Ігор Буркут і Сергій Осачук у студії Оксани Денисюк розмірковували над минулим та майбутнім Чернівців

Ведуча: я розпочну розмову з прислів’я: Майбутнє, якого ми боїмося, перетворюється в теперішнє, яке ми не любимо, а потім в минуле, яке ми обожнюємо. Тому й хочу запитати у вас - панове, на вашу думку – чого зараз не вистачає Чернівцям, чого не вистачає чернівчанам і чи можна це компенсувати, озираючись в минуле?

Ігор Буркут: найбільше Чернівцям не вистачає нормальної сучасної інфраструктури для того, щоб ми могли показати наше місто у повній красі. Чернівчанам не вистачає того, чого не вистачає переважній більшості українців – у нас дуже низький життєвий рівень і це накладає відбиток на обличчя більшості чернівчан. Не вистачає посмішок.

Ведуча: що можна завозити із минулого для того, аби наше сьогодення не було отим, якого ми не любимо?

Ігор Буркут: дуже багато можна запозичити, але це буде штучне запозичення. Насамперед потрібно попрацювати трохи, створити нормальні умови – і воно прийде.

Сергій Осачук: дуже гарне запитання і, як історик, хочу вам зізнатись, що дуже часто у своїх думках я живу у паралельних світах і дуже багато різних порівнянь – як сьогодні, і як було колись. Особливо, дзеркалом душі чернівчан і Чернівців минулого є, звичайно, чернівецька преса. І тому кожному можу порадити, якщо хтось хоче зазирнути в душу чернівчан минулого, будь ласка, гортайте старі чернівецькі газети і немає значення якої давнини. І ви там побачите ті переживання, ті проблеми, і навіть критичне і самокритичне ставлення до себе тоді. Звичайно, ми обожнюємо минуле, адже його неможливо змінити, звичайно, минуле живе в наших спогадах, у розповідях наших батьків, дідусів, бабусь і воно завжди солодке. Воно пропущене через душу, через серце, забуті всі негаразди, а сучасне – це те, з чим ми зіштовхуємось щодня, це та калюжа, в яку ми (хотячи чи нехотячи) наступаємо, це та штовханина у громадському транспорті, це, можливо, не зовсім привітна відповідь продавця або ще якась грубість, на яку ти наштовхнувся, це, можливо, не зовсім адекватна поведінка на чернівецьких дорогах. Тобто, це можна перелічувати і це те, що творить наше сьогодення. Як змінити? Мені здається, що потрібно сьогодні любити самого себе, любити своїх рідних, близьких, любити місто. Якщо ти місто любиш – ти починаєш його змінювати.

Слухач: мене звати Іштван з Чернівців. У мене запитання до Ігоря Буркута – чи не здається вам, що гасло «Європейському місту – європейський вибір» звужує привабливість міста у планетарному значенні? Адже ми самі себе звужуємо європейськими рамками і таким чином на День міста чи інші імпрези запрошуємо владників з європейських міст-побратимів, а забуваємо про Подольск та міста з інших континентів.

Ігор Буркут: ми, звичайно, можемо висунути гасло, що загальносвітовому місту – загальносвітовий вибір, але це буде трошки смішно виглядати. Справа у тому, що ми знаходимось на європейському континенті, але у зв’язку із глобалізаційними процесами, я з вами можу погодитись, що справді нам треба дивитись і в ту ж Росію – там у нас дуже багато друзів, і нам треба дивитись на Росію. Я, наприклад, дуже люблю китайську культуру і хотів би, щоб Чернівці ще породичались із одним з старовинних китайських культурних центрів. Ми, звичайно, повинні підтримувати відносини із нашими друзями на американському континенті, там є наші побратими. Але гасло – є гасло. Я у своєму житті чув стільки багато гасел, що на це, чесно кажучи, я не звертав уваги.

Сергій Осачук: європейськість, вона очевидно передбачає набір тих якісних характеристик, ціннісних та морально-етичних характеристик, які, напевно, вкладаються, у цей короткий прикметник «європейськість». Тобто, коли ми сьогодні, у ХХІ столітті, згадуємо прикметник «європейськість», очевидно, що маються на увазі демократичні свободи, вільне пересування товарів і послуг, безперешкодне пересування людей, осіб, у першу чергу – це політична, конфесійна, релігійна толерантність. Ви чуєте, що робиться у Великій Британії та Франції, які закони затверджуються про одностатеві шлюби, тобто дискусійне питання, так? Але разом з тим я хочу сказати, що цей прикметник «європейськість» потрібно розшифровувати саме у змістовому такому плані.

