Трагічні події в Україні та світі навівають сумні аналогії, які не можна залишити поза увагою (історична паралель)

 

Варшавський процес скінчився. Заперлчися тяжкі тюремні двері за новими жертвами. Польська тюрма пожерла других 12 молодих українців, щоб виссати з них буйну козацьку кров, так як від 18 літ ссеться кров з інших десятків, соток, тисячів, стотисячів і мільйонів жертв по цім і тім і боці Збруча.

Польща могла засудити українців на смерть, але не могла їх зломити і примусити, щоб склонили свою голову перед польською нацією. Побідником вийшла все таки Україна. На нелюдський присуд польських суддів, українці відповіли кличем: «Слава Україні», а один з підсудних явно каже полякам, що нас розсудить залізо і кров. І певно, що Польща має чого боятися цього «судного дня», бо тоді українська нація пригадає Польщі всі кривди, всі знущання, всі муки найгарніших своїх синів. Мабуть тоді українська нація не буде питати більше, що скаже на це Европа, а поступить згідно з інтересами України, переконавшися, що волю можна здобути лише з залізом в руках і в крові, без огляду на те, чи це до вподоби Европі, чи ні.

Та доки засвітить їм сонце волі, ці мученики терплять нелюдські муки. Лиш той, що був у польській тюрмі, знає, які безмірні ті терпіння. Нема пера, яке могло б описати звірства, що їх мусять перетерпіти ті українці, що попадуть в польську неволю. Ці тюрми, то вічна ганьба для польської нації, яка не має права називатися культурною, бо і в дикунів в Африці не прийшлося б чоловікові більше перетерпіти, як у «культурній Польщі».

Тому мусимо щось зробити, щоб полекшити терпіннях цих страдальців і таким способом віддячитися їм за великий їх чин. Певно, що вони голі, голодні і не мають засобів оплатити оборонців. Жіноча Громада в Галичині радо сповнить свій обовязок і буде терпіти і тепер всі наруги поляків, щоб лише полекшити якось долю своїх синів і братів, та даймо цим героїчним жінкам на це засоби.

Ніхто з тих, що терпів у польській неволі, не забуде, як під час української визвольної війни славне наше жіноцтво Перемишля, Львова і других місцевостей, де були невільничі табори, простоювали цілими днями, доки їх допускали під дроти, щоб подати бранцям поживу. Я переконаний, що Галичанка і сьогодні сповнить свій обовязок. Тому кожний з нас дасть свій послідний гріш, щоб можна оплачувати оборонців в політичних процесах проти українців, купувати хорим ліки, голим — убрання, голодним кавалок хліба, а тим, що судилось пережити всі муки і вийти на волю, треба дати грошеву поміч, доки вони самі зможуть собі порадити.

Кожний сумлінний українець оподаткує себе на цю ціль, а той гріш перешле до будькотрої української редакції, яка перешле ті гроші Жіночій Громаді в Львові з призначенням на вищезгадані ціли.

Так то докажемо, що ми нація не гірша як другі, а кожний українець виконає свій обовязок супроти тих, що сидять по тюрмах і Соловках за волю України. А коли ці мученики знати будуть, що українська нація ними опікується, певно що це співчуття дасть їм силу перетерпіти всі знущання ворогів України.

(Чернівці, тижневик «Самостійність» ч. 6 за 9.02.1936, ст. 5)

 

Додаткова інформація та деякі пояснення до статті «Обов’язок Нації»

Тижневик «Самостійність» виходив в 1934-1937 роки у Чернівцях (тоді Румунія). Максимальний наклад сягав 7000 примірників. Часопис мав великий вплив на молодь. За формою «Самостійність» був тижневиком, за духом націоналістичним часописом. Упродовж всіх років головним редактором був Денис Квітковський (коротко редагували часопис Корнило Бугайчук і О. Масикевич під псевдонімом О. Шипинський). Досить повні збірки цього часопису зберігаються у Відділах рідкісних та цінних видань Наукової бібліотеки Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича та Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника (наразі вони не «оцифровані»). На даний час у всесвітній мережі доступні лише окремі публікації, але робота в цьому напрямі продовжується (до прикладу мною викладені: «Дещо про Марамуриш», «Марморські українці», «Відозва до Братів з Мараморошу», «Чи зрозуміємо ми колись…», «З Новим роком», «Наш фронт»).

