Спогади чорнобильця: До Дня вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЕС

Спочатку ми приїхали до селища міського типу Іванків Київської області. З штабу по́лку, з медчастини, за нами приїхала броньована машина. Вийшов шофер, солдат строкової служби, і перше, що ми запитали: «Як ти себе почуваєш?». Він відповів, що часто болить голова, а все інше, про що ми хотіли розпитати, мовляв, побачите самі.

Коли ми приїхали в село Розсо́ха Іванківського району, було страшнувато. В селі, де раніше проживали люди, пустка; вікна перехрещені до́шками. Біля села – могильник під відкритим небом: вертольоти, що літали над Чорнобильською станцією, пожежні машини, трактори та багато іншої техніки.

Приїхали ми в Розсоху 10 листопада 1988 року, а зареєстрували нас у штабі в/ч 3031 14 листопада. Приїхало нас з Харкова (в/ч 7454) троє фельдшерів: Микола Варвадюк, Володимир Гараміта і я. Вони – мої однокурсники по медучилищу. На жаль, Володимира вже нема серед живих – розбився в автокатастрофі після армії. Він перший із нашої групи поступив у Чернівецький медінститут.

До Чорнобиля ми всі троє служили в конвойному полку на Холодній горі в Харкові. Перевели нас через потребу в санінструкторах, фельдшерах батальйонів. Щоб нам не було кривдно, начмед в/ч 3031 написав папірці з населеними пунктами. Хто куди вибере, туди і поїде служити. Але потім нас постійно перекидали з одного місця в друге – тому за час строкової служби ми практично побували в усіх шести батальйонах, а також у штабі полку, де знаходилась медсанчастина полку.

Батальйон № 1 охороняв Чорнобильську станцію. У ньому були 4 роти, які почергово заступали на охорону станції. Заступали на цілу добу, відтак – 3 доби відпочинку і знову в наряд. Стояли по периметру довкола об’єкта, щоб не було диверсій… Мені трохи поталанило, бо мав медичну освіту і служив санінструктором, а не вартував. Ті хлопці, які ходили в наряд, уже через півроку потрапляли в госпіталь з частковою алопецією, як 5 копійок, по всій голові. Мені таких хлопців доводилося супроводжувати на лікування до 408-го госпіталю в Києві.

Коли ми вибирали папірці в штабі полку, мені випало їхати в 6-й батальйон, який знаходився в 30-кілометровій зоні, в селі Савичі Брагінського району Гомельської області. Тут мені випало служити санінструкторм у 22-й роті.

У медсанчастині 6-го батальйону було два санінструктори: 20-ї роти – Ігор Скриннік з міста Кривий Ріг Дніпропетровської області і 22-ї роти – я. Тимчасово виконуючим обов’язки фельдшера 6-го батальйону був старший сержант Михайло Керік, родом з Івано-Франківщини.

У нашому батальйоні в солдатів спостерігалися часті перепади тиску, були кровотечі з носа, свербіло в горлі. Хотя ми носили «лепестки (пелюстки)», вони нічого не давали. Від різких перепадів тиску ходили, як п’яні, нудило, часто блювали.

Коли були викиди на станції, а реактор постійно «дихав», ми погано почували себе. Знали добре, що, якби реактор повністю прикрили, він би знову вибухнув. Тому хлопці говорили між собою, що реактор дихає, ніби живий, і через те ми погано себе почуваємо. Всі були молоді й не усвідомлювали, яка небезпека буде чекати нас пізніше, після того як ми хворими демобілізуємось додому.

Пошкоджений четвертий реактор постійно «дихав», викидаючи радіаційні хмари, а захисні маски з марлі в кілька шарів не могли захистити нас від небезпеки. Діагноз «серцево-судинна дистонія» став для багатьох звичним.

У кожного з нас був прикріплений на грудях індикатор – накопичувач радіації. Це для того, щоб знати, скільки встигли «схопити» рентге́нів (одиниць дози опромінення). Але нам так і не сказали.