Ведуча: тема нашої сьогоднішньої розмови зацікавила багатьох наших слухачів у мережі Фейсбук. Тому я озвучу перше запитання від Миколи: чи шкодить відносинам Чернівців із партнерами з-за кордону та ставленню до міста те, що у нас немає міського голови? Чи страждають через це якісь проекти, контакти, сприймання, відношення, перспективи?

Ігор Буркут: звичайно, шкодить. Місцеве самоврядування повинне бути повним. Є міський голова – є кому відповідати за певні речі.

Ведуча: чи правда, що делегації з інших країн формуються під формат того, хто є керівником міста? До прикладу, якщо у нас немає міського голови, то й міський голова з іншого міста не приїде на запрошення, а відправить у складі делегації, наприклад, також секретаря міської ради?

Ігор Буркут: протокол – є протокол і ми не будемо губити час на його коментування, але це приблизно десь так само, як президент запрошує президента, а не прем’єр-міністра.

Сергій Осачук: я вважаю, що такий формальний підхід є повним і насправді вкрай важливим, тому що мій багатолітній досвід у міжнародних стосунках, у роботі з містами-побратимами, з нашими регіонами-побратимами говорить про те, що в першу чергу найважливіше у таких стосунках є довіра до партнера, є відчуття і є людські стосунки. Ви розумієте, посада – це атрибут протокольного складового. Але коли людина замкнена, коли вона закрита, коли вона не йде на контакт – ти можеш бути президентом, ти можеш бути прем’єр-міністром, бургомістром, міським головою. І навпаки, коли заступник начальника управління чи рядовий співробітник, але ти робиш цю справу щиро, ти робиш її відкрито і з душею – ось це цінують наші закордонні партнери найбільше. Тому довірливі стосунки на рівні офіційних представників міст-побратимів і регіонів-побратимів є найголовніший чинник у нашій гарній довірливій співпраці.

Слухач: меня зовут Ивар. Резиденция Митрополитов и Далмации внесен в список ЮНЕСКО – это плюс Черновцам, но я думаю, что это только первый шаг, нужно делать и второй по примеру Львова, где весь центр внесен в список ЮНЕСКО. Как вы считаете, есть ли перспектива привести центр Черновцов в порядок, что бы весь центр был включен в список ЮНЕСКО? И второй вопрос в еврейском контексте – и Одесса и Черновцы имеют общее в этом направлении и почему все-таки в Одессу больше едут иудеев?

Ігор Буркут: я б почав з другої половини запитання. Дивуватись немає чому, тому що в Одесі єврейського населення було більше, ніж в Чернівцях, значно більше, Одеса – ще й і місто значно більше від Чернівців. Це перше. І друге – треба відновлювати святині іудейські, до чого береться, до речі, наша нинішня влада і зараз цей палац хасида Цадіка Чудотворного передається єврейській громаді. І коли почне це все працювати, тоді й поїдуть люди з-за кордону. І головне – у Чернівцях унікальне єврейське кладовище, цей цвинтар найбільший в Європі, більший навіть, як Віденський. І тут би нам, я зараз навіть маю на увазі не владу, а громаду чернівецьку, треба було б закачати рукави і взятись за важливу річ – прибрати і християнське, і іудейське кладовище. Бо до нас з усього світу приїжджають добровольці-студенти, які цим займаються, а ми? Чого ми це не робимо?

Ведуча: у мене ця думка народилась дещо раніше – коли ми говоримо про те, чого бракує Чернівцям та чернівчанам, то варто розпочинати із себе – і це є найскладніше. Коли ми почнемо працювати над собою і з собою, тоді і все довкола також почне змінюватись. І щодо першого запитання, яким буде ваш коментар?

Ігор Буркут: та все можна зробити, але там величезна робота, на скільки я розумію. До 600-ліття Чернівців фасади трошки підмалювали, все вже облупилось і тому я уявляю собі які колосальні кошти треба на це виділити і боюсь того, що найменше половину їх розкрадуть, знаючи як воно робиться. А іншу половину можуть не професійно використати. Ми самі бачимо у центрі Чернівців хто береться ремонтувати фасади і де та ліпнина, яка ще пару років тому була і зараз десь зникла.

