Анатолій Томків: «Запізніле каяття»…

Від автора.

Червневі бурі, повені в Карпатах — час розмірковувань над цінностями життя. Природа тут не рідко ставить крапку на суєтності, вибраковує з суспільної енергії другорядне, змушує замислитись над життям інакше, аніж думаємо ми про нього в повсякдень, переймаючись політичними й суто побутовими, значними й дрібними, і просто пристрастями, без яких ми жити не можемо, бо народжені для любові і гніву, одвічного пошуку істини.
В критичну мить вона приходить до нас прозрінням. І не правий той, хто в пізнанні самого себе в суспільстві в таку мить бачить лише художній образ і містику...


Запізніле каяття

Якби в ту ніч тисяча лісорубів водночас повалила наймогутніші смереки, якби чудодійна сила зрушила з скель найбільші валуни — ніщо б не було схоже на те, що коїлось… Та й не могло бути нічого схожого, бо в ту мить небо доводило землі, що воно має права моря, і що навіть могутні гори — таке собі «ніщо» на дні. І спалахи днин серед темряви, і вітер, у хмарах заплутаний, наче у сітях, воду впереміш з вогнем — все підкорило небо своїй силі. В глибинах простору безлике, воно краялось блискавицями, і, здавалось, що тільки на це було й здатне, що пташиний спів і прозора голубінь лише прикривали його справжнє обличчя, були оманою й гріхом. І тепер від запізнілого каяття світ деренчав розбитим казаном, і тріщало в тріску розтрощене дерево, і запах нагрітої електричним розрядом смоли вплітався в схарапуджені течії озонного повітря.

Такої грози Марко ще не бачив. Опершись гострими ліктями в коліна, він сидів на краєчку ліжка несміло, ніби не у своїй, а в чужій хаті. Спалахи світла вривались через хрестовини вікон, від згорбленої маркової постаті на стіну лягала потворна тінь, а сорочка палахкотіла не живим синім світлом.

Оголені руки дружини тулили до грудей голівки двох хлопчиків — старшого і меншого — притискали дужче з кожним новим ударом грому. Коли чергова блискавиця оглушливо луснула десь зовсім близько, Марко упав на коліна, намацав очима позолоту образів, і почав молитися енергійно, аж хитався хрестик на шиї, раз-по-раз цілуючи холодною міддю його спітнілі груди. Губи шепотіли слова і тоді, коли Марко видихав повітря, і коли втягував його в себе, щоб серце не зупинило кров у роздутих переляком жилах, щоб душа виблагала спасіння.

Нараз свічка на столі догоріла і Маркові здалось, що цієї ночі має статись щось таке, що сумірне руйнівною силою з стихією, але проти якого вже будуть безсилі молитви. Він хутко намацав у шафі свіжу свічку, тицьнув її в розплавлений лій, чиркнувши сірником. Благеньке полум’я підхопило небо, наповнило хату яскравим днем, і Марко побачив очі дружини — відкриті широко й безмовно, як прірва. Марко висипав у ту прірву все своє життя, як поспіхом зібране насіння, і почав бракувати добре і зле, що могло б стати причиною для власного гріха. Але гріха не знаходив. Бо все, чим він жив, було приурочене цим очам, і цим рукам, що пестили голівки його дітей.

—А, може, — промовив раптом Марко,— може, ти винна, Фрозино?..

— Ніц, Марку, —сказала Фрозина так, ніби чула його думки. — Я не хотіла для себе, а лише для дітей…

«Для дітей…» — пошепки повторив Марко, дослуховуючись до змісту сказаного — такого зрозумілого, але незавершеного, як перерваний ковток води у спрагу на сінокосі. Він знову глянув у очі дружини і відчув, раптом, роздратування, яке охопило його на дні їхньої прірви. Воно спалахнуло з чіткістю блискавки, що враз освітила їх життя від весілля на цьому горбі з цимбалами і скрипкою, зламаним калачем на щастя, і до буднів з турботами про сіно, худобу, город, будівництво хати, яке, здавалось, ніколи не завершиться, бо чим більше було зроблено, тим більше було треба і більше не вистачало. Так говорила вона, коли була невдоволена повільністю і педантизмом чоловіка в роботі, впертим бажанням ні у кого й ні в чому не просити допомоги, обійтися меншим, коли їй, матері дітей, хотілося більшого, не гіршого, і навіть не такого, як у людей, а кращого в усьому — в достатку, в майні, в гонорі. Вона не раз дорікала йому тим, що прийшов у прийми без власної землі, копійки за душею, не відстояв межовий стовп, який нахабний сусід Дусьо на метр переніс в кінці городу, кладучи новий паркан, не поїхав на зарібки так, як поїхав Дусьо, привізши великі гроші і на паркан, і хату, і на джип, який долав двома мостами горб, коли Марко ніс на плечах мішок муки, підставивши лікоть у бік.
 
Марко слухав Фрозинині докори як робочий кінь, що відмахує хвостом насідаючи мухи, і навіть тішився з приступів жіночої ненависті, що здавалось йому таким собі базіканням, потрібним для вивільнення жіночої енергії. Але останнім часом ці нарікання викликали у нього неспокій. Він не раз просив Фрозину «прикусити язика», а вона знову виправдовувалась тим, що хоче «для дітей», а не для себе, чи для нього. Марко спльовував убік і люто брався до роботи, щоб погасити гнів. І то йому переходило. Але коли сідав їсти, то їв мовчки, а скули грали на його худому обличчі дужче, ніж треба було, аби ковтнути шматок кулеші, ніби вона була не м’якістю, а кісткою. І тепер, коли в її очах мав би бути страх, а страху, здавалось, не було, була лише прірва, Маркові стало страшно і він подумав про фатальність, яка торкнулась його зненацька після молитви кілька хвилин тому.

Грім знову розколов небо, полум’я свічки принишкло.

— Молись, жінко! — крикнув Марко, не пізнаючи власного голосу, відчуваючи, що може не встигнути сказати їй те, про що подумав, висипаючи життя в прірву її очей.

Фрозина поспіхом і слухняно поклала хрест на чоло. Але Маркові здалось, що це вже було пізно… Він хотів сказати Фрозині, що лише в цю мить побачив її такою, якою вона є насправді, про яку, можливо, не догадувалась і вона сама, хоча й хотіла не для нього і не для себе, а «для дітей», але не встиг нічого з цього всього сказати, бо дзенькнуло скло у вікні, і вітер метнувся по хаті, зросивши дощем маркове обличчя.

— Гориш, Марку! — закричав у розбиту шибку сусід Дусьо.

Фрозина схопила дітей і вибігла на вулицю. Дивилась, як велетенське полум’я вже обхопило дерев’яний дах, хрестик, вирізаний Марком на причілку, як вогонь шаленів всупереч дощу і вітру. Марко вибіг слідом, повернувся обличчям до хати. Пожежа нагло грала блисками на його скам’янілому обличчі, а світ довкола деренчав розбитим казаном від запізнілого каяття…


Анатолій ТОМКІВ, журналіст.
Спеціально для БукІнфо (с)

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації