Анатолій Ковальський: 11 днів у російському полоні із зав’язаними очима

ЕКСКЛЮЗИВ БУКІНФО /

За нинішніх важких для України умов слова «війна» та «полон» отримали неочікувану реалістичність сприйняття. Ще донедавна вони асоціювалися хіба що з близькосхідними країнами, де бойові дії фактично не вщухають, а людей терористи викрадають задля політизованих вимог. Про українське існування полонених мало хто міг подумати.

Однак негадане сталося.

11 днів Анатолій Ковальський, теперішній начальник управління лісового господарства та мисливства в Чернівецькій області, разом з іншими українцями просидів у холодному й сирому підвалі в полоні проросійських терористів поблизу Сімферополя. 11 днів їх допитували, мордували й принижували. Проте відпустили. Тепер Анатолій Ковальський активно підтримує кримчан-переселенців по всій Україні й вірить, що повернеться до рідного Криму, бо живе в ньому з 1977 року.

Пане Анатолію, розкажіть, будь ласка, за яких обставин Ви потрапили в полон в рідному для Вас Криму?

В Криму ми створили громадську організацію «Євромайдан-Крим», засновниками були мій син Сергій та Андрій Щекун. А я був активним учасником. 9 березня на залізничному вокзалі ми зустрічали потяг «Київ-Сімферополь». Я на власній машині приїхав з Андрієм Щекуном. З Києва нам передали українську символіку, а саме прапори, пов’язки й інше, для того, щоб святкувати 200-річчя з дня народження Шевченка. На той момент на вокзалі була «самооборона», кримський «Беркут» та російський спецназ, як згодом з’ясувалося. В один момент нас заарештували. Зв’язали руки й очі, щоб ми не бачили, куди нас везуть. Потім вже стало відомо, що відвезли у військкомат кримський. Але перед тим, як завести, нас обшукали й розділи до гола.

В яких умовах вас утримували?

Нас тримали в підвальному приміщенні. Протримали 11 днів із зав’язаними очима. Під час утримання проводили над нами різноманітні тортури, зокрема стріляли з травматичних пістолетів по відкритих частинах тіла. До Андрія Щекуна застосовували електроток. І все це проходило в присутності всіх затриманих.

Вас морили голодом чи давали щось їсти?

Перші два дні нас не годували. Потім годували раз в день.

Скільки всього було ув’язнених?

Протягом 11 днів людей приводили. Було так, що й до 12, може й до 14 людей сиділо в одному приміщенні. Важко сказати, бо ж нічого не бачили. А потім 20-го числа сімох чоловік звільнили з того полону. Хочу сказати, що я ніколи не міг подумати, що в нас можуть бути люди, які би з такою ненавистю відносилися до своїх громадян. Я не думав, що в Україні стільки є зрадників. Коли я чув розповіді бабусі про те, як німці ввійшли на територію України, вони себе так не поводили. «Наші» вели себе гірше за фашистів. Підслухавши розмову охоронців, чув, що вони ніби вбили двох татарів, які сиділи з нами. Але правда це чи ні, мені не відомо.

Коли вас захоплювали на пероні вокзалу, від сторонніх людей, які перебували там, були якісь дії, якась реакція?

Ну, пасажирів практично не приїхало. А коли ми підійшли до вагонів, то більшість людей вже розійшлися. Хоча були все ж таки випадкові люди, які зняли те, як нас затримали, на відеокамеру й виставили в Інтернет. Так стало відомо, що нас викрали. Того ж дня про викрадення озвучили на сімферопольському Євромайдані. Мабуть, цей розголос нас і врятував. Бо тоді виживемо ми чи ні, було важко сказати, так як поведінка викрадачів була звірячою. Щодо мене не застосовували жорстоких тортур, як до Андрія Щекуна й інших, тому що була дана команда «Цього чоловіка не бити!» від командира «Беркута». Він просто був мені знайомий.

А які вимоги вони ставили?

