Анатолій Томків. «Повернення»…

РОЗПОВІДЬ / Пізнього суботнього вечора, коли городні роботи завершено, худоба нагодована, газда Петращук змиває з натрудженого тіла робочий дух, надіває чисту сорочку, подумки молиться напередодні святої неділі. До столу сяде лише по обіді наступного дня після служби в церкві. Так було споконвіку в Карпатах — як частка правил, сотворених природою між мінливими небесами і такою ж незбагненною землею, що соками смерек і буків, полонинських трав тягнеться до високості, розчиняючись у ній синьогір’ям, переконуючи око і душу в тому, що людина тут — не просто людина, а творіння Всевишнього.

В охайній садибі Василя Юрійовича, глави історичної родини в Розтоках і в усьому Путильському районі, така ж гармонія у вишитих рушниках з портретами членів сімейства, у фотореліквії батька Юрія Петровича, який не знав грамоти, але став молодшим командиром австрійської армії у першій світовій з іменною зброєю за доблесть, у щоденній господарці з акуратно складеними дровами біля кухні, духмяним сіном на горищі, яке доїдає худоба, очікуючи вигону на різнотрав’я, у високо підгорнутих картопляних рядах, у кожній деталі цього природного ладу з культом батька-матері, до яких діти і внуки звертаються на «Ви», а правнучка Віталинка, роблячи перші кроки, довірливо тягне руки.

Пану Василю вже далеко за вісім десятків. Подумки осягаючи їх, торкаєшся істини — абсолютної, без якої не здійсниться «природній лад» ні на цьому, ні на іншому обійсті, ні у всій новонародженій українській державі, одержимій пошуками цієї істини. Бо саме тут, в центрі Європи, вона миготіла зіркою в людських долях і за австрійських часів, коли на цісарську службу вибраковувались тямущі й міцні гуцули, здатні до рукопашного бою, і за румунських, коли Петращуків уперто перейменовували на «Петрашів», аби вивітрити з фамілії український дух, і за радянських, коли система депортувала родину за Урал.

Саме тут, на європейській кухні творення націй і держав, видимими стають цінності природного, а не якогось іншого ладу в державному ладі, якого віками прагнули ті, хто ходив у вишитих сорочках. Я, раптом, достеменно впевнююсь в тому, що шлях до нього є перманентним поверненням кожного з нас до самих себе, не рідко через сатанинську несправедливість — як впродовж половини з своїх восьми десятків років повертався «до себе» і Василь Петращук, і сотні й тисячі йому подібних. Повертався через страждання, нерозуміння вини, що впала каменем на родину з того неба, до якого молились і він, і батько Юрій, сестра Марічка, брати Юрко, і найменший Петро, до неба, під яким в могилах лежали ще троє дітей Петращуків, народжених за законами гармонії і для відтворення життя, і для роботи з кіньми, коровами, вівцями, лісом, землею — з тим, що не є Божим даром, а потребує рук, аби вижити в горах.

— За що!?— озивалось відчаєм в дощову похмуру червневу ніч 1941-го, коли в Товарницю до родинної хати Петращуків під’їхала «полуторка» і п’ятеро військових, прикладами загримівши в двері, веліли за п’ять хвилин забрати з собою те, що встигнуть забрати з нажитого руками і роками живими і мертвими від дідів і прадідів.

В ту мить усе життя від першої світової і до нового розподілу Європи Німеччиною і Союзом спалахне у свідомості колись австрійського, потім румунського, радянського, а в генах українського громадянина Юрка Петращука, згорить фатальним вироком «ворог народу», часткою якого він був попри мислимі й немислимі прикрощі, пізнані в жорнах «європейського державотворення».

Попри всі, окрім тих, згідно з якими він став ворогом лише тому, що брат Іван ще при першому приході «руських» у сороковому, спантеличений чутками про колективізації й голодомори в радянській Україні, залишився жити в Румунії. І це було правда. Проста і нагла. Бо нічого іншого не хотів колишній австрійський підданий у сардаку, окрім того, аби в котлі нового європейського варива діти дали собі лад, не забуваючи, хто вони, якого роду.

— Тато тоді сказав, що він буде з сім’єю. — Промовляє Василь Юрійович, повертаючи мене з філософії миті у трагічну мить своєї пам’яті, що зблиснула сльозою. — Сказав «я був чотири роки на фронті, був ранений, я знаю, як тікати, але я вас не лишу...»