Тижневик «Самостійність» знаходився під особливою “опікою” румунської влади і підлягав частим конфіскатам. Тому, щоб мати свій пресовий орган, націоналісти на Буковині віднайшли нового відповідального редактора й зареєстрували новий тижневик «Молода Буковина», яким замінено «Самостійність». Нова газета часто публікувала статті без підписів, або подаючи тільки ініціали. У березні 1937 року румунська влада остаточно закрила ці видання, як і їх «старшу сестру» (бо виходила з 1931 року і була близькою за духом) «Самостійну думку».

«Самостійність» та «Молода Буковина» опублікували кілька статей з нагоди процесів над членами ОУН у Львові: “Польська окупація і О.У.Н.”, “Репресії проти українських націоналістів”, “Великий процес у Львові”.

Автор наведеної статті «Обов'язок Нації» мій дідусь Одовічук Іван Ілліч (по деяким документам Ількович) — на той час активний український громадський, політичний, правозахисний, культурний та освітній діяч Мараморощини (головно Сигітщина та Затисся — українські землі у складі Румунії), лідер націоналістичного руху у краї. Народився 14.07.1895 року в древньому українському буковинському селі Балківці Серетського повіту Герцогства Буковина Австро-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава), помер 10.12.1971 у селищі Волівець, а похований у місті Тячів Закарпатської області УРСР (зараз Україна), де мешкав останні роки.

Внаслідок поразки Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки у Польсько-українській війні в Галичині четар (ротний) Української Галицької армії Іван Одовічук потрапив в полон, де героїчно пережив всі страхіття «винищення українських полонених та інтернованих в таборах Брест-Литовської кріпості в ході цієї війни та після неї». Його свідчення щодо табору в Берестю «Шопи-Буг» опубліковані в «Крівавій книзі», яка вийшла двома частинами у 1919 і 1921 роках у Відні (частина 1, стор. 56). Це видання посприяло тому, що «сей табір швидко згорнули, щоб зберегти життя бодай одної частини людей». Зібрана інформація надана в «ГУ «Мемориальный комплекс «Брестская крепость-герой» в Білорусі, що дозволить заповнити одну з «білих плям» нашої історії й дасть можливість краще й об'єктивніше зрозуміти події тих років (наразі цей факт взагалі не знайшов висвітлення в експозиції).

Свідчення Івана Одовічука щодо польських таборів для українських полонених жовнірів і цивільних інтернованих, справедливо названі „таборами смерти" — "Крівава книга" — видання Уряду Західно-Української Народньої Республіки. Друкарня мехітаристів у Відні, 1921 рік. Зладив М. Лозинський). Част. 1, стор. 171-172 або Кривава книга. Упорядник: Я. Радевич-Винницький. Дрогобич, Відродження, 1994, стор. 216 (передрук "Крівавої книги").

У Польщі табори військовополонених для вояків УГА, але також для інтернованих цивільних осіб і для невеликого числа вояків Армії УНР були в Бересті, Вадовицях, Домбю, Пикуличах, Стрілковому, а менші у Віснічу, Дембліні, Ланцуті, Модліні, Перемишлі (Засяння), Язлівці; фактично це були концентраційні табори. Напередодні зими 1919–1920 у цих таборах військовополонених тримали 70-100000 українців, причому біля 15000 з них померло в наслідок голоду, антисанітарних умов і знущань. Решту здебільшого звільнено в 1920 році внаслідок втручання міжнародних організацій та урядів країн Антанти.

Варшавський процес — один із найбільших судових процесів проти Організації українських націоналістів. Відбувся у Варшаві з 18 листопада 1935 по 13 січня 1936 року. Усіх учасників процесу звинувачували у приналежності до ОУН, підготовці замаху і вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького 15 червня 1934. Степан Бандера, Микола Лебідь і Ярослав Карпинець були засуджені до смертної кари, заміненої у зв’язку з амністією на довічне ув’язнення, Микола Климишин і Богдан Підгайний — на довічне ув’язнення, Дарія Гнатківська — до 18, Іван Малюца, Роман Мигаль і Яків Чорній — до 12, Катерина Зарицька — до 8, Ярослав Рак і Євген Качмарський — до 7 років ув’язнення. Через початок Другої світової війни й окупацію Польщі ніхто з підсудних не пробув в ув’язненні повний термін. Роман Мигаль загинув при перевезенні в’язнів. День оголошення вироку українська громадськість оголосила днем національної скорботи. Процес привернув увагу всього світу до ситуації на українських землях під владою Польщі.

