Форсайт по-буковинськи, або про те, чого ми варті насправді…

РОЗДУМИ «ЗУБРІВ» / 18 років Незалежності — вік, коли покоління, народжене в 1991-му, отримує паспорти, а покоління старше має підставу оглянутись на пройдений шлях без списувань проблем на молодість державного організму, ремствувань на те, що українцям будувати власний дім завжди заважає щось...

Що заважало нам тоді, у 91-шому, вибудувати конструкцію життя з врахуванням кращих суспільних стандартів? Адже на зорі політичної переорієнтації суспільства були люди, які не лише прогнозували перспективу, але й намагалися втілити її в життя, вдаючись до суто наукових інструментів попри помилки паперової приватизації, інфраструктурну руйнацію цілих галузей, адреналін революційної приватизації вчорашнього «спільного і нічийного», попри інші втрати, допущені в архітектурі державотворення.

Буковинський інтелектуальний потенціал, помножений на підприємливість буковинців, уміння жити громадою за будь-яких історичних обставин, тоді, на перепуттях 1991-го, давав підставу для оптимізму. Увагу привертало те, що корінний буковинець Іван Гнатишин, людина, яка, власне, ніколи не була глашатаєм комунізму і мала справу з дахами й трубами чернівецької комуналки, ставши керівником області, віддав, передусім, приміщення обкому партії під потреби університетської науки, а сам взявся з допомогою тієї ж науки моделювати розвиток області в новій державі. Особисто мене, журналіста, який органічно не сприймав засад державно-партійного ЗМІ, надзвичайно цікавило те, що робив тоді перший буковинський губернатор, демократизуючи інформаційний простір, запрошуючи громаду до діалогу на предмет майбутнього регіону з участю не стільки політиків, як вчених. Ця обставина нівелювала мою українську «шароварність», додавала впевненості в тому, що коли ми «шануємося», то й справді «того варті».

Я пристрасно чекав нагоди зустрітись з губернатором. Вона трапилась при першому ж візиті Гнатишина в ранзі керівника області на обласне державне радіо. Губернатор пройшов через ворота режимного паркану телерадіокомпанії, обнесеного напередодні московського ГКЧП колючим дротом. Цей видалось мені тоді символічним... Я запропонував Івану Миколайовичу створити в структурі нової влади на місці ідеологічного відділу пресову службу. Пропозиція була прийнята негайно.

Шість років роботи в «Будинку з левами» додали мені впевненості в тому, що владну структуру треба будувати по-іншому. Функціонально під нові економічні умови. Так, як починав робити це Гнатишин.
Сьогодні ж, споглядаючи через вікно телерадіокомпанії той же дріт на паркані, думаю про те, що змінилось у життя моєї Буковини з тих часів, окрім появи на світ донечки, ровесниці незалежності?.. Що маю я передати їй, новому поколінню, з того, що планувала зробити перша владна обласна команда в ім’я благополуччя території і держави? Можливо, ці спогади стануть колись матеріалом для аналітичних публікацій. Наразі ж поділитись думками з приводу новітньої 18-річної історії Буковини охоче погодився відомий науковець, управлінець, громадський діяч Валерій Кирилович Євдокименко, соратник Гнатишина, з яким довелось працювати в одній команді…

Через 18-ть років ми зустрілись віч-на-віч в простенькому кабінеті Буковинського університету, заваленому монографіями, математичними моделями регіональних процесів, матеріалами практичних досліджень, які здійснюють аспіранти і докторанти. Перехід в приватний вуз пан Валерій пояснив логікою вузівської структури. Три факультети —економічний, інтелектуальних технологій і юридичний — дають можливість здійснювати дослідження в комплексі. Ото ж, я не став чиновником, залишився журналістом, а Валерій Кирилович з іпостасей чиновника, підприємця, науковця, у кожній з яких був пристрасним і рішучим, віддав перевагу науці. Здається, коли розум трансформується в мудрість, час розставляє все по місцях…


— Що ж змінилось з тих пір, Валерію Кириловичу?

— Як і в країні, я гадаю, вдалося головне: розбудити ініціативу людей. Підприємницький хист проявився в дуже багатьох. І там, де роками адміністративними важелями нічого не виходило, вийшло моментально на засадах приватної власності і розкутої економічної свободи.