Ведуча: чи може список спадщини ЮНЕСКО обмежитись лише університетом? Що ще є такого в краї, що безумовно може потрапити до Всесвітньої спадщини?

Ігор Буркут: це насамперед Хотинська фортеця. Я думаю, що тут варто було б сконцентрувати увагу обласному керівництву, бо це унікальна річ, яка увійшла в історію багатьох європейських народів. Я думаю, що тут кооперуватись треба з поляками, литовцями, гадаю, що навіть турки не відмовляться, бо це є і в їхній історії. Є ще один момент, але країна дуже бідна – це Боснія та Герцеговина, там ще впродовж сотень років був боснійський гарнізон. Боснійці знають Хотин за переказами, народними піснями, але грошей в тій державі немає, хоча б допомогли матеріально якимись рештками, експонатами музею чи копіями того, що було. Загалом Хотинську фортецю можна перетворити на пам’ятку світового значення.

Сергій Осачук: мені надзвичайно приємно, що наш Чернівецький національний університет здобув таке високе визнання у світі та отримав почесний титул Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, проте я маю тверде, багатолітнє переконання, що багато тисяч європейських туристів та з усього світу їдуть до Чернівців не тільки виключно заради того, щоб подивитись на резиденцію. Вони обов’язково її відвідують, але запевняю вас, що репутація й імідж Чернівців і слава нашого міста така велика, що вона на даному етапі є значно більшою за звання всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Чернівці де факто, ментально, культурно, духовно сьогодні є складовою Всесвітньої культурної спадщини і люди – освічені, культурні європейці знають про це. І не потрібно додаткового шильдіка, щоб сказати: «центр Чернівців також пам’ятка ЮНЕСКО». Якщо підходити до цього питання з пам’ятко-охоронної точки зору, то не потрібно забувати, що пам’ятка ЮНЕСКО – Університет має так звану охоронну буферну зону. Яка поширюється практично на всю центральну частину міста. Тому інструмент захисту, інструмент для реставрації, для збереження цієї культурної та архітектурної спадщини у нас є і додаткових інструментів не потрібно. Я також хочу підтвердити дійсно золоті слова Ігоря Григоровича про те, що єврейський чинник, єврейська складова в інтересі зарубіжних туристів і гостей до нашого міста становить сьогодні, очевидно, левову частку – переконаний, що навіть більше 50% і обов’язково той турист, який відвідає резиденцію, він обов’язково буває з екскурсіями, індивідуальними чи груповими, на наших двох історичних кладовищах. І та ситуація, що при вході на іудейське кладовище у нас, як більмо в оці, як наша відкрита рана стоїть ота церемоніальна синагога, яка виглядає так, ніби війна щойно закінчилась, а насправді – вона не була спалена, вона не була зруйнована. Це просто результат отих радянських десятиліть, отого радянського способу господарювання. І сьогодні я хочу повідомити всім чернівчанам, про те, що зародилась і формується громадська ініціатива з порятунку цієї споруди. Ми знаходимо сьогодні підтримку в різних структурах, у приватних й державних фондах, ми заручились підтримкою з боку Австрійського посольства, був створений спеціальний фонд у Відні для порятунку цієї споруди. Я думаю, що ми – християни, ми так само маємо відповідальність за стан цієї іудейської святині. Нам треба її врятувати, оскільки це є наша совість і це те неподобство, через яке ми мусимо з вами червоніти, коли ми показуємо з одного боку прекрасну резиденцію, а потім за півгодини пізніше – турист приїжджає туди і в нього є відчуття того, що він у 1945 році.

Ведуча: щоб ви ще додали до такого умовного списку ЮНЕСКО?

Сергій Осачук: це чернівецькі імена. Тому що вони сьогодні є тими стовпами, на яких тримається слава Чернівців. Це всесвітньовідомі чернівецькі поети, письменники, не менш відомі чернівецькі музиканти, композитори, співаки, не менш відомі чернівецькі науковці. Феномен нашого міста полягає в тому, що тут дуже гарно жилось, але чомусь завжди протягом минулих століть люди, добровільно, чи не добровільно, це місто покидали. І як результат таких частих еміграцій стало те, що дуже багато чернівчан опинились за межами цього прекрасного міста і своєю творчою, натхненою, науковою, бізнесовою чи іншою працею вони зробили славу в першу чергу собі, а потім кажуть: «а це ж людина чернівецька!» Тобто, завжди у кожному місті, в кожній країні можна знайти людей з чернівецькими коріннями – це є факт. З яким не можна сперечатись.