Пацифікація — репресивна акція польської влади проти українського населення у вересені-листопаді 1930 року, яка супроводжувалася вбивствами, арештами, терором, нищенням будівель та майна українських громадських організацій.

«18 літ ссеться кров» — малася на увазі окупація Польщею Галичини та інших українських земель в 1918 році.
Українська визвольна війна — малася на увазі Польсько-українська війна в Галичині (з 1.11.1918 по 17.07.1919).

Політичний в’язень — особа, що перебуває під вартою або відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, а також спрямоване на примусове лікування, у справі якої є присутньою явна політична складова, наприклад, опозиція до чинної влади. Політичним в'язнем може бути як арештований за звинуваченням у діях політичного характеру, так і за іншими, часто сфальсифікованими, звинуваченнями.

На час підготовки пояснень до статті «Обов'язок Нації» Міністерство закордонних справ України назвало політичними в'язнями понад 50 громадян України, які або вже покарані судами у Росії, або перебувають у слідчих ізоляторах (проте правозахисники кажуть, що на сьогодні ані у державних органів, ані в правозахисних організацій немає повної інформації). Їх звинувачують у "тероризмі", "екстремізмі", "шпигунстві". Строки ув'язнення за такими звинуваченнями в Російській Федерації можуть сягати 20-ти років.
Чин — дія, дійство, діяльність.

 

Післямова та роздуми за статтею «Обов’язок Нації»

Ніколи не думав, що стаття дідуся за 1936 рік про українців невільників в чужих тюрмах буде актуальною. Але засоби масової інформації щодня інформують про трагічні події, які навівають сумні аналогії та спонукають до історичних паралелей. Останні не слід абсолютизувати, але не розумно й ігнорувати. Час, події, навіть термінологія різні, але суть дуже подібна. І тоді і зараз:

- відсутність справжньої єдності українців (географічної, культурної, соціальної, політичної),
- боротьба за реальну державність України зі «старшим братом слов’янином»,
- тотальна перевага агресора у військовому, економічному та інформаційному плані,
- «гібридний» характер конфлікту на фоні світової кризи,
- грубі порушення цивілізованих правил ведення війни загарбником,
- «вакханалія» незаконних військових формувань (терористи залякують, знущаються, катують, використовують і заробляють на полонених та цивільних в зоні конфлікту),
- звитяга здобулася надзвичайно високою ціною (людські втрати вбитими, пораненими та полоненими),
- в боях проявилася найбільша трагедія українського народу часів бездержавності — українці воювали проти українців у лавах ворожих армій,
- масові арешти за звинуваченнями політичного характеру, так і за іншими, часто сфальсифікованими, звинуваченнями (ці люди стали не лише жертвами правового свавілля, вони є інструментом формування образу ворога-українця та шантажу нашої країни),
- формування образу ворога-українця в країні-агресорці (саме тому наші патріоти "призначені" "терористами", "карателями", "шпигунами" тощо),
- блокування діяльності гуманітарних, правозахисних організацій, структур Товариства Червоного Хреста та навіть адвокатів,
- грубі порушення правил утримння українців у в'язницях (окрім того, що до них не допускають представників українського консульства, слідчі їх переконують, що Україна від них відвернулася як від зрадників, тобто піддають психологічним тортурам).

Є й позитивні моменти. І тоді і зараз:

- спостерігався небачений спалах патріотизму та солідарності серед українців не лише в Україні, але й у всьому світі,
- давно небачений героїзм наших вояків (тоді «січові стрільці», зараз «кіборги»), коли вцілілі в битвах покрили себе неабиякою бойовою славою, а загиблі одразу стали легендою, їх оспівано в піснях та прославлено в переказах,
- намагання фіксувати злочини агресора (тоді постфактум шляхом звернень до Ліги Націй, публікацій в періодиці, підготовки «Крівавої книги» та подібних видань, зараз оперативніше, роізноплановіше та масштабніше),
- приховування агресором своїх військових злочинів (тоді це вдалося і більшість злочинців уникло покарання, зараз налагоджено фіксування та проводиться підготовка до їх подання до Міжнаро́дного криміна́льного суду в Гаазі,

Слід відмітити і кардинальні відмінності обговорюваних періодів:

- зараз маємо 25 років відновленої державності та своє військо (тоді порушена спадкоємність влади та втрачені традиції державності),
- Україна виростила ціле покоління своїх громадян, які не знають «радянської дійсності»,
- тоді Україна багатьох своїх своїх героїв не знала, зараз вони поіменно відомі та шановані,
- світ тоді не підтримав суверенітет України (за що і поплатився Другою світовою війною), а зараз практично усі усвідомлюють зачимість справедливого вирішення «українського питання» для недопущення Третьої світової війни в тій чи іншій формі.

