Анатолій Томків про «Будинок з левами», Йосипа Главку, і «корабель прес-службу»…

  • Блоги
  • 7047
  • 0

ДУМКИ ВГОЛОС / У сучасній журналістиці цінується не стільки мова авторського «я», як аргументів і фактів. Особливо, коли мовиться про владу. Адже легка загроза скотитись або до панегірики на адресу тих, чиї прізвища на табличках службових кабінетів, або до критиканства. Оскільки влада по суті своїй — об’єкт для критики. Це вже у кого як виходить…

Втім, з авторським «я» та аргументами в цьому сенсі мені простіше. Бо був і чиновником, і журналістом, депутатом сільської ради, сидів і за дверима з табличками, в різні часи керуючи пресовими службами обласної виконавчої, представницької влади, і дивився на «Будинок з левами» з площі перед левами в числі колег, які вимагали від левів права на свободу слова.

При нагоді дивлюсь на звірів, які стережуть лапами владну геральдику, і сьогодні. Але не очима пересічного громадянина, а з чиновницько-журналістською ментальністю та нашим буковинським «хто пацив, той знає…». Тобто, хто до чогось був причетним, той на те має право на власну думку. Даруйте за недотримання «чистоти жанру», якщо оперувати лише аргументами.

Асоціації не лише на тему архітектури…

Відкрию секрет… Насправді, перед Будинком сидять зовсім не ті леви, про які пише преса, маючи на увазі виконавчу, чи представницьку владу... А ті, яких поставив тут чеський архітектор Йозеф Главка , споруджуючи Палац юстиції за австрійських часів, і відгороджуючи його левами від людських пристрастей, як останню інстанцію, де має бути стерильна правда. Тобто, звірі-леви охороняють місце правосуддя від людських емоцій, брехні і кривди. А хіба ж ті, кого життя веде під Будинок з плакатами, наприклад, «За свободу слова», чи «Проти низьких зарплат…» уособлюють «брехню і кривду»? Хіба від них треба захищатись левами?.. У будинку ж народ не судять, а служать йому… Між «слугами» і народом має бути тісний контакт, сприяння платнику податку в тому, аби йому не затикали рота, комфортно працювалось на користь сім’ї і держави. А леви в інших місцях мають захищати судочинство — і тих, хто платить податки, і тих, хто платникам податку служить. Інакше, якщо будинок з слугами називати «Будинком з левами», то можна подумати, що у ньому сидять, даруйте… звірі.

До речі, це слово я почув під час помаранчевих подій від протестуючих під левами… З тих пір ніяк не можу позбутись нав’язливої асоціації про «звірів, коли будинок називають «Будинком з левами». Можливо, це від суміші журналістського і чиновницького, а, можливо, від того, що дислокація виконавчого органу влади в Палаці, призначеному для інших функцій — щось від тих часів, коли з церков робили склади чи конюшні. Але так вже склалась історія, і леви, як і коні, як писав класик, не винні. Не винні і в тому, що люди вчепили за їхніми спинами окрім таблички «Чернівецька обласна державна адміністрація» ще й табличку обласної ради — титул представницької гілки влади. А це означало, що всупереч архітектурному замислу Йосипа Главки в будинок повз левів мав «піти народ» в особі обранців від територіальних громад. Піти радитись, аби громаді жилось ліпше. Бо громада працьовита. Як свідчила статистика, в Португаліях, Іспаніях, Італіях вона заробляла більше, ніж бюджет області. І радитись громада хотіла не тільки з участю тих, кого сюди посилає Київ, назначаючи губернаторів та заступників, але й з тими, кого привела сюди, як депутата, громадська думка в Путилі чи Сокирянах, де кожен знає, хто чим дихає, і хто на що здатний…

З чиновницької практики

Мені довелось створювати першу прес-службу обласної ради у ті часи, коли на Буковині виник дисбаланс між тим, що може державна влада, і тим, що може територіальна громада, яка заробляла гроші якщо не тут, то за кордоном після розвалу «Електронмашів», «Кварців», «Гравітонів», де СРСР давав робочі місця для буковинців. Тодішні голови облдержадміністрації і ради не без амбіцій ділили кабінети, народ не міг збагнути, хто такий Бауер, а хто Шилепницький, а леви Главки, отримавши по табличці кожен свою, і справді стерегли, аби одна влада не надто кусала іншу, а людям на «Калинці» в «жабках» було спокійніше. Бо спокійніше там, де людям взагалі немає підстав перейматися проблемами своїх слуг…

