Національний гвардієць з Чернівців Роман Петрюк: Я проти, щоб прийняли закон, яким можна відкупитися від захисту Батьківщини…

- Розкажіть, будь ласка, трішки про себе, де народилися, отримали освіту, як і коли опинилися на військовій службі?

Я командир першого взводу Чернівецької роти Національної гвардії. Родом з Чернівців, маю брата близнюка, він також служить. У нас військова династія. Дідусь був командиром батальйону в Чернівцях, батько працював військовим. Ми з братом вступили до академії, закінчили її з відзнакою.

Я перебуваю на військовій службі з 2007 року, в зоні АТО з квітня минулого року. Все почалося з Луганська, коли там відбувалися процеси захоплення державних установ. Добре пам’ятаю, як нас штурмували в будівлі Луганської адміністрації. Але зауважу, що ми до місцевих мешканців ставилися толерантно. Багато з місцевих луганчан та донеччан, які охороняли ОДА, почали масово відходити від нас, брали в сепаратистів георгіївські стрічки та переходили по інший бік барикад. Клятва Україні для них, на жаль, не мала, жодної ваги.

Пригадую, на місці постійної дислокації у військкоматі, виникла наступна ситуація. Навколо нашої бази зібралося понад 500 осіб і почалося протистояння. Ми твердо вирішили, що не відступимо жодного кроку назад. Люди почали масово кидати палиці у вікна та коктейлі Молотова, підпалювати приміщення нашої бази. Пролунав перший постріл, далі ми почали відстрілюватися. Саме тоді нам на підмогу піднялася авіація, розпочалися перемовини, нам вдалося передислокуватись в Луганський аеропорт.

Упродовж усього терміну служби на фронті наш підрозділ пройшов 4 ротації. Найскладнішою була ротація на фронті в селище Кримське, коли воно було ще окуповане. Ми його звільняли і перебували під постійним мінометним вогнем. Інженерно – технічної підтримки не вистачало, і в таких безвихідних умовах інстинкт самозбереження швидко примусив нас дуже оперативно окопатися та зайняти бойові позиції відповідно до військових потреб.

Перебували у таких умовах 45 діб, постійно нас бомбили мінометами, «Градами». Саме тоді загинув мій найкращий товариш Віктор Редькін, який був родом із Луганщини, але служив у нас у підрозділі. Свого часу він проходив службу миротворцем у Косово, дуже досвідчений офіцер та воїн. Також було поранено трьох наших бійців.

Морально і фізично було не просто (Роман показує наочно наслідки бомбардувань, та військовий побут під час бомбардувань на фото та відео зі свого телефона – зокрема, показує відео, коли снайпера, який прицільно стріляв по позиціях нацгвардійців, знищили з крупнокаліберної гармати; відео, фото та коментарі до нього вражають, - авт.). Саме в таких умовах ми жили 45 днів – непроста була саме та ротація. Разом з нацгвардійцями були в Кримському й бійці 24-ї бригади, де є багато наших земляків.

- На вашу думку, чому частина молодих людей віддає перевагу більш безпечному способу життя і відмовляється під будь-яким приводом йти захищати Україну в такий час, хоча інші – щодня ризикують, віддають життя за своїх товаришів, близьких, за нас усіх, свою рідну землю? Чи змінилося Ваше особисте ставлення до цих подій?

У першу чергу скажу, що йдеться про так званих «мажорів» - дітей багатих батьків, які завдяки зв’язкам десь «на горі» можуть зробити все, щоб син не пішов воювати. Вони кажуть, що їм служба не потрібна, вони все мають, що потрібно для життя. Тому воювати йдуть прості хлопці, саме вони захищають нашу державу, популяризують патріотизм. Але образливим є те, що частина людей є байдужою до даної ситуації.

- Як Ви ставитеся до законодавчої ініціативи колишнього комбата, а нині нардепа Семена Семенченка стосовно надання можливості відкупитися від служби у збройних силах шляхом внесення офіційно встановленої платні. Чи не вийде так, що саме «мажори» будуть жити в безпеці, а ризикувати життям доведеться тим, хто коштів не матиме?