— А поява «Калинки», яка дала старт багатьом бізнесменам, не є тут прикладом?

— Нині користь від «Калинки» безумовна. Хоча її феномен — наслідок невміння людей, які, до речі, появились після того губернатора, при якому ми з вами працювали, думати про ринкову інфраструктуру. «Калинівський бізнес» лише підтвердив, що область має потужний підприємницький потенціал. Але його треба було спрямовувати в ефективне русло. До речі, рудименти цієї «стихійної підприємливості» залишились і зараз. В управлінні, між іншим, в тому числі. Це, скажімо, психологія «негайного відкату», прибутку, мати «все і сьогодні». А в економіці така психологія приречена.
Друге. Обласний господарський і соціальний комплекси є, по-суті, територіальною суспільною системою. І потрібний системний підхід до управління нею. На жаль, сьогодні ми не маємо механізмів, щоб втілювати в життя цю системність. Ото ж, фундаментальні речі зрушені, але ефект від них для 18-ти років міг бути набагато більшим.

— Але ж саме ви і намагались тоді, у 91-шому, будувати економіку на засадах «територіальної суспільної системи»… Пригадую презентацію в обласній раді проекту розвитку області, підготовленого солідними науковими силами Ленінграда з визначенням трьох зон території — виробничої, рекреаційної і ще якихось…
— Зараз в економічному лексиконі почала фігурувати така категорія як «форсайт». Тобто, метод прогнозування розвитку території, чи країни, об’єкту, до якого залучаються фахівці найрізноманітніших профілів. Адже чиновник не може розробляти стратегію. Він сидить на політичних, поточних справах. І чиновника політичні вітри вивівають часто з крісла. Мають бути серйозні стабільні команди. От тоді під проводом спеціального проектного інституту, який знаходився в Ленінграді, маси інших фахівців від біологів, фізиків до суспільствознавців був розроблений науковий проект розвитку області, про який ви згадали. До цього часу цей проект не перевершений, як прогнозний. Предметна частина його не реалізована лише через те, що кожна нова команда в області чомусь уявляла собі, що, не витрачаючи десятків років на професійну підготовку, можна розробляти перспективні плани. Наведу приклад… Ні в одному проекті після того не застосовувались економіко-математичні методи… А яка справжня наука? Та яка базується на математиці… То в бік рекреації кидалися, то в бік іншого. А треба було думати про людський капітал… Нагадаю, Чернівці володіли питомим інтелектуальним потенціалом, якому відводилось місце друге після столичного. Ясно, що область треба було розвивати не через «Калинку», а через потужний програмний продукт, інтелектуальні технології. У нас дуже розумні вчені і в університеті, в інших учбових закладах. Їхній інтелект сповна не використаний. Саме тому область на останньому, а іноді передостанньому місці по показнику доданої вартості на душу населення. Ви, як журналіст, часто чуєте про такий показник?..

— Сьогодні — ні. Але, пригадую, він мав стати головним при структурній перебудові області, яку планував Гнатишин, маючи намір запровадити на території вільну економічну зону. До речі, під час референдуму за незалежність України Іван Гнатишин виносив це питання на голосування, аби отримати підтримку громади у своїх намірах.

— Скажу більше. Тоді він послав мене на Сахалін, щоб ознайомитись з досвідом створення такої зони. І я там був разом з професором Ігорем Школою, моїм другом і колегою. Потім включився в розробку цього документу.

— А чи не стало це свідченням того, що коли люди, власне кажучи, залишені державою на виживання (ми ж вивезли в Польщу радянські телевізори, а далі ложки й вилки купувати у тій же Польщі) займалися виживання, Гнатишин, ви, Кміта, Романів займались «кремлівським мрійництвом?.. Адже збудувати щось ефективне в окремій області, коли головним показником в економіці було «припинення темпів падіння промислового виробництва», погодьтесь, було чимось з області фантастики…

— Не зовсім. На основі наших ідей була підготовлена концепція, положення і проект відповідного закону. Їх прийняв і схвалив уряд. Але коли наступні політики, які прийшли до влади, забули про це, я просто видав всі ці напрацювання монографією. Щоб історія не забула, що такий документ був… До речі, він включав прогноз розвитку України до 2005 року. І той прогноз збувся…
Що ж до економічного конкретики, то коли мене на посаду віце-губернатора запросив Гнатишин, було й конкретне завдання: область мала першою в Україні подолати падіння економіки.