Я писав тоді статті на підтримку крайового парламенту під заголовками на зразок «Люльку миру не викурено, сокиру війни не заховано», які друкувала незалежна від влади преса, та з певними «нюансами» налагоджував контакти з державними ЗМІ, для яких протистояння влад було не стільки наслідком творення демократії, як невизначеністю в тому, як служити владі, якщо влада двохголова... Тоді переконався, що ЗМІ мають бути роздержавленими — один раз, і назажди, якщо ми хочемо демократії, включно з Чернівецькою держтелерадіокомпанією, на паркані якої і по сьогодні залишається колючий дріт, встановлений під час ГКЧП…

І трапиться так, що вперше в Україні на обласному рівні ідею роздержавлення реалізує наш земляк, з яким довелось працювати в будинку архітектора Главки…

Всупереч обставинам…

Сьогодні народ знову тривожиться, бо розпочались місцеві вибори, а нове слово «праймеріз» змушує замислюватись над тим, хто сяде в депутатські крісла, хто як розумітиме роль левів на сходах владного будинку. За списками «Народної партії» до обласної ради балотуватиметься і Михайло Романів, один з найактивніших депутатів обласної ради нинішнього скликання, екс-губернатор сьогодні вже історичних майданно-помаранчевих 2003-2005 років. Саме завдяки йому на Буковині і були створені умови для якісно нового рівня інформаційного простору з свободою слова у центрі — головним здобутком української незалежності, що й сьогодні актуальне з огляду на події довкола ліцензій на телеканали, зникнень журналістів.

Романів очолив область в дрімучий час для обласної преси, коли представники незалежних ЗМІ з пов’язками на головах, з плакатами в руках пікетували адміністрацію, протестуючи проти відсутності паритету в стосунках влади і преси. Амбітна журналістська братія бойкотувала прес-конференції, зверталась з заявами до парламентського комітету з питань свободи слова, вищого керівництва держави з вимогою навести лад в області.

Відверто кажучи, коли я отримав пропозицію очолити «скандальний» підрозділ виконавчої влади , то засумнівався в можливості зробити щось, що можна було зробити за далеко не популярного тоді режиму, тотального наступу на свободу слова, судових позовів на пресу в області, офіційних заяв Правління Чернівецької обласної організації НСЖУ, яка підтримала акцію "За свободу слова на Буковині", в умовах засилля темників і політичної боротьби не на життя, а на смерть в суспільстві, у якому прокидалась воля народу. Даруйте за стиль, але так було. Мені імпонувало те, що в опозиційних до тодішнього уряду виданнях про інформаційну політику тодішнього губернатора під заголовками на зразок «Рада двох влад» писалось: «…для журналістів пан Романів, чи не вперше серед губернаторів, звертався, як до рівної собі влади. Він зацікавлений у тісній співпраці. Від тепер на Буковині закінчилися смутні часи протистояння преси і влади. А для того, аби не виникали нездорові тенденції ворогування державних і недержавних ЗМІ, була зроблена спроба зрівняти їх у можливостях. Зокрема, фінансових. - Нам треба визначити: або всім ЗМІ надавати допомогу, або нікому, - сказав Михайло Романів…»

Власне, Романів, не говорив, а робив те, що мала б принести Помаранчева революція в регіон, дихання якої відчувалось уже при самому його призначенні. Я не надто вірив в авторитет «баби Параски», у те, що дерева можуть окрім листя народжувати на голих гілках помаранчеві бантики, але спонтанно вірив у Романіва, який чи не першим серед обласних керівників надів вишиту сорочку, поклав руку на серце, коли звучав гімн України, і сам, як син репресованої родини (що з’ясував для себе згодом), очолив колону, повівши людей і до пам’ятника воякам Буковинського куреня, і до воїна-визволителя, встановив у Чернівцях пам’ятник українському письменництву, взявся за облаштування музею Юрія Федьковича, за пріоритетні напрямки економіки, залучення інвестицій. Останнє, на мою думку, потребує особливої уваги, бо наступні владні команди не продовжили справу Романіва, яка могла суттєво збільшити доходи в обласний бюджет. Ця перспектива, як на мене, була вкрай важливою.