На мою думку, цей законопроект, можливо й дасть кошти до державного бюджету, бо людина, яка матиме потрібні кошти, зможе відкупитися, внісши потрібну суму на рахунок. Але ж з іншого боку, оскільки фінансова система України не надто прозора, отже можна припустити, що державний бюджет не відчує цих коштів через корупцію. Таким чином людина самоусувається від обов’язку захищати свою землю.

На моє переконання, такий законопроект не потрібно приймати, бо в Україні, в окремих її областях виникають проблеми з мобілізацією, бажаючих стає все менше, бо чоловіки швидше виїжджають за межі країни, аніж йдуть служити до війська. Тому деякі підрозділи чекають на ротацію до року.

- Чи може статися так, що хлопці з розмитим уявленням про мораль, які мають гроші і потрібні зв’язки, відпочиватимуть у барах, їздитимуть на дорогих автомобілях, а мобілізують найкращих, які мають гарну освіту, виховання, патріотично налаштованих… Саме вони йдуть першими в бій, найкращі чомусь гинуть першими. Яку еліту ми отримаємо через певний час – саме таких деморалізованих, які нехтують своїм чоловічим і громадянським обов’язком?

Частково так може й статися, однак в суспільстві патріотизм набуває все більш масовий характер. Рік-два тому патріотичні почуття мало проявлялися… Зараз змінилася свідомість багатьох – більшість зрозуміла, що держава у всіх одна і її треба захищати. У нас справді є багато сильних, мужніх патріотів, які готові захищати Україну.

- Ротації на фронті знову продовжуються, ви далі плануєте повертатися на фронт?

Так, по ротації зараз будемо вирушати в напрямку Донбасу. Чи мирні чи штурмові будні нас очікують – не знаємо. Вже перебували на 33, 34, 37-му блокпостах. Надалі в будь-яку хвилину готові стати на захист нашої Вітчизни.

- У Чернівецькій роті Нацгвардії вже є два подружжя, бійці освідчувалися, приїхавши з фронтової ротації. Зокрема, 7 березня всі ми стали свідками ще одного освідчення нацгвардійця Ігоря та волонтерки Олени, які зараз збираються одружитися (на фото справа).

У нашому підрозділі вже є традицією – створювати родини під час ротацій. Адже на фронті переосмислюєш своє життя по іншому. Головною цінністю є родина.

- Чи знали Ви про наміри Ігоря освідчитися, чи все таки це був експромт юнака і великий сюрприз для дівчини?

Мій брат, який разом з побратимами повертався по ротації, мені зателефонував та про це повідомив, але на загал це нам не говорили і ніхто офіційно до цього не готувався. Ігор та Олена були знайомі вже майже рік, але для неї це стало несподіванкою.

- Складно підтримувати відносини з близькими людьми в умовах війни, надто двом закоханим, якщо вони далеко один від одного. А як у Вас з особистим?

На особисте життя не дуже часу вистачає. Не завжди є можливість здзвонитись із кимось зі своїх на фронті, бо під час обстрілу на відкриту місцевість не вийдеш, а в бліндажах зв’язку немає.

- Чи змінилося Ваше ставлення до обраної професії військового за останній рік?

Дуже відрадно, що важливість та престиж нашої військової професії відроджується. З упевненістю можу сказати, що зараз, коли зовсім інакше сприймаються військові, як справжні захисники, я зможу ефективно реалізувати себе у цій професії.

- Чи відчуваєте нашу підтримку там, на фронті, чи доїжджають волонтери з допомогою до вас на передову?

Усім, хто допомагає, необхідно поставити пам’ятник при житті. Волонтери забезпечують нас усім, починаючи від медикаментів, продовольства, речей першої необхідності, і завершуючи формою та взуттям. Справжнім щастям є наявність тепловізорів, бо без цієї техніки неможливо побачити, що діється навколо нас вночі.

- Дякуємо, що погодилися на розмову. Щира дяка й за те, що охороняєте наш спокій! Пам’ятайте, що ми всі чекаємо вашого остаточного повернення додому живими та неушкодженими!

Марія МАНДРИК, спеціально для БукІнфо (с)
Фото автора