"Наш фронт": історична стаття з далекого 1934-го року

 

Зі всіх сторін збіраються світові бурі. Не знаємо хвилі, коли блискавка проріже небо від сходу і до заходу та з півночі на полудне й ціла земська куля займеться новими войнями.

 

Ті вогні напевно займуть і наш 50-міліовий народ. Знову треба буде рішитись на якийсь чин, на якесь спільне діло. Та горе тому, хто той час не знатиме чого хотіти, не знатиме, що робити, не знатиме кого слухати. Кожного такого жде прокляття цілих майбутніх поколінь, коли ті покоління остануться й надалі під ворожим кнутом, під ворожим пястуком.

 

Тож годі дальше спати. Годі чекати з закладеними руками в часі, коли можна щонебудь робити. Кожна свідома людина вже відчуває клич часу, передбачує нашу майбутність і закотивши рукави береться до праці. Та вікова наваля оголомшила, мов обухом, наші широкі маси та притупила в них, бадьору колись, підприімчивість і вони похнюпивши свої голови вділ, та заложивши руки дрімають собі, ждучи, що коли пробудяться то хтось подасть їм може усе під ніс.

 

Та є й такі, що не сплять. Є багато таких, що серед цих сонних ходять, заморочують їм ще більше голови, ще більше прихиляють їх голови в діл уговорюючи їм, що все прийде само від себе.

 

Одні із цих — це такі, що і їх голови колись хилили і їм уговорювали, що сном і дрімотою тільки здобудуть своїх прав. Це вічні угодовці, що обірають себе за провідників народу. Вони ніколи не піднесуть свій голос проти ворога, а все проповідуватимуть смирність, послух та пошановання всього, що вороже. У певних моментах вони підуть і спільно з ворогом «здобувати» своїх прав.

 

Вони ж щирі патріоти.

 

Другі — це ті, котрі також не сплять вночи також зроблять «народнє» діло. Це ті — що свідомо стоять на слузі ворога. Вони ходять у овечій шкірі поміж народ і також його присипляють. А як де бачать, що не мож приспати, що народ будиться, вони починають іншу працю. Вдають що й вони хотять працювати для народу. Та ту працю так вони проведугь, щоб витворити тільки ворожнечу, різні табори між нашим народом, щоб ішла тілько сварка, роздори, ворожнечі і тим подібне. Це всі ті яничари, що в наймах у ворога, це всі зрадники, хруні. Кожний такий — це Юда, що продав себе за пару срібняків, щоб вести на погибіль свойого рідного брата.

 

З такими ніхто у світі не числиться, навіть вороги, коли ці скінчуть своє огидне діло. Остаються тільки рідкі одиниці, які свідомо й щиро беруться за народне діло, які не страхаються жадних ворожих сил. Їх клич: «Або здобути, або дома не бути».

 

Та таких ще мало зрозуміють. А як хто й пічне розуміти то найдуться багато своїх і чужих «усмирителів», що пічнуть усіми силами викорінювати те добре зерно, що його кинуть добрі сівачі.

 

Та не страхаймось того, бо страх це наш найбільший воріг.

 

Наш клич: Відвага й Власна Сила.

 

А наш терен праці: увесь український народ. Селянство, робітництво, міщанство, інтеліґенція. Хто не з нами той проти нас. А проти нас виступлять рядами: усі ті, що й дальше хотять спати, усі ті, що є свідомими ворогами нашого народу, усі ті, що трясуться на кожний ворожий подув, усі ті, що низько хотять кланятися ворогові й лизати по рабському його руку, усі свої, великі чи малі, які схотять слухати всіх тих, що до тепер їх вели й дальше думають бути їх провідниками.

 

Та чим більше ворогів стане проти нас, тим відважніше й вище піднесемо наш прапор боротьби.

 

Не глядимо, що нас мало.

 

Про те ми обсадимо цілий наш фронт. Назад ніхто з нас не вертає. Наш шлях тільки вперед. Хто хоче з нами стати до боротьби в одні ряди того витаємо, як лицаря по лицарськи. Хто противиться — того безпощадно будемо нищити.