З вікна «корабля-прес-служби»

Свою перспективу пропонував Романіву і я, розуміючи, що збудувати «комунізм» в окремій державі не можливо, але, роздержавивши на обласному рівні пресу, можливо було б зробити крок вперед згідно з закликами тодішньої опозиції «не словом, а ділом» та з моїм розумінням того, що леви в Палації юстиції мають виконувати іншу функцію. І це було зроблено. Хоча у звітах, спущених з Центру, залишалася графа про розміщення матеріалів державної ваги в газеті обласної державної адміністрації, якої насправді не було, і що становило для губернатора, очевидно, проблему, яку міг вирішувати тільки він в системі, по-суті, авторитарній, роблячи те, що, власне, в систему не вписувалось. Про інформаційний «ексклюзив» на Буковині писала тоді і газета «Дзеркало тижня», як про зміну інформаційної ситуації в регіоні, про який ще недавно говорили як про зразок боротьби з свободою слова.

Романів всіляко сприяв роботі прес-служби, покликаної не лише нести громаді офіційну інформацію, але й створювати для журналістів належні умови для творчої праці. Я не ділився з губернатором думками щодо левів на вході будинку, але запропонував йому інше в архітектури Главки, не призначеній для цієї влади — розмістити інформаційний підрозділ нестандартно — у своєрідному «кораблі» — довгому, надто темному кабінеті, ближчому не до кабінету «першого», а до «виходу». Тобто, як мені здавалось, «до народу», щоб журналісти могли якнайкоротшим шляхом зазирнути до «цитаделі влади», отримати потрібну інформацію за чашкою кави. І коли дивився з вікна «корабля-прес-служби» на вулицю, і бачив голу спину і хвіст лева, то тішив себе думкою, що «звір» ззаду схожий, насамперед, на домашнього кота (що не ображало Йосипа Главку) , а, по-друге, що він вже звідси пішов… У всякому разі, йде, відкриваючи доступ до влади широких мас…

Під час «Помаранчевої революції» під вікном «корабля» і справді з’явилися широкі маси, заявивши, що «їх багато і їх не подолати». Багатотисячний натовп блокував всі входи і виходи будинку, а «корабель», фактично, опинився в його гущі… Чиновники зашторювали вікна. В приміщеннях стояв гомін. Якось, відхиливши гардину, я спробував зняти на відеокамеру видовище на вулиці. І, раптом, сотні, тисячі людей, як по команді, звернули погляди на вікно «корабля»… Люди чітко вказували пальцями саме на мене. Хтось крикнув: «Он вони, звірі!..». Я збагнув, що на камері при зйомці засвітилась лампочка, і її помітили… Леви, здавалось, ворухнули хвостами… Я відчув потужність сили народу і місію влади, як його слуги, не через тези науки про суспільство, а через піт на спині та гіркоту в душі... Її не солодив смак солодкої «Фанти», яку ковтав, аби змочити сухоту в горлі від неспроможності пояснити людям, що психологія натовпу з іміджевою «бабою Параскою» — не інструмент творення влади, що в цьому будинку сидять, не «звірі», а нормальні люди.

Вони розуміють, що до Чернівців треба підвести другу нитку газопроводу, бо це єдиний обласний центр, який на той час не мав резервного газовідводу, що Чернівецькому водоканалу потрібні інші тарифи НКРЕ на електроенергію, бо чернівчани п’ють воду за сорок кілометрів з Дністра, що обленерго, роздаючи живлення «під бізнес», дожилось до того, що почали горіти лінії електропередач, що Чернівці єдині, які не мають об’їзної дороги, і від цього люди задихаються в газах, але при цьому європейський транзит їх обминає, що потрібна газова вітка й дорога до Банчен, бо туди йде народ, як до притулку обездолених дітей, що газу потребує Сторожинеччина й Глибоччина, куди треба прокласти 26 кілометрів газопроводу, що до скельного монастиря на Сокирянщині, куди ходять прочани, до центру старообрядництва на Глибоччині потрібно поліпшити дороги, як до перспективних місць паломництва, що сприятиме розвитку туризму, і взагалі — що не можна далі так жити на Буковині, коли підприємливі буковинці будують об’єкти туристичної інфраструктурах не в Миговому, а в Кутах на Івано-Франківщині, що на робочому столі губернатора Романіва вже на 80% виконана робота по залученню в область інвестора, який на половину збільшить доходи в бюджет обласної ради для вирішення і цих, і інших проблем. Я підставляв плече під ці і інші справи, які не декларувались, а виконувались, розуміючи, що влада не вічна, а «Романіви» приходять і відходять.