Загальні вимоги були до всіх однакові – сказати, хто фінансує. Але ми самі себе фінансували. Люди йшли за покликом серця, а не за гроші, як багато хто думав. Також питали чи ми знаємо угрупування, які хочуть організувати всілякі терористичні акти під час референдуму в Криму. Про місця, де зберігається зброя. Такі ось речі випитували. Власне кажучи, вони думали, що ми приїхали як «Правий сектор» з Києва. Забрали в мене всі документи, кредитні карточки. Погрожували прострілити коліно, якщо я не скажу їм коди до карток. А я ж не пам’ятаю їх. Тому нічого не вивідали, просто погрожували розправами.

Отже, вони вели себе як прості злочинці, крадії, вимагаючи коди до кредитних карток?

Так. Ми ж бачимо зараз, як так звані «самооборонці» зупиняють будь-який автомобіль, викидають водія й їдуть собі. Така ж ситуація була й зі мною, бо машину забрали, все, що мав на той момент з грошей, теж.

А як випустили?

20-го числа о 4-ій ранку дали команду зібратися, хоча що нам там було збиратися. Це вже була третя спроба нас вивести кудись. Двічі вони нас під руки виводили, бо очі ми мали зав’язані, і це було найстрашніше. Невідомо було, що вони збираються з нами робити. А третього разу нас вивезли вже за Чангар. І десь о 5-ій годині ранку нас відвезли до Сімферополя. Так що о 7-ій нас передали вже українським прикордонникам.

І куди ви відправились далі?

Потім нам допомогли хлопці й дівчата з Автомайдану дістатися Києва. Вони нам дуже допомогли, і морально, і фінансово. Купили одежу, телефон ось, і зараз ним користуюся, та й буду зберігати все життя, яке залишилося. Хлопців наших, Щекуна Андрія та Шевченка Юру, перемістили в лікарню, бо з них дуже знущалися, стріляли по них. Я теж трохи полежав у лікарні. Вже потім почав відновлювати документи. Та й де б жити почав шукати. Бо до Криму ми стали не в’їзними.

Маєте надію, що все налагодиться й Ви повернетеся додому?

Звичайно, надія є. Я впевнений, що дії, вчинені з Кримом, незаконні. Це окупована територія. Росія порушила всі домовленості, які тільки можна було. Це вже весь світ зрозумів. Хочеться, щоб все вирішилося якнайшвидше. Але життя розсудить. Мені страшно було не за себе, а за сина. Тоді він ще був у Криму.

Зараз продовжуєте Ви й ті, хто з Вами був у полоні, займатися активною громадською діяльністю?

Аякже. По-перше, ми створили організацію «Кримчани Буковини». На тижні я планую зібрати другу конференцію, щоб ми детально зорганізувалися й вирішили, хто в якому напрямку працюватиме. В Києві також відбувся Перший всеукраїнський з’їзд вимушених переселенців з Криму, де вибрані керівні органи. Так, ми організовуємось і створюємо по областях осередки по допомозі кримчанам.
На жаль, мушу констатувати, що, якщо в Чернівцях нормально сприймають та допомагають переселенцям, то центральна влада про нас забула. Розумію, що з’явилися Луганськ, Донецьк, йде війна з терористами. Але все ж можна було міністрам, які відповідальні за переселенців, більше уваги приділити людям. На жаль, цього ще немає.

Тобто теперішня українська влада не звертає на вас уваги?

Особисто мене Генеральна прокуратура перевіряє, як я отримав паспорт України, бо хтось сказав, що я маю подвійне громадянство. Це мене турбує, звідки пішло те зацікавлення. Якщо вони чогось не розуміють, то нехай мене викличуть, допитають зрештою. Бо так залишаються безпідставні підозри.

Анатолію Йосиповичу, розкажіть, що плануєте найближчим часом організовувати?

Ми плануємо здійснити похід на Говерлу з кримчанами. 28 червня, в День конституції, ми хочемо підняти прапор України і прапор Криму, а також, якщо вдасться, прапори інших народів, які переселилися з Криму, це й болгари, й німці, й кримські татари.

Тобто символічно найвища гора, символ України, об’єднує своїх жителів, так?

Ну звичайно. Ми саме так і хочемо зробити, щоб показати, що життя продовжується, і всі ми жителі України.

Розмовляв Максим КОЗМЕНКО,
БукІнфо (с)