— Що ж ви тоді зробили?

— Негайно створив госпрозрахунковий колектив по розробці інвестиційних проектів. В адміністрації — такий же відділ. Він допомагав тим підприємцям і підприємствам, які не мали коштів на замовлення проектів. На проштовхуванні інвестицій ми тоді подолали на рік-півтора раніше, ніж вся Україна, падіння в економіці.

— А мене знаєте що тоді хвилювало?.. Те, що заробітчанські гроші, які почали надходити в область, незабаром зрівнялися з обсягом обласного бюджету. Одного разу навіть звертав на це увагу тодішнього прем’єра Пустовойтенка. Здається, він так і не збагнув, що я хотів сказати... І до цих пір цей ресурс ефективно не використовується…

— З одного боку наші мудрі буковинці використовують його належно. Вони поліпшують житлові умови, вкладають кошти в навчання дітей. Але організованого використання міграційних процесів немає. Тому що у нас радянське територіальне управління залишилось. Скажіть, регіональні маркетингові дослідження проводяться?.. Ось всі говорять про «Карпатський регіон»… А ми з деякими його областями такі рідні, як «через дорогу навприсядки». Міжобласних зв’язків немає, внутрішньообласних також. Назву лише одну цифру. Середня кількість працюючих на суб’єкті господарювання в Чернівецькій області 16 чоловік. Віднімаємо директора й бухгалтера, залишається 14-13. Які тум можуть бути маркетингові дослідження, прогнози, накопичення ресурсів, новітні технології й підходи в тому числі до таких явищ, про які ви згадали? Звичайно, це не вина наших владників обласних. Тому що про реформу територіального управління в Україні поки що тільки говориться.

А тим часом регіоналізм виходить на перший план. І ЄЕС є формою регіоналізму, і єврорегіони, євроекорегіони, кластери, як вища форма об’єднання, різні мережі. У Німеччині, скажімо, навіть дрібні ресторани — «турецькі», чи якісь інші — є членами якоїсь мережі. Бо це дає концентрацію інтелектуальних зусиль, фінансів. У нас цим не займаються. Окрім всього, нехай політичні вітри міняють очільників. Але повинні бути штаби постійно діючі, на конкурсних засадах в кожній області, які пропонують новій владі шляхи розвитку. І тоді одна команда продовжує справу іншої. У нас же хто не приходить, розробляє стратегію…

— Губернатор Куліш свого часу заявив, що його мета — вивести область з числа дотаційних. Ставилось питання і в тому сенсі, щоб зняти податок на додану вартість з засобів виробництва, які наші заробітчани хотіли б ввести сюди, розпочати виробничу справу, а не лише купувати землю й будувати садиби, у яких ніхто не живе…
— Це питання над актуальне — нову техніку, новітні технології не обкладати податком... Можна було б зробити виключення хоча б для наших заробітчан… Адже в ту ж Путилу можна було б завезти дрібні дискретні технології, вартістю, скажімо, хоча б до десяти тисяч доларів, які б виробляли екологічно чисте масло, ліки і таке інше. Для цього треба всього лише невеличке санітарно забезпечене приміщення, і — вперед. І була б не «вільна», а «спеціальна» зона. Якщо ви, пане Анатолію, починаєте якусь справу з нуля, тобто, з’являєтесь на економічному полі, як суб’єкт, чи не варто вас на п’ять років звільнити від податків? Ви ж все-одно зарплату будете платити, відрахування будуть, ви розширюватимете внутрішній ринок! Американці на 80% споживають свого. А ми, тільки експорт припинився, вже «закашляли».

