Анатолій Томків - „Alter ego”

До Дня Незалежності України / Від автора.
Цей автопортрет я намалював після зйомок фільму «Білий птах з чорною ознакою» у студентські роки. Нам, молодим, всім хотілося тоді бути схожими на Івана Миколайчука, який пробудив у нас відчуття національної гідності. Я домалював собі борідку, як в Івана, подовжив волосся… Мене вразило те, що сценарій фільму був дуже близьким до мого твору, який я почав у 10-му класі Розтіцької десятилітки, де базувалась кіностудія, під назвою «Добро і зло». Я не став письменником, а став журналістом на обласному державному радіо. Моє «Alter ego» («Друге я») було завжди зі мною…

Alter ego

Робочий день завершувався. Після цілоденної круговерті горнило редакції інформації Чернівецького обласного радіо остигало. Власне, можна було вже збиратися додому. Але в голові вибудовувались контури радіопередачі до дня незалежності України, яку слід було готувати згідно з планами державного ЗМІ, і я залишився , щоб дещо обмізкувати.

Хто не ловив себе на тому, коли якась життєва ситуація - погляд, голос, жест, чи щось з довкілля здається, раптом, повторенням чогось подібного, що вже колись було у вас в житті?.. Ви починаєте мордувати пам'ять: де я це вже бачив, чув?

Щось подібне трапилось в ту мить. Достеменно здалось, що я вже побував колись у ній, в таких же обставинах, при такому ж настрої, приблизно на цьому ж місці, в такий же час... Я хутко наступив на ту мить,як на щось прудке, слизьке, зникаюче, і почав розглядати її в деталях — стіл, папір, авторучка… Все знайоме… Але чогось суттєвого не вистачало... І, раптом, згадалося: не вистачало телефонного дзвінка... Я перевів погляд на телефон, і струм вдарив тіло блискавицею, бо телефон відразу ж задзвонив… Я зрозумів абсолютно чітко, що якщо підніму слухавку, то почую те, що було сказане мені кимось років десять тому, у схожій ситуації, коли обмірковувалась передача до чергової річниці СРСР… Тепер СРСР немає, але дзвінок є. Абсолютно фізичний. Піт виступив на моєму чолі. Рука зняла слухавку. Чемний чоловічий голос привітався і спитав, чи це справді я.

— Так. - Відповідаю.

— Ви, певно, обмірковуєте наступну передачу?

— Так. - Відповів я слухняно, як учень, спійманий на гарячому.

Чоловік засміявся. Сміх видався мені знайомим — як форшлаг в партитурі, який не змінює звучання ноти, але додає їй експресії.

— Може, представитесь? – Спитав я .

— Не варто.Ви впізнаєте мене… Це, між іншим, допоможе вам у творчій роботі… Ви ж готуєте передачу до шостої річниці Незалежності?..

Щось незбагненно знайоме, температурно-напружене оволоділо мною. Так було тоді, коли той чи інший шеф викликав мене на килим, бо з обкому партії дзвонили з приводу того, що в ефірі я щось не так сказав…

— Не хвилюйтесь. - Почулося з того кінця. - Ідеологічного режиму зараз немає. У нас демократія. Тим більше, про вас я знаю практично все... Ви - співрозмовник наголосив на "ви" — можете працювати спокійно.

— Але… що дає вам право бути суддею?

— Реальність. І не лякайтесь. Вам це не личить.

— Кожному личить бути тим, ким він є, - сказав я перше-ліпше, що прийшло в голову, - Ми всі з минулої системи. Ми відчували мурашки на спинах, коли мова йшла про якісь негаразди в ідеологічних речах...

— О, відчувається досвід працівника державного засобу масової інформації! - Зауважив співрозмовник, і продовжив уже без іронії. — Хоча досвід сумнівний... Свого часу ви не вступили в партію. Хоча вам пропонували і в армії, і тут, на радіо. На вашій професійній кар'єрі відразу був поставлений хрест. Інші, між іншим, успішно рухались «комуно-партійним», як ви кажете, руслом- ваші ж колєґи, і навіть, однодумці...
— Люди вимушені були вступати в партію, аби реалізувати свої здібності. Така була система. І ви це знаєте.

