Донька Йосипа Ельгісера Вікторія Тучинська: "Батько грав всім, хто загинув на Майдані. І так він грав три тижні по три години"

ГЕРОЯМ СЛАВА! /

Трагічні події 18-20 лютого чимало українців, які живуть закордоном, переживали на рівні з тими, хто живе в Україні. Можливо переживали й сильніше. Йосип Ельгісер, видатний композитор, піаніст, володар Золотої медалі ЮНЕСКО, Золоте ім’я світової культури, зіграв для кожного героя Небесної сотні. Чернівчанин, який зараз проживає в Москві, не зміг залишитися бездіяльним в той жахливий момент, коли Україна втратила більше сотні синів у своєму серці, в Києві.

Розповісти про присвяту генія музики Йосипа Ельгісера люб’язно згодилася його донька, Вікторія Тучинська. Вона приїхала на тиждень до Чернівців, привізши з собою не лише щирі й теплі вітання свого батька, але й сімейну фотографію до Дня вишиванки, який відбувся 15 травня.

- Пані Вікторіє, розкажіть, будь ласка, про батькову присвяту загиблим героям з Небесної сотні.

Все почалося в грудні, коли почався Майдан. Спершу ми віднеслися до подій ніби до чергового ґвалту. Потім, коли почалися вже більш серйозні сутички, коли ми побачили як горить центр Києва, все стало серйозно. Батько мудра людина, одразу сказав, що «на тім не скінчиться, буде велика кров, я то відчуваю». Він дуже переживав. Коли почала горіти консерваторія, він закричав: «Моя консерваторія горить! Як то може бути! Дзвони до киян, нехай ідуть туди й рятують!».

20-21 лютого ми не відривалися від екранів. Ми були в шоці. 23 лютого батько попросив мене роздрукувати список Небесної сотні. Коли ввечері я повернулася з роботи, він сказав сісти поруч. Так буває, коли він щось створює. Він сів за рояль і почав грати хорали Баха «Страсті за Матвієм». Догравши, взяв олівець і поставив галочку біля першого прізвища героя Небесної сотні. Не дивлячись на те, що батькові 84 роки, він тримає в голові всі музичні твори, які грав навіть у дитинстві. І так він ставив галочки, другу, третю. Протягом трьох годин. Мені подумалось, що то тільки цього вечора він гратиме. Однак наступного вечора все повторилося. І я бачила батька напруженого, бачила як він проживає кожну ноту, кожну фразу. Я сказала, чи не хоче він зіграти всім разом. Але батько заперечив: «Ні, я маю зіграти кожному, бо кожен мене чує». Він сказав, що грає всім, хто загинув. І так він грав три тижні по три години. Зігравши останньому в списку з Небесної сотні, він зіграв тим, кого в списку немає. Після цього він зліг. Півтори місяці лежав, лежачи написав «Київську трагедію».

- Розкажіть про цей твір. В чому проявляється його специфіка?

Половина п’єси грається тільки лівою рукою. Фізіологічно права рука піаніста не може замінити ліву, а ліва може. Це виглядає специфічно, коли піаніст починає грати, він опускає праву руку і грає тільки лівою. І батько написав прямо в тексті «безневинно убієнних, Україна залишилась як людина без правої руки». Друга частина грається вже двома руками, вона дуже світла. Він сказав, що народ все одно підніметься й все рівно любов і надія переможуть. Він попросив мене, щоб я знайшла того піаніста, який грав на Майдані, щоб передати цей твір. Завдяки колишній студентці ми знайшли цього музиканта. І він вже грає «Київську трагедію». Батькові, на жаль, легше так і не стало, бо на цьому не скінчилося.

- А які саме твори Йосип Ельгісер виконував для Небесної сотні?

Батько грав Баха, багато Бетховена, Моцарта, Шопена, Ліста, Шумана, Шуберта.

- Коли Ви збиралися їхати в Чернівці, батько давав якісь настанови, застереження?