6-й батальйон знаходився в колишній (до аварії) школі. Там солдати спали. У колишньому вчительському домі знаходились медсанчастина та гуртожиток для офіцерів. Навпроти проживав командир батальйону Попов, родом з Молдавії, – прекрасна людина, підполковник. А командиром 22-ї роти був капітан Ашкапов, родом з Росії. Хотілось би хоч раз у житті ще когось із своїх однополчан атомного зустріти.

Часто в медсанчастину зверталися самосели, які проживали в Савичах. Ми їм надавали першу медичну допомогу. В медсанчастині була ідеальна чистота. Це знав комбат і не заходив, коли санінструктори робили генеральне прибирання. Як санінструктор 22-ї роти я часто заступав черговим по їдальні. А коли чергує санінструктор, то в їдальні теж має бути ідеальна чистота. Так і було.

У 6-му батальйоні, у зв’язку, служив мій земляк Шамбра Валерій, з села Романківці Сокирянського району, який у важку хвилину не залишав мене в біді, за що я йому дуже вдячний.

Пригадую, як до нас приїжджали журналісти з газети «Красная звезда». Після того з'явилася стаття «Забутий гарнізон». Виявляється, що у наш атомний полк направляли офіцерів, які проштрафились. А чим завинили ми, безвусі хлопчаки?

Коли навідувалися до нас високі державні чиновники (а приїжджав і тодішній президент СРСР Михайло Сергійович Горбачов), то всіх хлопців, які були на охороні Чорнобильської станції, переоділи в білі халати і сказали не висовувалися, щоб президент нічого не примітив.

Нас, солдатів строкової служби, просто використали як дешеву і слухняну робочу силу. Вигідно було державі використати строковиків, бо так дешевше. Солдат отримував 12 карбованців на місяць, на 5 крб. більше, ніж у чистій зоні, тому що поза Чорнобилем солдати отримували 7 крб. на місяць. А надстроковики прохали би пільг, оплати, квартир. Звичайно, це – накладно. Солдати – це дешева робоча сила.

А скільки померло молодих хлопців, яких стягували з ближніх полків на ліквідацію аварії на АЕС. Вони брали радіоактивні відходи руками, не маючи ніякого захисту від радіації. Виконуючи свій солдатський обов’язок, багато хлопців померли, не отримавши на той час ніяких пільг. Чим вони завинили?

Годували солдатів непогано. Штаб полку пізніше знаходився в колишньому дитячому таборі "Казковий"... Там до аварії віддихали діти атомників.  У медсанчастині полку я знаходив багато розкиданих фотографій, які нагадували про життя, що було тут до аварії.

У Чорнобилі офіцерські звання давали дуже швидко. Так само швидко комісували хлопців. Після року служби я писав заяву до начальства, що хочу поступати у Військово-медичну академію в Ленінграді, але комісія в київському госпіталі визнала мене непридатним до вступу за станом здоров’я, і мене назад відправили дослужувати в Чорнобиль.

Перед тим, як служити в Чорнобилі, ми ніякої медичної комісії не проходили, а вступати в медакадемію зась. Усі, хто служив у атомному полку, сформованому в 1987 році, отримали посвідчення, статус чорнобильця. Але ще до того, в перші дні після аварії, чимало хлопців побували в Чорнобилі. Про них якось держава забула.

Ще коли я був санінструктором 22-ї роти, а пізніше служив у медсанчастині полку, то там були з закордону салфетки з тоненького перлону. Коли її ставили на рану, а потім знімали, рана не кровила. Я тоді задумався, чому наші люди не можуть зробити таких салфеток, щоб не кровили рани, як від грубих з декількох шарів марлі. Перший раз побачив одноразові шприци разом з набраними ліками. На той час це було диво!

Після служби отримав звання старшого сержанта, а до 25-річчя аварії на Чорнобильській АЕС згідно з указом президента Віктора Януковича наказом міністра оборони через військкомати усім солдатам і офіцерам, які брали учать у ліквідації наслідків аварії, підвищено звання на один ступінь. Тож я зараз старшина медичної служби запасу.