Ігор Буркут: я чомусь згадав стару чернівецьку хохму – в этом мире две столицы: Тель-Авив и Черновицы. І як той анекдот – яке місто найбільше в світі, звичайно Чернівці. Чому? Та в яку країну не приїду – все зустрічаю чернівчан.

Ведуча: запитання від Сергія Зарайського: Запитання до Сергія Осачука: У коментарях на порталі БукІнфо до замітки про відкриття почесного консульства Австрії в Чернівцях є дуже цікавий коментар, який я процитую частково і стосується він висловлювань губернатора Михайла Папієва. Отже, цитата: "Вчора я підписав погодження на призначення Почесного консула, - сказав губернатор. Шановний! На призначення не потрібно вашого погодження (тільки МЗС) і влада не повинна виділяти приміщення. Все за рахунок почесного консула(Читайте Віденську конвенцію! ) . Оскільки діяльність консульської установи України має фінансуватися за рахунок почесного консула, включаючи роботу обслуговуючого персоналу, обладнання приміщення необхідними засобами зв'язку, оргтехнікою, меблями та іншим устаткуванням. В іншому разі це кримінал. У світовій практиці консули розподіляються на дві категорії — штатні та нештатні, або почесні консули. Нештатний консул — це особа, яка не перебуває на державній, дипломатичній або консульській службі, проте виконує певні консульські доручення на прохання заінтересованої держави та за згодою країни перебування (...) За досить поширеної практики застосування почесних консулів, у міжнародному праві все ж немає чіткого визначення поняття «почесний консул». Глава III Віденської конвенції про консульські зносини має назву «Режим, що застосовується до почесних консульських посадових осіб та консульських установ, очолюваних такими посадовими особами». Її статті (58—68) регламентують конкретну діяльність та правовий статус почесного консула та очолюваної ним консульської установи. Держави, що вдаються до послуг почесних консулів, своїм внутрішнім законодавством визначають поняття цього інституту. Так, відповідно до ст. 92 Консульського статуту України, «нештатними (почесними) консулами можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни з числа осіб, які займають помітне становище в суспільстві держави перебування і мають необхідні особисті якості. Вони не повинні бути на державній службі у державі перебування або брати активну участь у її політичному житті». Не приписуйте [п.Папієв] собі те (не вішайте локшину), що до Ваших функцій, як губернатора, не належить. Не всі в області, вибачте, "ЛОХИ". Прошу пана Осачука прокоментувати то таки справді губернатор ПІДПИСУВАВ ПОГОДЖЕННЯ, якого не потрібно? І друге запитання - За які кошти відкриватиметься Почесне консульство, якщо його діяльність має здійснюватися за рахунок почесного консула, тобто ваш рахунок? Ви маєте такі кошти? Дякую і перепрошую за розлогість запитання.

