ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 




Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
 
 
 
Loading...

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  ПЕРСОНАЛІЇ   >>> 7 Грудня 2019

Військовий капелан із США, підполковник Ольга Вестфолл, яка влітку відвідала Чернівці, допомагає українському війську і вірить у перемогу України над путінською Росією (ФОТО)

СПРАВЖНІ ПОСТАТІ /


Вона – українка з Дніпра, якій у Сполучених Штатах віддають честь старші офіцери Збройних Сил цієї країни. Жінка, чиє ім”я знайоме багатьом українським захисникам на передовій, і яке згадують у молитвах покалічені війною бійці. Багатьом з них американка з українським походженням протягнула руку допомоги з-за океану, завдяки чому хлопці вижили морально.

 

Ольга Вестфолл - підполковник ВПС США, військовий капелан медичного центру ветеранської адміністрації США у місті Атланта (штат Джорджія), у минулому – капелан регулярної армії США, а також регулярних Військово - Повітряних Сил (ВПС). В Америці Ольга з 1998 року, тут знайшла свою долю, вийшла заміж. Разом з чоловіком Клеєм Вестфолл, в минулому військовим, виховують трьох синів – свого сина та двох усиновлених українських дітей з міста Севастополь.

 

Коли розпочалась війна на Донбасі, Ольга зрозуміла, що її безтурботне життя в Америці закінчилось, вона самостійно вивчила українську, бо не хотіла більше розмовляти мовою окупантів, і почала допомагати нашим військовим, залучивши українську діаспору. Mинулого року військовий капелан армії США, тоді ще - майор Ольга Вестфолл й сама завітала в Україну, побувала у кількох містах, в тому числі й у Чернівцях. Разом з іншими військовими капеланами, психологами та представниками християнської церкви вона приїхала на батьківщину з волонтерською місією, провела чимало зустрічей з бійцями, які потребують моральної підтримки.

 

Наступного року пані Ольга теж планує поїздку. Тимчасом вона налагодила зворотній зв’язок з тими, хто повернувся з війни, і вже запросила кількох бійців до себе в гості у м. Атланта (штат Джорджія).

 

Детальніше про це та інше, зокрема про непросту місію військового капелана «там» і «тут», важливість адаптації бійців, які повернулись з війни, а також про власне бачення ситуації із розведенням військ на Донбасі, - Ольга Вестфолл люб’язно погодилась розповісти авторові цих рядків по телефону.

 

- Перш за все, пані Ольго, вітаю Вас з присвоєнням звання підполковника, яке Ви отримали зовсім недавно. Не кожна жінка, яка служить в армії, має таку гарну військову історію і ріст по службі, тим паче, в Збройних Силах Сполучених Штатів.

 

- Щиро дякую. Це було величезною несподіванкою для мене. Першого жовтня цього року я відкрила свій особистий військовий портал і побачила що мене, офіцера, підвищили в рангу у діючому резерві Збройних Повітряних Сил США і я тепер – підполковник! Моїй радості не було меж, адже збулась ще одна американська мрія. Я, жінка з України, яка служить в армії Сполучених Штатів, дослужилась до звання підполковника, мою працю помічено і належно оцінено, це було дуже приємно. Як християнка, всю славу я віддаю Богу, бо вірю, що будь-яке благословення приходять від нього.

 

«Востаннє за мене молилась мама в дитинстві»

  

- Розкажіть про місію військового капелана у Сполучених Штатах. Якими якостями має володіти жінка-капелан, щоб викликати довіру у колишніх військових, яких психологічно зламала війна?

- Я військова, в армії стать не має значення. Всі капелани працюють на єдиний духовний фронт, тобто на кінцевий результат – полегшити душевний стан людини, звільнити від нав’язливих негативних думок. Спілкуючись з колишніми військовими, намагаюсь знайти ту тему, яка їм цікава, розговорити і пробудити в душі спогади, які всіх об»єднують. Коли до діалогу з однією людиною підключаються інші, виникає так звана ланцюгова реакція, ветерани ніби лікують одне одного. Людям, які пройшли війну, потрібні не співчуття, а підтримка. Це тонка межа, але її важливо знайти. Особливо у важких випадках депресивного стану. Є люди, які взагалі відмовляються контактувати, до таких найважче знайти підхід, потрібні особливий такт і терпіння.
 
