Анатолій Томків: Голос Черемоша…

АСОЦІАЦІЇ

… Руйнування повенями гірських доріг, берегів у старшого покоління мешканців Путильського району викликає особливі асоціації. Повені в ті часи були не лише спровоковані природою, але й рукотворними, цілком і повністю керованими людьми. Щотижнево з Білого і Чорного Черемоша вниз по течії до Вижниці йшли сплави-дараби. Рівень води регулювався резервуарами-гатями, які відкривалися, коли починався лісосплав. Кермували плотами відважні плотогони-керманичі. Ця професія передавалась від покоління до покоління не рідко ціною людських життів.

Як стверджують очевидці, не було такого року, щоб трембіти не сповіщали про чергову трагічну смерть плотогона на крутих вивертах ріки, коли плоти потрапляли в затори і зв’язані докупи 14-метрові смерекові стовбури у так звані «талби» потужна сила води ламала сірниками. Водночас, найнебезпечніші ділянки берегів, вздовж яких у горах, як правило, проходять дороги, укріплялись простими і дивовижно ефективними спорудами — так званими «кашицями».
 

Складені з стовбурів смерек ємності набивались каменем вздовж берега. Вони не тільки спрямовували плоти на крутих поворотах, але й захищали берег під час повеней, прогинаючись, просідаючи під тиском потужної сили, але сповна виконуючи при цьому функції дамб.

 

ГОЛОС ЧЕРЕМОША

Стрімко, шалено летить Черемош, наче кінь, загнузданий вперше. І сьогодні, і вчора, і сто, і тисячі літ тому, і завжди п’яно-вільний, кам’яні вудила піною обдає, дикій волі своїй нічим і ні в чому не зраджує. Від холодного весняного протягу гнуться покірні лози, дрібно тремтить листя прибережної вільхи, як і кінчики чорної спідниці і чорної хустки на стрункій материній постаті біля каменя, мокрого від набігаючої хвилі.

Данилко підходить до матері, присідає мовчки біля її ніг, ще ближче до води, ніж вона, дивиться, як вивертається Черемош з-під дерев’яного зрубу кашиці на крутому вигині, закручується в обурений опором вир.

— Не сиди так близько, — промовляє мати,— ноги замочиш.

Її рука лягає синові на плече. Данилко піднімає плечем материну руку до своєї щоки, передаючи їй тепло, і опускає, а потім говорить ніби й не до неї, а комусь незримо присутньому між ними про те, що на Черемоші починається повінь, що у верхів’ї, напевно, вже відкрили гать, і що зараз піде дараба.

— Ти не будеш сплавником, правда?— промовляє мати. — Кажи мені, сину, кажи зари…

Рука материна знову торкається Данилкового плеча. Він мовчить. Нараз, піднімається, і стає вищим за матір. Марія змушена дивитись на нього знизу вверх, як колись на свого Петра. А він казав їй, що очі її дивляться ніби присоромлено… То від того, що вона мала великі очі, і довгі вії не могли їх відкрити інакше як з запізненням в очікувану мить. Саме це «запізнення», притаманне єдиній серед дівчат в Усть-Путилі Марійці, полонило душу високого і дужого плотогона Петра Мометка. Він сміявся, не раз просив її ще і ще раз підняти очі, щоб знову й знову стати свідком тієї миті, натішитись нею.

— Ви плачете, мамо? — питає Данило.

— Уже ні, Данилку,— каже вона, ховаючи погляд від сина, звертаючи очі в мутний біг ріки.
Вона боялася цієї бурхливої невгамовної артерії, якій байдуже було і до її щастя, і до горя. Черемош грав на кам’яних цимбалах пісні кохання Марії і Петру, колискову першого родинного щастя, під яку засинав Данилко, і перший похоронний плач, коли дараба тут, біля кашиці, не послухалась керма, і ріка скрутила її у вузол, забравши в прірву Петра на завжди. Черемош розмовляв з нею одноманітно, своєю мовою. Довгими ночами Марія не могла зімкнути очей, затикала вуха, проклинаючи ту нескінченну мову, а на ранок чула у шумі ріки Петрів голос: «Неси їсти, Марі, бо я вже йду…». І вона слухала, і не могла наслухатись.

— Не спішіть, мамо, — чує вона звідкись здалеку голос.

Данилкова рука міцно притискає її лікоть, а вона згадує, що так же розважливо — він крок, а вона два— ходив її Петро, йдучи на крок попереду, як належить газді, торкаючись рукою капелюха при зустрічі з людьми. Ця згадка спонукала Марію самій взяти Данила під руку і задріботіти біля нього веселіше. Вперше за останні дні після похорону їй захотілось кудись поспішати.

— Куди ви, мамо?— Данилкові очі дивляться на неї серйозно, уважно.— Ми вже прийшли… Відпочиньте трохи, а краще засніть.

— Тільки пообіцяй мені, що ніколи не будеш сплавщиком, Данилку…— промовляє Марія, присідаючи на ліжко.

Він мовчав.

— Даниле! — голосно прошепотіла Марія, відчувши себе, раптом, страшенно втомленою. Дві зморшки на її чолі проросли паростками смутку і щастя. Від дотику Данилкових губ вони ожили, забриніли, витягнувшись струнами, а потім згасли. Уже не могла розрізнити, де кінчається втома, де починається сон. Зашумів Черемош — потужно, аж під небо і гори. І нічого вже не було довкола, окрім цього безперервного багатоголосого звуку. Здавалось, Черемош дихав, хоча ні, — видихав могутніми грудьми одну-єдину монотонну пісню, що народжувалась усім його єством. І кінця-краю не було їй. Ще мить, і, здавалось, видихнеться Черемош, замовкне в неспроможності набрати в груди повітря, захрипне… Але —ні!.. Він шумить! Без перепочинку, без упину — єдиний цілісний видих, безкінечний до самозабуття! Крізь нього Марія чує, раптом, рідний і такий очікуваний Петрів голос:

— Неси їсти, Марі, бо я вже йду…

Марія солодко мружиться, відкриває повільно очі:

— Скажи ще раз, Петре, нехай я наслухаюсь…

— Це я, мамо…

Данилко стоїть перед матір’ю у батькових гумових чоботах, у брезентовій куртці на точених дерев’яних ґудзиках, з рюкзаком за плечима:


— Несіть їсти, мамо, бо я вже йду…



Анатолій ТОМКІВ, журналіст.
Спеціально для БукІнфо (с)


 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації