Житель окупованої Донеччини показав, що таке "руській мір": він пішки дійшов з Чернівців до Путили

Пішки з Чернівців до Путили. Так втікають від «руського міра» ті, хто побачив його на власні очі та відчув на собі… Це історія 31-річного Олександра Остапенка, з яким мені вдалося поспілкуватися цього тижня, завітавши до Киселицького ЗЗСО І-ІІІ ступенів, де зараз проживають 16 внутрішньо переміщених осіб.

- Приїхав я декілька днів тому з м. Костянтинівка Донецької області евакуаційним потягом «Запоріжжя-Львів», - розповідає Олександр. - Потім добрався до Хмельницького. Звідти до Чернівців підвіз далекобійник. А з Чернівців у Путилу прийшов пішки. Йшов півтори доби без їжі та телефону. Не спав, бо вночі було холодно. Прийшов до відділення поліції в Путилі, там мене вперше за півтори доби нагодували і відвезли в школу.

Чому йшов на Путильщину? Олександр ділиться, що його колишня дружина родом звідси, тому трохи орієнтувався в місцевості. До війни працював на будівництві, а зараз шукає роботу в горах. Бо не звик сидіти без діла. Питаю, чи не було страшно, чоловік відповідає, що ні. Чого боятися? В порівнянні з тим, що відбувається на сході держави, це дрібниці.

У кожного з тих, хто сьогодні вимушено проживає у стінах навчального закладу, був свій, написаний війною шлях. Подружжя Петро та Світлана з м. Василівка, Запорізької області приїхали 26 квітня.

- Другого березня до нас прилетів снаряд, приблизно на відстані 10-15 метрів від будинку. У той час я якраз гуляла з собакою, - розповідає Світлана. - Тільки-но зайшла в дім набрати води і це все зірвалось миттєво. Собачка, на жаль, загинула… Вікна повилітали, двері повилітали. Чудом врятувались. Цей страх неможливо описати… Бог так управив, що залишились живі з чоловіком.

Наступного дня почали бомбити наш райцентр. Багато людей загинуло. Після четвертого березня в місто зайшли окупанти і почалося… Кожен день чули вибухи, навіть навчились відрізняти гради від вибухів, вибухи від ударів із танків. Останньою краплею було те, що ми побачили, як з усіх сторін рашисти почали підтягувати техніку. Тоді зрозуміли, що негайно потрібно виїжджати. Аж в жар кинуло від тієї колони техніки. В автобусах місця не було, “зелений коридор” відмінили… Але ми зібрали речі на всяк випадок, щоб бути готовими. І тут зателефонували волонтери, сказали, що звільнились два місця. І якщо ми встигнемо за 10 хвилин добратись до автобуса, то виїдемо.

Взяли машину свата і виїхали на ній. На блокпості нас зупинили рашисти. Примушували роздягатись, щоб перевірити чи немає тату ЗСУ, бронежилетів. Перевіряли також телефони, чи немає фото, переписок. Ми все швидко видаляли, бо телефони розбивали і забирали. Було дуже страшно… Я всю дорогу читала молитву, просила Бога допомогти. По дорозі зірвали міст між нашим і їхнім блокпостом. Довелось пішки переходити річку з сумками. Коли побачили нарешті український прапор, не вірили власним очам… Так доїхали в Запоріжжя автобусом, де нас прийняли волонтери.

- Вже зранку ми виїхали в Польщу, - продовжує згадувати Петро. - Пробули там всього 20 днів, бо не було ні роботи, ні житла. Біженців багато, тому й роботи не було. Та й по віковій категорії ми не підходили, довелось повертатись. У нас тут, в Киселицях, є родина, мій брат. Тому й приїхали сюди. У родичів переночували одну ніч, але через певні обставини в них не було де розміститись. А в місцевих готелях ночувати дорого. В одному із них прожили три дні, а потім в сільській раді нам підказали, що в школі приймають переселенців. Так ми й тут опинились.

- У рідній Василівці я співала у церковному хорі. Тепер і тут співаю з дівчатами. Радію, що знову маю таку можливість та хоч якось відволікаюсь від сьогоднішніх новин, - каже Світлана.

А ще дізналася, як переселенці потихеньку переймають місцеві традиції. Так місцева жителька Павліна Петрівна Сорохан на Великдень згуртувала людей святити кошики.

- Перед Великоднем я прийшла до школи, розповіла, як в нас святкують Пасху і запропонувала всім піти до церкви. А чому б і ні? Всі з радістю погодились, - каже Павліна Петрівна. - Мені боляче самій в душі було, що люди на таке величне свято сидітимуть в школі… Тому разом зібрали кошики і о 5 годині ранку всі зібрались і пішли їх святити.

Зайшовши у наступний клас, я зустріла усміхнену Лідію Чернету, яка якраз прибирала. Виконуюча обов’язки директора школи Марія Дмитрівна Бубряк каже, що в школі ідеальна чистота саме завдяки їй.

- Приїхала з м. Покровськ, Донецької області разом зі своєю сім’єю (чоловіком, дочкою та онучкою). Чому потрапили сюди? Бо саме в Чернівці з нашого міста їхав евакуаційний потяг.

Спочатку ми планували поїхати до родичів у Вінницю, але потяг чомусь поїхав іншим шляхом. Я не шкодую, що ми тут опинились. Приїхали сьомого квітня. Після приїзду в Чернівці нас зустріли волонтери та розподілили по громадах. Нам тут дуже подобається. Люди – добрі та гостинні. Відносяться до нас з неймовірною теплотою і турботою. Ми навіть незручно почуваємося перед ними. Але я щиро вірю, що це все скоро закінчиться. Адже від цієї війни вже всі втомились: люди, Україна, світ… Не може так багато проливатись крові…

До війни Лідія працювала в педагогічному коледжі лаборанткою хімії та біології. От і зараз в школі живе саме в кабінеті біології. Доглядає тут за квітами, дуже любить чистоту. Чоловік у свій час працював на шахті. Дочка – за фахом вчителька української мови та літератури, але працює зараз дистанційно вихователем з дітками. Внучка – студентка, майбутній фармацевт, теж навчається дистанційно.

Від смерті, яка незвано з’явилася на порогах їхньої домівки, люди тікали одразу, не шукаючи компромісів.

- Після того, як ситуація в нас почала загострюватись, я не стала випробовувати долю і в квітні разом з дітьми виїхали з міста, - зі сльозами на очах розповідає Любов Вовчеко з м. Костянтинівка Донецької області. – Я опікун дітей-сиріт, батьки яких померли шість років тому. Евакуаційним потягом доїхали до Дніпра. У дорозі познайомились з сім’єю, яка їхала в Чернівецьку область і ми поїхали з ними.

Було дуже страшно, бо не знали, що нас чекає… З Чернівців волонтери відправили в цю школу. Нам тут все подобається, люди хороші та привітні – забезпечили всім необхідним. Раді, що не чуємо вибухів, цих жахливих звуків… Спокійно лягаємо і спокійно прокидаємось. Але все одно ми з дітьми дуже сумуємо за рідним домом…

До війни Любов працювала швачкою, а діти навчались в школі. Рома закінчив дистанційно дев’ятий клас, а Вероніка – четвертий. Були свої плани на життя, Рома хотів піти навчатись в технікум, бо добре розуміється на комп’ютерах. Але війна все перевернула з ніг на голову, тому йде в 10 клас. Єдине бажання зараз у них, щоб війна якнайшвидше закінчилась.

Діана МОЙСА, газета "Карпати" / Фейсбук
Фото авторки