 

До нас нікого не притягаємо силою. Хто відчуває так як ми, хто готовий віддати для майбутності української нації все, що найдорожче має в житті, той і самий стане в наші ряди під спільний прапор «Самостійности» і на спільний нам фронт.

 

Щоб як прийде слушний час усі ми знали чого хочемо, що маємо робити і кого слухати.

 

А до того дійдемо тільки власними силами, тільки боротьбою!

Післямова та деякі пояснення

 

Дана стаття “Наш фронт” програмна редакційна та взагалі найперша стаття нового видання. Надрукована на першій сторінці в першому числі тижневика “Самостійність”, який побачив світ у Чернівцях 01.01.1934 року. За характером «Самостійність» — націоналістичний тижневик. Виходив упродовж 1934—1937 років у Чернівцях за редакцією Дениса Квітковського. Наклад досягав 7000 примірників, що свідчило про неабияку популярність. Тижневик мав особливо великий вплив на молодь. Денис Квітковський свого часу зазначав, що газета була своєрідним «бунтом» молодої генерації політиків проти старших. Від його назви радикальних націоналістів на Буковині звали «самостійниками». «Самостійність» виявилася безкомпромісним органом у досягненні своєї мети.

 

Так в одній із програмних статей у 1936 році «Самостійність» писала: «Нам закидають ненависть до жидів, москалів, поляків, але це брехня. Ми не ненавидимо нікого, ми лише любимо Україну. Ми хочемо для неї те, що належиться 40-мільйонній нації, що заселює одні з найбагатших земель». Саме тому, з одного боку, вона користувалася популярністю серед читачів, а з іншого – викликала неприязнь румунської влади. Неодноразово арештовувалися цілі числа та вилучалися окремі матеріали. Часто румунські жандарми переслідували, били, а то й арештовували читачів та популяризаторів «Самостійності». Після трьох років існування в березні 1937 року «Самостійність» назавжди закрили, а відповідального редактора, Івана Григоровича, засуджено на 3 роки.

 

Наведена стаття редакційна та носить явно програмний характер. Необхідно нагадати, що видання з’явилося в в часи тотальної та брутальної румунізації українців. В ній йдеться про сумні картини буковинської та загальноукраїнської дійсності, коли переслідувалась українська культура, українська школа була зруйнована, панували суцільні злидні. Підкреслено, що українці стали зайвою нацією на своїх етнічних землях. При цьому чітко наголошується на головній причині такої ситуації — відсутність єдності 50-мільйонового народу, що призвело до втрати державності. А щодо шляхів виходу з цієї ситуації — неможливо зрозуміліше для широких народних мас розставити акценти та накреслити стратегію ніж це зробили автори. Воістину пророчі слова: «… тільки власними силами, тільки боротьбою!».

 

Також вражає чітке передбачення майбутнього світового військового протистояння. Автори усвідомлюють неминучість «переділу» сфер впливу і наполягають на стратегічному значенні справедливого вирішення саме «українського питання», яким так недалекоглядно знехтувала Антанта за підсумками Першої світової війни.

 

Основні ідеї даної статті перегукуються з думками цілого раду авторів, які висловлені в багатьох інших публікаціях тижневика за 1934 рік. Відмічу відомі мені: «Чи зрозуміємо ми колись…», «Відозва до Братів з Мараморошу», «Будім Бесарабію!», «З Новим роком» тощо.

 

Як свідчать наступні події газета «Самостійність», упродовж майже чотирьохрічного існування не зраджувала своїй стратегічній лінії — пропаганді націоналістичних ідей. В міжвоєнний та ранній повоєнний періоди вона легально, та часто й протизаконно, боролася з румунізацією краю, спонукала українців глибше пізнавати своє коріння.

 

Висновок: Програмна редакційна стаття “Наш фронт”, яка вміщена у першому числі тижневика “Самостійність” в 1934 році допоможе сучасному читачеві зрозуміти суть та перебіг подій того часу на Буковині щодо визвольних змагань та боротьби за державність України. Тижневик «Самостійність» та місячник «Самостійна думка» фактично були речниками українського життя на Буковині у міжвоєнний період.

Ярослав ОДОВІЧУК, історик