— Авжеж, - погодився незнайомець, - але ви з нею як не боролись по-справжньому, так і не використовували її. Хочете, я вам дещо прочитаю?..

Не чекаючи відповіді, незнайомець, очевидно, зайнявся гортанням якихось паперів, бо через секунду-другу сказав:

—Ось! Цитую: "15-е травня 1974-го року. Звернення до Матері-України. Поетична реакція сучасника на політичні наслідки Переяслав-Хмельницької Ради.
Прозрій на мить!
Ланцами прогрими, утерши зрадою запльоване обличчя,
Прозрій, не спи, не дай себе зломить, на глум історії не кинь свого величчя.
Прозрій!
Ти ж жінкою була! Хіба для того честь твою кривавим потом
Козацтво славне боронило від образ, щоб потім ти, збезчещена під плотом,
Перед очима правнуків пройшла, мов п'яна...
Прозрій!
Хіба для того сиві кобзарі, в сліпих сльозах втопивши власні муки,
Просили сили неземні, щоб зберегти нащадкам суку?..

Я ніколи не писав вірші. В студентські роки займався прозою. Але цей єдиний вірш народився сам по собі в аудиторії, коли лекцію читав Анатолій Добрянський. Його ніхто не бачив, окрім найближчих друзів. Я вирвав його з щоденника пізніше, коли деякими студентами Чернівецького університету зацікавилось КДБ.

— Ну, як? - Переможно спитав голос.

— Це якась містика. - Розгублено мовив я. - Те, що ви читаєте, було спочатку вирване, а пізніше — у 1982 році після подібного телефонного дзвінка — спалене мною власноручно…

— Ви зайвий раз підтвердили, що папір спалити можна, а переконання — ні… — засміявся незнайомець уже відверто, без форшлагу в голосі. — Між іншим, я читаю зараз матеріали, які один раз в житті вам доводилось бачити...

— Там є моє фото у вишитій сорочці? - Приречено спитав я.

— Так. - Відповів незнайомець. - Одне з трьох існуючих екземплярів. Це фото зникло з вашої студентської кімнати в 1973 році... Але не подумайте, що тепер з вами розмовляє саме той, хто зателефонував вам у редакцію десять років тому, коли йшла «перестройка», хто «вів вас з 1973-тього…

Я пригадав той телефонний дзвінок. Дзвонив "хтось з обкому комсомолу». Він запропонував зробити матеріал з цікавого молодіжного заходу, який був би доречним у передачі про чергову річницю СССР, над якою я працював. Ми зустрілися наступного дня у скверику біля 23-і школи. Але "заходу" ніякого не було. Інтелігентний спортивної фіґури чоловік відвів мене на якусь квартиру і запросив до столу. На ньому лежала папка. Чоловік відкрив її. Перше, що я пізнав, - своє фото у вишитій сорочці та знайомий почерк одного з студентських друзів. Чоловік різко закрив папери:

— А тепер ви повинні принести все інше. Ми знаємо, що ви працювали над однією оповіддю…

Мова йшла про мої літературні вправи на тему приходу совєтських військ на Буковину та місцевого руху опору, про які знав керівник літературного гуртка Михайло Григорович Івасюк. Тієї ж ночі я спалив вірш "Прозріння", залишивши його лише у своїй пам'яті, переписав деякі сторінки рукопису, згладивши місця надто відвертого протистояння тодішній системі, і віддав рукопис. Його повернули мені через деякий час, запитавши, чому не завершую роботу. Відтоді тиждень в тиждень мене викликали під різними причинами на явочні квартири в різних кінцях міста, цікавились зв'язками з близьким оточенням кіноактора і режисера Івана Миколайчука. Абстрактні розмови не зараховувались. Треба було обов'язково залишити автограф. Я не погоджувався. В дебатах з опонентами відстоював позицію відкритої дискусії з тими, хто підриває «ідеологічні основи держави», а не б’є «ворогів» у спину. Мене ламали довго, коректно, чемно. Довелось залишити і автограф: речення про те, що «в родині Миколайчуків вірять у Бога». Це була перша моя зустріч віч-на-віч з органом безпеки супердержави, який оберігав її від руйнації. Далі — романтика установчого з'їзду Руху, похід від Київського політехнічного інституту до пам’ятника Шевченку в наелектризованому натовпі з Драчем, Яворівським, відчуття історичного чуда народження Незалежної України. А ще далі — шість років становлення... Все це промайнуло в пам'яті блискавично і обірвалося голосом співрозмовника:

— Алло! Чи не бажаєте зустрітись з нами знову?