Ні, не давав. Хоча й переживав, коли я від’їжджала. Але попередньо я зв’язалася з друзями, розпитала про теперішню ситуацію тут. До того ж я сказала, що їду додому, в Чернівці, і зі мною нічого не трапиться.

- Ви взяли участь в Дні вишиванки 15 травня, Ви спеціально приїхали заради нього?

Ні. До Чернівців приїхала по своїх справах, повинна вирішити справи з батьковими документами. І до мами на могилу сходити.

- Часто приїжджаєте до Чернівців?

Мінімум двічі на рік. Я завжди роблю такий вояж, коли приїжджаю в Україну. Їду в Київ, дуже люблю гуляти Ботанічним садом на березі Дніпра, особливо, коли весною, коли цвіте бузок. Звідти до Львова, де зустрічаюся з друзями, а вже потім у Чернівці. Цього разу приїхала одразу до Чернівців.

- Чому вирішили взяти участь в фотоконкурсі до Дня вишиванки?

Коли мені Валя Боднар написала, що буде 15 травня День вишиванки й фотовиставка, я одразу запропонувала батькові зробити фото. Тоді батько вперше одягнув вишиванку, яку йому особисто Микита Хрущов подарував в 61-му році. Фото зробив мій молодший син. Ми сіли за батьком за рояль і так з’явилася та фотографія, яку я привезла до Чернівців.

- Ви розповідали, що одягнули сорочку з кіцманською вишивкою. Чи багато маєте вишитих сорочок?

- Я маю велику колекцію буковинського одягу. Також маю багато і сучасних вишитих сорочок, костюмів, килимів. Реставрую старі рукодільні речі. Створила перший приватний музей рукоділля в Росії. Річ у тім, що в мене генетично закладена любов до вишивки. Це генетичний код, який походить від австрійського інженера Еріх Кольбенгаєра. Він мій прадід, який приїхав до Чернівців наприкінці ХІХ сторіччя будувати міст через Прут. Тут він захопився місцевою народною вишивкою. В 1903 році він задумав впорядкувати народні узори, зробив описи і вже в 1906 році видав готову книжку. На той момент примірників було лише три. Один з них він надіслав австрійській імператриці, яка була куратором культурних проектів національних окраїн. А вона надіслала книгу мого прадіда в Брюссель на книжкову виставку, де він отримав за свою роботу гран-прі. До 600-ліття Чернівців громада з Канади зробила репринтне видання книги Кольбенгаєра. Вже тепер за ескізами свого прадіда вишила і собі декілька сорочок.

- Ви спілкуєтесь з різними відомими російськими артистами, музикантами, розкажіть як вони відреагували на ситуацію з Україною? Чи відчувають тиск збоку суспільства проукраїнські виконавці?

- Облиште! Є троє, які активно проти. Це Макаревич, Ахіджакова і Шевчук. Всі решту мовчать.

- А ті, хто «за»?

Є традиція колективних листів, але артисти відмовляються від них. Вони кажуть, що не підписували їх. Масово відмовляються. Особисто кожен відмовляється. Їхні імена просто використовується і так буває дуже часто.

Довідка БукІнфо. Вікторія Тучинська прожила в Україні більшу частину свого життя, але в 1991 році переїхала до Москви. Там вона закінчила аспірантуру, отримавши наукову ступінь з психології бізнесу, там отримала престижну роботу, там народила молодшого сина. Проте на місці Вікторія Йосипівна не сидить. В 2007 році отримала ступінь доктора наук за книгу про фізіопсихологію дизайну. Це почесне звання їй дала Академія високих мистецтв у Флоренції. З того часу відвідує багато міст Західної Європи з лекціями.

Очолює Спілку українських жінок Москви. Знає 6 мов, вдома спілкується російською, але українською розмовляє так, ніби з України й не виїжджала.

Розмовляв Максим КОЗМЕНКО, БукІнфо (с)