Пригадую один випадок зі своєї капеланської практики у психіатричному відділенні військового госпіталю Атланти, де лежав важкохворий ветеран. Я запитала якої він віри і чи ходив колись до церкви. Він відповів, що в дитинстві його мати водила до баптистської церкви, а потім він відійшов від віри, не цікавився цим. У нього нікого не було. Мені було боляче, що його ніхто не відвідує. Наприкінці бесіди я попросила: «Можна за вас помолитись?». Я завжди прошу дозволу, адже в Америці свобода віросповідання і я не повинна образити чиїсь почуття. Цей солдат погодився. Я помолилась за нього. Відкриваю очі - а він плаче. Спершу я злякалась. А він каже: «Востаннє за мене молилась мама в дитинстві».

«Таких мотивованих бійців, як в Україні, ще треба пошукати у світі»

- Як оцінюєте дії українських священиків, котрі знаходяться на барикадах?

- Дуже високо. Душпастирська місія в українському війську – неоціненна, бо, на відміну від США, інших країн, відбувається в умовах війни на своїй території, що триває вже понад 5 років. На фронті капеланам дуже важко працювати, у них немає зброї, коли стріляють, вони можуть лише молитись. Найбільшим же стрес-фактором для солдат є той момент, коли він бачить щойно вбиту ним людину. Виникає «конфлікт совісті». Це і є те, що я називаю моральною травмою.
 
Як би добре не був навчений і підготовлений військовий, він зазнає її, бо є людиною. А в нормальних людей немає бажання вбивати, є бажання захищати. Правильно пояснити таку поведінку бійця на війні якраз і покликаний військовий капелан. Він повинен витягнути людину з відчуття провини, сказати, що якщо так трапилось, що єдиний спосіб зупинити ворога – зупинити його фізично, - то це не є убивство. Що убивства не війні нема, є лише деактивація ворога, який не залишає іншого вибору. І що Бог допускає таку смерть. Ми всі стоїмо на порозі вічності. Просто один йде раніше, інший – пізніше. І загинути в бою – почесна смерть для чоловіка.
 
Не менш важлива роль капелана і в роботі з бійцями, які повернулись з війни і не знайшли підтримки та соціального захисту від держави. Така проблема, на жаль, є в Україні. У США Департамент ветеранів створив соціальну систему послуг для ветеранів. активно співпрацює з державними структурами, а також з громадськими організаціями. Для побудови такої системи не потрібно великих коштів, тому що багато ініціатив засновано на волонтерських засадах і самими ветеранами. Україні слід запозичити насамперед досвід створення і функціонування медичних структур, відкритих для родин ветеранів, де б вони могли зцілюватись не лише від душевних ран, а й від посттравматичного синдрому.

«Настає такий момент, коли все, і, навіть життя, - не має сенсу…»

- Під час зустрічі з ветеранами війни у Чернівцях Ви сказали: «З війни приходять, але не повертаються». Як адаптувати солдата в соціум?

- Є таке і серед американських військових, і серед українських. Щоб щось змінити, потрібно насамперед змінити ставлення самого соціуму до людей, які захищають свою землю від ворога. З багатьма бійцями у Києві, Дніпрі, Бучі, Білій Церкві ми відверто говорили про ці речі. Хлопці зізнавались, що після повернення додому з війни всюди, куди б вони не пішли, стикаються з байдужістю, непорозумінням, неповагою, а часом і хамським ставленням, яке залишає в їхніх поранених душах і серцях рубці. Образа бере верх над розумом і настає такий момент, коли все, і, навіть життя, - не має сенсу.
 
Чому багато хто після демобілізації знову рветься на фронт? Як сказав мені один боєць у Дніпрі: «Бо там мене розуміють, там я потрібен». Ось для того ми, капелани, психологи повинні працювати однією командою. Головне - повернути людину до повноцінного життя, переконавши, що якщо ти прийшов з війни живим, то Боженька має на тебе якісь плани, ти ще щось повинен зробити на цій землі.

- Для всебічної підтримки учасників АТО в Україні торік створено Міністерство у справах ветеранів, чимало громадських організацій, на передовій з бійцями працюють майже 150 капеланів, а проблема існує - з початку війни понад 600 військових вчинили самогубство. Що у нас не так?