— Втім, той же екс-міністр Пинзеник був проти «вільних зон»…

— У світі точно доказано,що за рахунок вільних зон досягаються великі результати. Якщо слабка держава, вільні зони дають щілини для зловживань. Але ж я запропонував компромісний варіант: для новостворених суб’єктів господарювання! Хоча б для наших депресивних гірських районів... Але, бачите, всі шукають зиску…

— Ще нічого не вклав, а вже хочеш щось мати?..

— Так. На жаль, на рівні управління також… Сьогодні, і все… А так не буває в природі.

— На рівні управління ви вкладали у справу інтелектуальний капітал. На рівні ж туристичної галузі намагались вкласти копійку… Не вийшло щось у вас, вийшло в інших. Цьому свідчення — поява «Мигових», «Сонячних долин», їм подібних…

— Не заперечую. Але немає системи. В рекреації зокрема. Є «Мигове», є готельчики, зелений туризм. Але вони дають мізерні надходження в бюджет. Курс правильний, але висмикнутий… Адже рекреація — це цілісна система з визначальною ланкою. В її серцевині бачу наші джерела… За 18 років у нас мали б стояти 16-типоверхові готелі у Брусниці, в інших місцях з колосальним лікувальним ефектом. Мала би бути гарантія власнику, що джерело йому дали на 49 років і ніхто його не забере включно з ліцензію! Тоді були б надходження до бюджету. Приїхало, умовно, дві тисячі лікуватись в Брусницю. Ці дві тисячі щоразу їдуть на екскурсію… Залишають гроші на території. І так з кожного такого готелю, лікувального закладу…

— Ви, здається, колись хотіли будувати рекреаційний об’єкт в Путилі неподалік сірководневого джерела…

— Це було тоді, коли я в «Черемоші» працював… А з моїм партнером Ушаковим ми були і в Брусниці, маючи намір купити там пару хат разом з земельними ділянками. Хотіли звести котеджі. Коли ж зрозуміли, що нас можуть в будь-яку хвилину прогнати від джерела, то який дурний вкладе гроші хоч в Путилу, а хоч в Брусницю?..

— А немає тут чогось від нашої української ментальності «не дати свого комусь», навіть під загальнокорисну справу?.. За роки роботи в адміністрації я переконався в тому, що дуже важко під якийсь розумний проект взяти землю... На Буковині особливо… Так загинула колосальне інвестиція з австрійським капіталом на рівні «Автозаз-ДЕУ», яку в Глибоцькому районі хотів реалізувати губернатор Романів у галузі переробки деревини. В Міністерстві не давали квоти, а ні місці — землю…

— Тому що основний критерій, на жаль, «що я з того матиму»… Я! Не область, не країна, а я! Увесь трагізм ситуації в цій формулі. Ось у мене сестра в Німеччині. Через неї познайомився з потенційним інвестором. Ми хотіли привезти в Путилу супердеревообробний цех. Коп’ютер гарантував використання всієї деревини, окрім гнилої. І що ви думаєте?.. Не змогли це питання вирішити… Сировинну базу сьогодні дають, завтра не дають… Тут навіть наші місцеві органи не грали ролі, бо це залежало значною мірою від міністерських рішень.

— Що ж нас губить?..

— Три речі: тіньовий обіг, корумпованість, відсутність громадянського суспільства. І не в економічних чинниках біда. Бо у нас люди кмітливі й уміють працювати. Як українець може наробитись — ніхто не може…

— І так, як і не мати оптимальної користі з власного працелюбства?..
— Ви маєте право на такі узагальнення, як журналіст.

— А ви?..

—По-перше, ми уже сказали, що головне закладено. Розкута при всіх цих бідах, які ми назвали, економічна свобода! Мізки не закріпачені в людей, кожен шукає свою нішу. Я оптимістично налаштований. Але тверезо дивлюсь на ці речі. Поки народ не прокинеться й не організується в громадянське суспільство, починаючи з профспілок ,нічого не буде. На це треба ще 10-15 років...

Мені подумалось про те, що тоді моїй дочці, ровесниці Незалежності, піде четвертий десяток… Пригадались Мойсей, Бібіля, 40 років… Повірилось у те, що енергія людей приречена на успіх. Нехай не сьогодні, за принципом «все і відразу»…


Анатолій ТОМКІВ,
Спеціально для БукІнфо (с)