На засадах професійної честі.

Хоча іноді було совісно, як службовцю, (не як журналісту), який, здавалось, «не справляється з своїми обов’язками», бо під стінами Будинку мої колеги по ЗМІ влаштовували акції на підтримку «5-того каналу», пікетуючи обласну владу, ніби вона була винна в придушенні свободи слова в державі. Хоча акція, зрозуміло, мала загальнодержавний характер, і не стосувалась регіональної інформаційної політики. Вдячний Романіву, який у той час дозволив мені висловити підтримку «5-тому каналу» в студії його регіонального представництва в Чернівцях, як посадова особа, за системне керівництво областю, що, до речі, активно висвітлювалось засобами масової інформації, викликаючи у декого іронію стосовно частого розрізання губернатором стрічок… Але ж було й що розрізати… Пригадується епізод з місцевою пресою, яка пильно стежила за кожним кроком влади під час підготовки візиту тодішнього прем’єр-міністра України Віктора Януковича, який мав відкрити першу чергу об’їзної дороги. Спецслужби в умовах гострого політичного протистояння взялись до жорсткої регламентації візиту. Прес-служба надіслала в адміністрацію Президента список акредитованих журналістів, але буквально за пів години до приїзду Глави уряду надійшла, раптом, вимога назвати номери автомобілів, на яких працівники ЗМІ приїдуть на відкриття об’єкту. На підготовку цієї інформації не вистачало часу. Я нервував, бо телефон розривався від дзвінків з газет і телеканалів. Хтось з журналістів почав звинувачувати мене у небажанні дозволити «доступитися» до прем’єра. Я не менш емоційно відчитав колегу доволі жорсткими фразами. А через деякий час на одному з сайтів з’явилось моє фото з розшифрованим текстом мого нервового спічу. І коли пізніше той колега зайшов у «корабель-прес-службу», де журналісти мали б «пити каву», я попросив його вийти, як людину, яка порушила професійну етику, не попередивши, що записує телефонну розмову.

P.S.
Я покинув «корабель» в споруді Йосипа Главки за власною заявою при зміні влади та з вдячністю Михайлу Романіву за те, що не завдяки, а всупереч тодішній системі він сприяв «чиновнику-журналісту» налагодити інформаційну справу так, як веліла професійна совість. До речі, Романів виявився другим після Івана Гнатишина керівником області, який не пішов з посади через «задні двері», а прозвітував перед депутатським корпусом обласної ради про свою роботу словами «Я зробив на цьому етапі все, що міг. Нехай, хто може, зробить більше».

На жаль, більшого не було. Навпаки. Напрацювання Романіва по залученню в область інвестицій на рівні «Автозаз-Деу», пов’язаних з австрійською компанією «Хольціндастрі Швайгхофер», що виводило область в лідери в Україні з переробки деревини, на 60% збільшувало доходи в регіональний бюджет, були провалені. Сьогодні наші перевізники возять з Радівців сусідньої Румунії, де це підприємство працює, готову продукцію з сировини, якої на Буковині вдосталь. В архівах припадають пилом протокол намірів, підписаний Романівим і паном Швайгхофером, економічні обґрунтування Проекту…

Але це вже перегорнута сторінка. Не перегорнутими залишаються сторінки найближчого майбутнього Буковини, де архітектор Главка, будуючи «Будинок з левами», спонукав нащадків не лише милуватись красою архітектури, але й думати про архітектуру влади і про людей у ній…

Анатолій ТОМКІВ, член національної спілки журналістів України.
Для БукІнфо (с)


На фото 1.
«Будинок з левами» і вікна «корабля прес-служби».
На фото 2-3 Протест буковинських журналістів перед «Будинком з левами» за свободу слова.
На фото 4 М.Романів підписує протокол намірів з австрійським підприємцем, що обіцяло області значні інвестиційні дивіденди.


 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації