"Не бійтеся, дзвоніть, пишіть тим, хто оплакує рідних" - дружина загиблого Героя Віктора Дудара написала зворушливий пост

Вчора виповнилося 9 днів, як рашисти вбили відважного нашого воїна, журналіста побратима, який тривалий час працював у Чернівцях, - Віктора Дудара. Останні роки він з сім"єю проживав у Львові, працював кореспондентом у місцевих виданнях. Його дружина Оксана на своїй сторінці у Фейсбук написала дуже щемливий пост, який ми пропонуємо вашій увазі. Вічна слава Герою!

Я знаю, як вам страшно, але страх – це ніщо! Багато друзів Віті і моїх після його загибелі боялися подзвонити чи бодай написати, боялися, що завдадуть ще більшого болю, боялися почути щось неприємне у слухавці, боялися і бояться війни, бо досі тільки чули про неї, але не стикалися. Війна приходить до кожного по-різному: хтось йде у військкомат, хтось цілодобово шукає броніки, каски, трансформатори, хтось бере до себе біженців, хтось втратив дім, хтось рідних, друзів, сусідів чи хлопця, якого щоранку бачив на автобусній зупинці або він заходив у той і самий час до кав’ярні – брав каву для себе і ще для когось, а тепер більше не заходить. А може, це була дівчинка, яка кожного ранку виходила зі своїм собакою, але у її дім влучила ракета…

Знаєте, останнім часом я багато чула нарікань на тих, хто втік від війни: не подобається, що вони тішаться життю, що гуляють із собаками, що п’ють каву на вулиці, чи в них надто круті машини. Але жоден з нас тут, у Львові, ще не знає, як це тікати, коли на місто сипляться бомби, як залишати те, що ти любив – дім, вулицю, місто, сповнене спогадів.

24 лютого, коли полетіли перші бомби на Київ, мені телефонувала подруга. Її район серед перших потрапив під бомбардування. Схопивши дітей, навіть не маючи речей першої необхідності, вони бігли від гулу і вибухів. Вона мені телефонувала, щоб почути того, хто у безпеці, щоб у такий спосіб теж мати якийсь захист. Я майже її не чула, але ми продовжували говорити і говорити.

На щастя, вона і її сім’я у безпеці. Нам навіть вдалося зустрітися, якраз на дев’ять днів по Віті. Ви не уявляєте, як важливо нам було обнятися, поговорити, ми разом сміялися і згадували все найвеселіше про Вітю. Ми ніби повернулися до минулого життя, того, яке було до 24 лютого.

До чого це я? Не бійтеся, дзвоніть, пишіть тим, хто оплакує рідних. Ваш страх – ніщо у порівнянні з їхнім болем, а коли ви дзвоните чи пишете, ви ніби берете собі манюсіньку частину цього болю…