- На жаль, ця проблема є не тільки в Україні. В Сполучених Штатах, в інших країнах теж своя статистика самогубств учасників воєн. І свої складнощі в роботі з ветеранами є також. Тому що це - насамперед люди, а вже потім солдати. Щодо війни на Донбасі, то чималим демотиваційним фактором є, власне, сам характер ведення цієї війни.
 
Почалось усе, на мій погляд, з так званої «окопної війни», після підписання Мінських угод, коли активна її фаза перейшла в позиційну. Тобто, є ворог навпроти, він у тебе стріляє, а ти у нього не можеш стріляти. Уявляєте, як це «б’є» по чоловічому «я»? Тому ця несправедливість дуже сильно впливає і на психіку солдатів, і на їхній настрій. А якщо до цього додаються конфлікти з командиром, що нерідко буває, непорозуміння з дружиною, фінансові труднощі в родині, то цю напругу потрібно знімати, заспокоювати, пояснювати, що все тимчасово. Тут зусиль психолога мало, потрібне переконання і довірлива бесіда з капеланом, яким на війні довіряють.
 
З іншого боку мені дуже не подобається, коли бачу на деяких відео, як в окопах бійці перебувають без захисних касок та екіпірування. Розумію ситуацію, коли захисники воювали у спортивній формі та «мильницях» на босу ногу у 2014 році. Але зараз це неприпустимо. Це статутні речі, які мають контролювати командири. Я у Збройних Силах майже 20 років і можу сказати, що у США безпека і військова дисципліна та етика солдатів – на першому плані. Головне в американській армії – не танки, не зброя, а солдат та його життя. Хто порушує статутні вимоги, того у нас суворо карають.

Настрої жителів Донбасу дуже змінились у порівнянні з 2014 роком

- Як оцінює нинішній рівень українських Збройних Сил підполковник армії США Ольга Вестфолл?

- За роки війни українська армія змінилася до невпізнання. Ви створили армію фактично «з нуля» і сьогодні вона є однією з найбільших воюючих армій світу. Українське військо нині має нову і модернізовану зброю та техніку, в тому числі літаки, ракети, навіть Javelin. Але найголовніше - високопатріотичне військо, солдати якого і в спеку, і в сильні морози місяцями в окопах захищають під обстрілами свою державу. Це патріотичне піднесення є серйозним стримуючим фактором для бойовиків. Жодна людина у світі і навіть вороги не можуть байдуже сприймати, коли загиблого на війні бійця навколішках зустрічає усе село. Де ви таке бачили в Росії? Це свідчить про те, що армія України має авторитет у своїх громадян, що вона її підтримує.

- Ваша думка стосовно розведення військ на Донбасі напередодні «нормандської зустрічі». Чи допоможе це закінчити війну?

- Як військова Америки, я, можливо, не знаю всіх нюансів розведення, але спілкуюся з багатьма бійцями та капеланами, які зараз на передовій і чую, що вони незадоволені таким рішенням: чому на догоду Путіну військо має залишити надійно укріплені, пристріляні позиції і відступати на нові рубежі, де треба починати все з нуля? Зараз зима, нова територія, мерзла земля, противник не дає окопатися. Хлопці кажуть: ну добре, розвели. Далі що? Де гарантія, що бойовики не зайдуть і не займуть попередні позиції, з яких їх важко буде вибити? Для деморалізованого ворога не існує ніяких правил, домовленостей чи угод, це ж відомо. Я стежу за подіями і бачу майже щодня бойові втрати, та сторона не дотримується Мінських угод. Але наказ є наказ. Також там є населення, яке підтримує наше військо та Україну. Тимчасом багато хто з тих, хто кричав «Путін, прийди» зараз кусають лікті.
 
Я з цікавості читаю новини в соцмеpeжах «з того боку» і скажу, що настрої жителів Донбасу дуже змінились у порівнянні з 2014 роком. Тих, хто кликав Росію, - вбивають і грабують, вони такого не очікували. Але як сказано у Євангеліє: «Що посієш, те й пожнеш». Ці люди забули Христові слова, думали що їх нагородять за зраду, а покарали самі себе. Як віруюча людина, українка за походженням, яка народилась у Дніпрі, я дуже хочу миру Україні. Однак як військова, розумію, що ситуація на фронті є дуже серйозною. Тому в загальнополітичному просторі українці повинні об’єднатись і згуртуватись. Я про це постійно кажу побратимам, які воюють і допомогaють на передовій.