Кілька поспіхом зібраних мішків з перевернутої догори дном хати, що через відчинені як для покійника двері стрімко втрачала залишки людського тепла, впали у кузов. Біля сільради додалось ще п’ять сімей Різунів, Калиняків і інших, і все довкола рідне враз стало незнайомим, забродило диявольським рухом в такому ж чужому Берегометі, де сотні інших сімей вантажили в товарняки по 75 осіб у вагон. Брязкали замки, кричали вагітні жінки і діти. Конвой хутко відділив батька від матері і повів у інший вагон. В Глибокій довантаження продовжилось новими буковинськими родинами — будівельним матеріалом не для «природного», а якогось іншого химерного ладу. На прохання батька військові підвели його до вагона, де перебувала сім’я. Він взяв найменшого Петра на руки, поцілував, сказав «прощай , жінко». Мати Марія встигла передати чоловіку подушку. Більше його ніхто й ніколи не бачив.

У духоті, без води, впродовж доби хапаючи губами повітря з люків,вони їхали до Вінниці. «Вайльо, Господи, що з нами роблять!», молились ті, хто в знемозі опускався на коліна. Здавалось, світ повернувся до них сатанинським ликом, бо навіть хлопчина з відром на одній із станцій чомусь правив з них по 5 копійок «за ковтки з кожного», що навіть конвойного спонукало вирвати відро, спішно передати розплескану воду жінкам, як очищення від гріха.

Три тижні вони ловили вісті, де лише можна, «що діється?». Під Ставрополем хтось з ополченців крикнув «Почалась війна, тримайтесь, люди!». І ще три тижні, не знаючи, «за що триматись», вони слухали перестук коліс за Уралом, потім в Казахстані. Втечу не відомо від кого і куди, зупинили, нарешті, мовчазні воли, запряжені в підводи, які цілу ніч під «цоб-цабе» розвозили вантаж з товарняка по аулах, по степах з перекотиполем. Потім з стайні посеред цього азійського простору був виселений племінний бугай, і 25 «ворогів народу» отримали там прописку, звідки щоденно за десять кілометрів ходили в поле полоти городину для фронту.

— Давали фунт житнього борошна на тиждень і пів літра перегнаного «обрату», як худобі,— розповідає Василь Юрійович. — В черзі стояли за цими харчами, не знаючи навіть, в якому районі знаходимось. Жінки-казашки, попереджені про «ворогів», пильно стежили, аби хтось і цибулинки з поля в кишеню не поклав. Як лягали спати, то вся підлога була зайнята, і ніхто вже стати не міг. Мама хапалась за голову і плакала. Під осінь бугая привели з поля і довелось уступити йому місце. Речі наші викинули. Йшов сніг, і ми перебрались в курятник. Тулились один до одного, бо не було чим топити. Перейшли в землянку, де на стінах проростала пшениця. По нас лазили воші. Ми просили в голови колгоспу молока, але даремно…

Вони шукали порятунку, просячи дозволу в районного начальства НКВД на пошук кращого помешкання. В райцентрі Родніковка почули, раптом, рідну мову. Це були їхні брати, вислані з східної України за перших хвиль депортацій. Від них почули про голодомор в Україні в тридцять третьому.

— Нам стало трохи легше, — говорить Василь Юрійович, — бо одні вислані були, і другі. Легше було долати голод у сорок першому і сорок другому, коли був неврожай. Ми працювали на фермі. Падали навіть обезсилені бики у борознах. І ми разом з ними. Бо бики їли лише солому, а ми лише овес. Люди помирали. Їх забирали на цвинтар організовано, але не ховали, бо була мерзла земля. Лише припорпували снігом. Коли пригрівало сонце, над цвинтарем здіймався трупний дух. Людей косив тиф.

Коли померла сестра Марічка, Петрашуки не віддали тіло під сніг, як інші. Тримали її в хаті місяць, аж поки не знайшли дошки, зробили гріб, і поховали по-християнськи. З 25-ти чоловік, прописаних в помешканні племінного бугая, в 1947-му році мало хто залишився. Найменший Петро, перенісши хворобу, став інвалідом.

Того ж року їх викликав начальник НКВД і сказав, що вони депортовані не заслужено. Петращуки отримали чергове історичне право повернутися до «самих себе». Це повернення тривало наступні десятиліття, бо хату в Товарниці, в якій залишилась австрійська фотореліквія Юрія Петращука, довелось викуповувати в держави з химерним ладом за колгоспні химерні трудодні роками.

…Ніч промайнула непомітно. Настала свята неділя. Василь Юрійович піднявся і пішов глянути, чи випило маленьке поросятко молоко, налите з вечора. Я знаю, що до столу він сяде лише тоді, коли завершиться служба в церкві. Так було споконвіку в Карпатах, як частка правил, сотворених природою, як гарантія того, що Петращуки повернулись самі до себе назавжди, відтворивши природній лад у власному обійсті — клітинку нової держави у центрі Європи…