Аж через 25 років нагадали про чорнобильців, щоб підвищити їм звання. А скільки їх уже нема серед живих, не дочекались цих військових підвищень, тому що 25 років після Чорнобиля – це дуже великий термін.

Хтось спитає: «А що ви, за великим рахунком, зробили?». Чорнобильці зробили дуже багато, щоб урятувати світ. Багато, бо запобігли можливості перекинутись небезпеці на інші реактори, щоб не сталося ще масштабнішої катастрофи. Навіть тяжко уявити, які б тоді були наслідки.

А реактор, очевидно, тихенько «дихає» й досі. 

Після служби в армії як відмінник бойової і політичної підготовки отримав від начмеда полку майора медслужби Пустовойта, родом з Харкова, рекомендацію до вступу поза конкурсом у медінститут. Але не скористався нею через поганий стан здоров’я.

Приїздив полковник, начальник медслужби з управління військ по Україні та Молдавії, і просив, щоб я залишився ще служити. «Будеш, Крушніцький, служити у Львові – я допоможу» – казав він. Але я відмовився. Боявся, що зіп’юся, як буду завідувати аптекою. Потім жалкував. Були вільні посади. Міг отримати офіцерське звання, якби лишився на три роки надстрокової служби. Жалкую, що я цього не зробив.

Свій залишок життя після півтора року служби у Чорнобилі мушу проводити по лікарнях і госпіталях. Потрібно ще було боротися за своє життя. Ми, чорнобильці, були приречені скоро померти. Потрібно було боротися з цим страхом. Я був у одного монаха і він сказав: «Валерію, не переживай за свій страх – ти будеш жити, тільки повинен все життя молитися Господу Богу Ісусові Христу та Божій Матері Пресвятій Богородиці. Я молюсь. Боротьба з нашими внутрішніми страха́ми, що скоро помремо, дуже важка. Повірити, що все буде добре, важко.

За вуглом дехто говорив, що чорнобильці – жертви Чорнобиля, що вони приречені на смерть. Чим завинили ми, чорнобильці? Всі люди хочуть жити. Тоді ми, молоді хлопці, не усвідомлювали небезпеки, що чатувала на нас. Зараз ми з нетерпінням чекаємо 26 квітня та 14 грудня – Дня вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Чорнобильців не потрібно жаліти, їм потрібно допомагати, а найголовніше – їм потрібна увага від державних службовців і підтримка. Їм дуже приємно, що за них не забули.

Прикро, що декотрі покупляли фальшиві чорнобильські посвідчення ліквідаторів, щоб отримати пільги на житлово-комунальні послуги. Це підриває авторитет чорнобильців істинних, істинних ліквідаторів, які гідно виконали свій обов’язок.

Коли після служби я звертався до державних службовців, то вони поправляли окуляри: «Як?! Ти був у Чорнобилі півтора року і ще живий?!». Живий, дякуючи Господу Богові Ісусу Христові та Пресвятій Богородиці.

Хотілось би ще за життя зустріти свого ротного Ашпанова з Росії, майора медслужби начмеда в/ч 3031 (атомного полку) Пустовойта, командира батальйону Попова, санінструктора 20-ї роти Ігоря Скринніка, Михайла Керіка з Івано-Франківщини. Я звертався на передачу «Жди меня», написав зо п’ять листів на телеканал «Інтер». Відповіді не одержав. Минуло 5 років після останнього листа. Звертався до добровільного помічника Володимира Мрачковського в ОВІР по вул. Турецькій у Чернівцях. Минуло більше року – не допоміг.

Може, по моїй солдатській фотографії хтось із моїх однополчан упізнає мене? Блокнот з адресами втрачено. Хлопці в атомному полку були з усього колишнього Союзу. Які були хлопці! У цивільному житті я таких не зустрів.

У День вшанування ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС бажаю хлопцям-ліквідаторам і хлопцям, котрі були в армії ліквідаторами, здоров’я, терпіння та віри, що настануть кращі часи. Будемо надіятись, що державні службовці про нас не забудуть.