Сергій Осачук: дякую Сергію Зарайському за таке запитання. Дозвольте мені, будь ласка, як історику вдатись до короткого історичного екскурсу і повідомити вам про те, що був період в нашій історії, коли у Чернівцях було більше 10-ти дипломатичних представництв і консульств. Це період міжвоєнний. До завершення Першої світової війни у Чернівцях працювало одне-два таких дипломатичних представництва, а після Першої світової війни і це такий своєрідний феномен, розпалась велика Австро-Угорська імперія і тут Чернівці стають румунськими, режим життя був надзвичайно жорстокий, закритий, схожий на тоталітарний режим, тобто край та місто 10 років управлялось в умовах воєнної диктатури, практично до 1928 року. Але, незважаючи на це, іноземні держави, такі як: Велика Британія, Франція, Австрія, Німеччина, Польща, Чехословаччина, Швейцарія, Королівство Нідерландів і навіть Ватикан надсилали сюди своїх представників. Оскільки світова економічна криза 20-х років також дошкульно била і по цих країнах, вони поступово відмовлялись від інституцій професійних консульств, яким потрібно було платити платню, утримувати дорогий штат і вони практично всі, означені мною та згадані консульства, за винятком німецького, перейшли в режим функціонування Почесного консульства. І тоді серед чернівчан почались страшенні змагання та конкуренція – хто з них може стати Почесним консулом. Всі підприємці, колишні високі австрійські радники, державні радники, чини, професори, офіцери у відставці – всі хотіли здобути цей почесний титул. Тому вони писали заяви то в Берлін, то у Варшаву, то у Прагу: дозвольте я буду, у мене є кошти, в мене є зв’язки, буду найкраще сприяти налагодженню таких стосунків. На жаль, час був таким, що відмови часом були навіть досить не людські. Мені довелось під час моїх історичних досліджень знайти такий документ про те, як писали з Відня: так, пан такий-то є гарним кандидатом на посаду австрійського Почесного консула, але оскільки він є євреєм за походженням, і з огляду на політику Бухареста, це буде не бажаним. Тому давайте шукати когось іншого. Слава Богу сьогодні таких підходів у нас в країні немає і тому, коли кілька років тому – це був період підготовки до святкування 600-літття Чернівців, кожному послу, кожному високопоставленому представнику іноземної держави у місті казали – будь ласка, розгляньте можливість відкриття вашого представництва і Почесного консульства у Чернівцях сьогодні. Тому що для міста це є надзвичайно почесно, це гарний імідж, гонорово. Тобто, існування цих Почесних консульств, відкриття багатьох Почесних консульств – це визнання цього міста. І мені здається, що якщо цей процес буде завершений і консульство Австрійської Республіки у нас в місті буде відкрито – я переконаний, що інші європейські та світові держави захотять мати свого представника та відкриють отаке Почесне консульство у нас в місті. Мені здається, що та вся робота, яку ми проводили останні кілька років – 10, 15, 20 років, вона нічим не відрізняється від тієї, чим мали б займатись Почесні консули. Тому що багато чернівчан, не тільки я, вони працюють сьогодні як Почесні консули тих, чи інших держав. Ми знаємо прекрасного нашого літературознавця, філолога, та великого друга Франції Тараса Дмитровича Івасютина, сьогодні спокійно можна сказати, що Івасютин – це Почесний консул Франції. Ми знаємо Струтинського, якого можемо назвати Почесним консулом Польщі, тобто є багато людей, які десятиліттями працюють в руслі налагодження дружніх, гарних, плідних стосунків з тими, або іншими країнами. І коли сьогодні пролунала пропозиція з австрійського боку від посла Австрії в Україні Вольфа Дітріха Хайма – чи не міг і чи не хотів би я погодитись із виконанням таких повноважень і стати Почесним консулом, звичайно, що я погодився, тому що нічого іншого не потрібно робити. Ми і так будемо допомагати далі у налагодженні цих стосунків. Тому, коли цей факт відбудеться, він буде погоджений на рівні урядів країн, призначає Почесним консулом Австрії у тій, чи іншій країні своїм декретом Президент Австрії, а країна, яка акредитує – вона тільки дає свою згоду. Коли це відбудеться, очевидно, ми зможемо повідомити та запросити на відкриття якогось такого представництва. Яким воно буде, де воно буде – ще зарано про це говорити і так само я поняття не маю яке фінансове навантаження це може за собою тягнути. Тому я швидше, вболіваючи за рідне місто, за Чернівці, кажу так – давайте, приходьте, а там потім якось ми розберемось. Я думаю, що одне якесь приміщення для того, щоб поставити письмовий стіл, де б можна було випити запашної віденської кави і поговорити про те, який гарний проект можна зробити і в день незалежності держави чи державне свято Австрії зачепити прапорець, я думаю, що ми знайдемо.

Ведуча: щодо погодження, яке все ж таки мав чи немав підписувати голова ОДА?

Сергій Осачук: справа у тому, що я ніколи не був державним службовцем. Я взагалі не обізнаний якими коридорами і каналами рухаються документообіги, тому я не можу сказати чи існує така процедура, чи дійсно це потрібно, можливо, МЗС звертається до місцевої влади і погоджує. Тобто, до мене МЗС не зверталось, тому я не знаю цього, але можу припустити, що якийсь документообіг між органами державної влади відбувається.

Ігор Буркут: я дуже радий за свого колегу, з яким ми співпрацюємо вже років 20. Я думаю, що коли він отримає цю посаду, виграє насамперед Україна, Чернівці, а також Австрія. Чим ближче ми будемо один до одного, я маю на увазі Україну та Австрію – тим краще для обидвох держав. У нас багато спільного.

Ведуча: ми маємо ще запитання з ФБ від Ольги - Питання до пана Буркута: Як Ви вважаєте, чи відповідає рівень культури Чернівців рівню культури чернівчан? Можливо варто розпочати з системного підвищення рівня культури жителів міста, а не з фрагментарних, фасадних і нікому не помітних (та і не потрібних) покращень у вигляді чергової реставрації воріт 19 сторіччя? І як, на Вашу думку, викорінити провінційність з голів чернівчан?