«Мабуть прийшов час і мені допомогти людям»

- Стосовно, власне, особистих контактів з нашими захисниками. Знаю, що Ви не тільки як військовий капелан їздили в Україну й проводили тренінги з нашими бійцями, а й запрошували деяких з них до себе додому, в Америку. Це суто людський фактор, Ваша добра воля. Розкажіть про це.

- Були такі випадки. Доля одного бійця, який дивом вижив після важкого поранення, і якого вже хотіли відключати від апарату, мене дуже схвилювала і я не могла залишитись байдужою. Про нього я прочитала в Інтернеті, стаття називалась «Я помер, мене мертвого везли в Мечнікова». У ній розповідалось про бійця Сергія Кнутова, який дивом вижив після влучання в обличчя гранати РПГ. Ця історія дуже зворушила мене і я вирішила підтримати Сергію. Поговорила з чоловіком. Я сказала йому: «Клей, коли я приїхала до Америки, мені було дуже важко, допомогла одна жінка, американка, якій я вдячна й по сьогодні. Тепер, мабуть, прийшов час і мені допомогти людям».
 
Чоловік повністю підтримав мене, через військового капелана В’ячеслава Бевза, який при церкві створив реабілітаційний центр для бійців з важкими пораненнями, я знайшла Сергія, поспілкувалась раз, другий, потім запросила його в гості, в Америку. Сергій спочатку відмовлявся, у нього було дуже пошкоджене обличчя, він перебував у депресії, однак мені вдалось його переконати в потребі приїхати. Ми влаштували йому двотижневий відпочинок у Каліфорнії і Флориді, він побував на Тихому океані i в Мексиканській затоці. Ще три тижні Сергій жив у нас вдома, зустрічався з представниками української діаспори, знайомився з містом Атланта та американськими традиціями.
 
Він зустрівся з ветеранами в закладах від Міністерства ветеранів, а також від громадських організацій для ветеранів, яких в Америці дуже багато. Сергій відвідав наш головний шпиталь міста Атланти, ветеранський центр, дві різних Доміцилій (реабілітаційний центр та притулок для безпритульних ветеранів): один від Міністерства ветеранів, що функціонує на кошти суспільства, а другий - громадський, який не бере від суспільства ні долара, а фінансується приватно через різних спонсорів. Наша сім»я створила всі умови для того, щоб колишній фронтовик хоч трохи забув про війну і нам це, здається, вдалося.

Також у нас в гостях побували українські бійці, які проходили військові навчання на одній з військових баз неподалік Атланти, Форт Беннінг. Я прочитала про це у Фейсбуці, але не знала як їх знайти, тому написала в групі діаспори пост про прийом одного з моїх українських друзів. І ці українські солдати – Семен та Артем –відгукнулися і приїхали до нас додому, а невдовзі наша діаспора на чолi з УKKA (Конгрес українського комітету Америки, філія Атланти) влаштувала їм зустріч. Приймала християнська православна церква, на зустріч зійшлося понад 60 чоловік – українців, які живуть у США. Хлопці були дуже задоволені, особливо їм сподобались українські страви, які спеціально приготували для такої зустрічі. Знаєте, спілкуючись з багатьма українськими воїнами і тут, в Америці, і під час тренінгів в Україні, я зрозуміла одну річ: воля і сила духу у тих, хто захищає Україну від Путіна – міцніші за броню. 
 
Таких мотивованих бійців, як в Україні, ще треба пошукати в світі. З такими захисниками – моментами зневіреними, місцями зрешеченими кулями, але які в потрібний момент готові покласти голову за свою землю - Україна непереможна!

Анна ДАНИЛЮК, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с) 
 
Фото надані автором матеріалу
Переглядів (1382) Коментарів (5) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. Звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби відбудеться у встановлені строки, - Чернівецький ОВК
2. У зоні проведення операції Об’єднаних сил загинув військовий з Чернівців Олександр Маланчук. Мер висловив співчуття...
3. На Буковині через епідемію весняний призов перенесли на місяць
4. У Кельменцях відбулася зворушлива зустріч матерів зі своїми синами, які служать в ЗСУ (ФОТО)
5. 14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого, народжена та загартована в боях
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...