щодо війни на Донбасі, то чималим демотиваційним фактором є, власне, сам характер ведення цієї війни.
Настрої жителів Донбасу дуже змінились у порівнянні з 2014 роком
- Як оцінює нинішній рівень українських Збройних Сил підполковник армії США Ольга Вестфолл?
- За роки війни українська армія змінилася до невпізнання. Ви створили армію фактично «з нуля» і сьогодні вона є однією з найбільших воюючих армій світу. Українське військо нині має нову і модернізовану зброю та техніку, в тому числі літаки, ракети, навіть Javelin. Але найголовніше - високопатріотичне військо, солдати якого і в спеку, і в сильні морози місяцями в окопах захищають під обстрілами свою державу. Це патріотичне піднесення є серйозним стримуючим фактором для бойовиків. Жодна людина у світі і навіть вороги не можуть байдуже сприймати, коли загиблого на війні бійця навколішках зустрічає усе село. Де ви таке бачили в Росії? Це свідчить про те, що армія України має авторитет у своїх громадян, що вона її підтримує.
- Ваша думка стосовно розведення військ на Донбасі напередодні «нормандської зустрічі». Чи допоможе це закінчити війну?
- Як військова Америки, я, можливо, не знаю всіх нюансів розведення, але спілкуюся з багатьма бійцями та капеланами, які зараз на передовій і чую, що вони незадоволені таким рішенням: чому на догоду Путіну військо має залишити надійно укріплені, пристріляні позиції і відступати на нові рубежі, де треба починати все з нуля? Зараз зима, нова територія, мерзла земля, противник не дає окопатися. Хлопці кажуть: ну добре, розвели. Далі що? Де гарантія, що бойовики не зайдуть і не займуть попередні позиції, з яких їх важко буде вибити? Для деморалізованого ворога не існує ніяких правил, домовленостей чи угод, це ж відомо. Я стежу за подіями і бачу майже щодня бойові втрати, та сторона не дотримується Мінських угод. Але наказ є наказ. Також там є населення, яке підтримує наше військо та Україну. Тимчасом багато хто з тих, хто кричав «Путін, прийди» зараз кусають лікті.
«Мабуть прийшов час і мені допомогти людям»
- Стосовно, власне, особистих контактів з нашими захисниками. Знаю, що Ви не тільки як військовий капелан їздили в Україну й проводили тренінги з нашими бійцями, а й запрошували деяких з них до себе додому, в Америку. Це суто людський фактор, Ваша добра воля. Розкажіть про це.
- Були такі випадки. Доля одного бійця, який дивом вижив після важкого поранення, і якого вже хотіли відключати від апарату, мене дуже схвилювала і я не могла залишитись байдужою. Про нього я прочитала в Інтернеті, стаття називалась «Я помер, мене мертвого везли в Мечнікова». У ній розповідалось про бійця Сергія Кнутова, який дивом вижив після влучання в обличчя гранати РПГ. Ця історія дуже зворушила мене і я вирішила підтримати Сергію. Поговорила з чоловіком. Я сказала йому: «Клей, коли я приїхала до Америки, мені було дуже важко, допомогла одна жінка, американка, якій я вдячна й по сьогодні. Тепер, мабуть, прийшов час і мені допомогти людям».
Також у нас в гостях побували українські бійці, які проходили військові навчання на одній з військових баз неподалік Атланти, Форт Беннінг. Я прочитала про це у Фейсбуці, але не знала як їх знайти, тому написала в групі діаспори пост про прийом одного з моїх українських друзів. І ці українські солдати – Семен та Артем –відгукнулися і приїхали до нас додому, а невдовзі наша діаспора на чолi з УKKA (Конгрес українського комітету Америки, філія Атланти) влаштувала їм зустріч. Приймала християнська православна церква, на зустріч зійшлося понад 60 чоловік – українців, які живуть у США. Хлопці були дуже задоволені, особливо їм сподобались українські страви, які спеціально приготували для такої зустрічі. Знаєте, спілкуючись з багатьма українськими воїнами і тут, в Америці, і під час тренінгів в Україні, я зрозуміла одну річ: воля і сила духу у тих, хто захищає Україну від Путіна – міцніші за броню.
Анна ДАНИЛЮК, журналіст
-
«У неділю ми від хлопців виїжджали, яких напередодні посповідав. А вже в четвер чотирьох з них вже не було в живих». Інтерв’ю з військовим капеланом Петром Черепюком з Банилова-Підгірного
-
У Чернівцях померла колишня багаторічна директорка школи №24 Таїсія Зоріна
-
У Чернівцях прощаються з молодшим сержантом Володимиром Даничем, який віддав життя за Україну
-
Зеленський посмертно нагородив військового з Новодністровська Руслана Пруса орденом «Золота Зірка». Нагороду отримала дружина Тетяна
-
Буковина пам'ятає чернівчанина Віктора Мігована, який ще на початку війни воював у добровольчому батальйону «Айдар» і загинув під Луганськом
-
Поліг під Бахмутом: захисник із Герци Василь Глінський посмертно удостоївся ордена «За мужність» ІІІ ступеня