Іван Одовічук не випадково в свій час звернувся до українства з наведеною статтею «Обов'язок Нації» (Чернівці, тижневик «Самостійність» ч. 6 (95) 9.02.1936, стор. 5). Справа в тому, що дідусь пережив всі страхіття «винищення українських полонених та інтернованих в таборах Брест-Литовської кріпості в ході польсько-української війни в Галичині та після неї». Тоді, внаслідок поразки українців в польсько-українській війні на території Галичини, десятки тисяч українців і тих, хто їм співчував, зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Польська влада повела наступ проти української культури та освіти. Новостворена Польська держава обіцяла країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, але цієї обіцянки не дотримала.

Натомість справжній терор охопив терени Галичини, який потім переріс в «пацифікацію». Свідчення Івана Одовічука щодо табору в Берестю Шопи-Буг опубліковані в "Крівавій книзі", яка вийшла двома частинами у 1919 і 1921 роках у Відні (частина 1, стор. 56). До речі ця інформація узагальнена мною та надана в «ГУ «Мемориальный комплекс «Брестская крепость-герой» в Білорусі, що дозволить відкрити відповідну експозицію. З таборів врятувала чоловіка любляча дружина (працівниця Червоного Хреста Людмила Бідула-Сосницька, яка в складі військового лазарету пройшла Першу Світову війну). Найнявши транспорт вона неймовірними зусиллями «вирвала» його з ув’язнення (найімовірніше в самому кінці 1919 або на початку 1920 року). Під час цієї поїздки вона дуже застудилася, що суттєво підірвало її здоров’я. Слід зауважити, що тоді на теренах Галичини продовжувалася польсько-більшовицька війна, в якій приймали участь і частини УНР, а бойові дії двічі відбувалися в районі Бресту (лише 18.03.1921 в Ризі підписано договір).

Проте боротьба в ході Перших визвольних змагань аж ніяк не була даремною, оскільки ті покоління створило потужну ідейно-культурну спадщину, яку залишили наступним поколінням як вірний орієнтир у боротьбі за волю України.

Заклики, які висловлені в статті цілком актуальні в сучасних умовах. І багато, якщо не все, з цього вже робиться. Проте наразі стан українців, що утримуються у слідчих ізоляторах в Росії, вкрай складний. Посилаючись на інформацію адвокатів цих людей, знаємо що «вони перебувають у вакумі, їм загрожує до 20 років ув’язнення, а їм постійно розповідають, що про них Україна забула, зрадила їх, що вони нікому не потрібні». Офіційні запити з України щодо отримання інформації про стан справ осіб, яких Україна називає політичними в'язнями, здебільшого ігноруються властями Російської Федерації. Правозахисники кажуть, що на сьогодні ані у державних органів, ані в правозахисних організацій немає повної інформації про те, скільки насправді громадян України може утримуватися у місцях несвободи на території Російської Федерації. Тому переконання мого дідуся, що «коли ці мученики знати будуть, що українська нація ними опікується, певно що це співчуття дасть їм силу перетерпіти всі знущання ворогів України», можу лише підтримати.

Підсумовуючи можна констатувати, що наведена стаття надзвичайно актуальна для сучасної України, часів військового протистояння та боротьби за справжню незалежність та суверенітет. Її хочеться цитувати, настільки вона злободневна. Вона спонукає до усвідомлення історичних паралелей, які звісно не слід абсолютизувати. Підтримуючи переконання мого дідуся, Одовічука Івана Ільковича, щиро бажаю всім українцям «доказати, що ми нація не гірша як другі, а кожний українець виконає свій обовязок…». Хочеться вірити, що «вистояли тоді — переможемо й зараз!» та «подолали тоді — здолаємо завжди!».


Ярослав ОДОВІЧУК, адвокат,
Спеціально для БукІнфо (с)