— Як тоді? Десять років тому? - Спитав я.

— Сьогодні часи інші.

— І про що говорити?..

— Як про що?.. - Майже обурився співрозмовник. - Ми агітуватимемо вас за вірність Незалежній Україні...

— Але це вже повинні робити інші, а не ви, — відповів я.

— Облиште! - Різко сказав незнайомець. - Багато з тих, хто цікавився вашим нутром, і сьогодні при владі, на державних посадах, в парламенті, уряді. Вивітріть з себе студентський романтизм і юнацьку впертість. Купка ситих котів, знедолені маси і демократична демагогія псевдопатріотів - ось результат вашого "Прозріння". Десять років тому ви були сліпим, галасуючи про те, що Україна «годує старшого брата». Сьогодні ви не в змозі прогодувати власну сім'ю. Чи не так?.. Вам здавалось, що ви не кривили душею, заперечуючи комунізм і братерство народів, а мій дзвінок застав вас у мить, коли ви викручували своє творче сумління заради чергового славоспіву Незалежності з подачі тих, хто вже зайняв у ній провідні пости первісного капіталізму, нагодувавши народ пустопорожніми сертифікатами! Ви думали, що позбулися рабства? Ви втрапили в рабство гірше, побудоване на інстинктах наживи. Для таких, як ви, виділено нижчий щабель суспільної драбини. Якщо десять років тому ви були лише дезорієнтовані націоналізмом, то сьогодні ви просто сліпі. Ви оспівуєте державу, якої немає... Вчитель, лікар, військовий, бюджетник на нікчемній платні, не кажу вже про селянство й робітництво. З вашої "отчизни" вивезено все, за що можна було б отримати валюту. Пенсіонери і колишні висококласні працівники підприємств продають «гуманітарну» на тротуарах. Вся ця бутафорія - театр тіней - прикриває справжню державну структуру, де крутяться величезні капітали, де не замислюються над тим, як купити якісне лікування, навчання, захист, харчі, зрештою, майбутнє... Їх політичну волю ви захищаєте, заспокоюючи себе так званими, "труднощами перехідного періоду".

Я мовчав. Ще кілька років тому щось подібне викликало б у мене емоційну реакцію з позитивами сьогодення, зразками наближення власності до власника, створенням «конкурентного середовища». Але бажання вступити в дискусію раптом зникло.

— Дайте мені спокій. - Тихо мовив я. - Те, що ви сказали, не означає, що я маю плювати в обличчя своїй Батьківщині, вимагаючи ковбаси. Я маю зробити все, щоб полегшити її долю.

— О, які рядки! – З іронією вигукнув незнайомець. — Готова "червона нитка" у вашій передачі до шостої річниці Незалежности... Отож, користь з нашої розмови все ж таки є?..

Співрозмовник зробив паузу, а потім майже дружелюбно, з інтонацією вчителя, який розуміє недолугість учня, сказав:

— Я б радив вам відмовитись від монополії на любов до України. Хто здатний висловити як він палає, той не рідко охоплений слабким вогнем… В моїй родині не було репресованих системою, яку ви критикуєте. Бог милував. Як, між іншим, помилував вас і я десять років тому, не давши ходу віршованій сповіді під назвою "Прозріння"... А міг… І не всі в тій системі були, вибачте, сексотами… А в ентузіазмі зведення Дніпрогесу, ліквідації повоєнної руїни, освоєнні цілинних земель попри всі мінуси були позитиви моралі й соціуму. Перенесіть їх в Україну без «шароварності», і нація під синьо-жовтим прапором підніметься. Інакше ви не матимете майбутнього… Натхнення вам у роботі над передачею про незалежність…

Співрозмовник поклав слухавку. Короткі гудки пішли кроками по тиші. А я взявся за перо, щоб скористатись найголовнішими завоюванням Незалежності — свободою совісті і слова?..

 

Анатолій ТОМКІВ, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с)