Ігор Буркут: я аплодую цій людині, адже питання дуже серйозне та суттєве. Важко підтягнути сучасне покоління чернівчан до тієї чернівецької культури, яка існувала раніше, адже справжнє міське населення формується не за одне покоління, щонайменше три покоління повинно прожити в цьому місті, щоб повністю в нього врости і сприймати його, як своє. Але пані Ольга права в одному – вже потрібно працювати представникам освіти, представникам культури, тай взагалі цивілізованим людям треба дуже багато зробити для того, щоб хоча б той рівень культури, який у них особисто є, вони змогли передати своїм близьким і молодому поколінню. Зараз ситуація вкрай несприятлива для цього, адже духовність дуже занепала, зараз ще й йде гонитва за грошима, але то з часом мине – це не перший раз в історії людства. І Чернівці, де вміли заробляти гроші, вони ці гроші не пропивали і не протринькували. По-перше – яке місто збудували за кілька десятиліть, по-друге: яку освіту отримали і по-третє: де їх зараз нащадки тих старих чернівчан і скільки вони зробили для всього світу. Ми повинні дивитись на попередників, повинні підхоплювати цю естафету.

Ведуча: чи можна почути від вас пораду або просто модель як кожному із нас підвищити свій власний рівень культури?

Ігор Буркут: читайте, насамперед читайте, бо ніщо інше не дасть того стимулу мозку, для того, щоб він працював. Коли м’язи не тренувати – вони перетворюються бозна на що. Коли мозок не тренувати щоденно – тоді стається те, що ми бачимо кожного дня на вулицях.

Сергій Осачук: браво, дійсно можу лише аплодувати Ігорю Григоровичу за заклик до читання, оскільки чернівчани завжди плекали культ читання, чернівчани завжди були великі бібліофіли. І попри те все, що чернівчани страшенно обожнювали своє місто, нічого більшого на такому проміжку «Чернівці-Відень» не існувало, існував тільки Відень і приблизна така зменшена копія – Чернівці. І це всі жили в цьому переконанні, копіювання найкращого, але разом з тим чернівчани завжди вважали себе великими космополітами, вони були великими людьми цілого світу. Наведу один такий приклад – найкраща кав’ярня Чернівців початку ХХ століття – каверна «Габсбург» на початку вулиці Ольги Кобилянської, ліворуч, зараз це приміщення Національного банку. І ви знаєте, відкрийте стару чернівецьку газету і ви там знайте де рекламу кав’ярні «Габсбург». Дрібним шрифтом там буде написано про те, що в кав’ярні можна було випити бездоганної віденської кави, можна було поласувати бездоганними віденськими штруделями, можна було пограти в більярд, карти і поспілкуватись, але найбільшим жирним шрифтом посередині було написано: 265 газет з усього світу. Тобто, розумієте відчуття причетності до світу і ще один факт – у Чернівцях перед Першою світовою війною було зареєстровано 1 347 різноманітні громадські організації - політичні, господарські, культурні, спортивні. Серед них мені подобається найбільше одна, вона називалась так – Товариство для боротьби зі звільнення рабів у Африці. Уявіть собі – сидить чернівецький бюргер, п’є віденську каву у кафе «Габсбург», читає газету «Будапештер лоїд» або New York Times і думає як звільнити бідних рабів у Африці. Тому сьогоднішній заклад має бути таким, будьте патріотами свого міста, але рівняйтесь на найкращі приклади міської культури світу, дивіться що робиться в Нью-Йорку, Сіднеї, Чикаго, дивіться про Париж, Брюсель і перебирайте звідти і приносьте сюди. Сьогодні світ відкритий для вас. Сьогодні чернівчани не мають ні малійшого права скаржитись на те, що вони не можуть змінити місто на краще, порівняно з попередниками 60-70-80-их років. Тоді люди жили в закритій колбі, вони не мали можливості дихнути вільного повітря, вони змушені були за страшенні гроші вимінювати чи купувати платівку з нормальною музикою. Сьогодні світ у вас вдома і тому черпайте, будь ласка, творіть – світ, він багатий, він вагітний на ідеї, ви запозичайте і приносьте їх сюди. Єдине моє таке критичне зауваження до чернівчан – мені здається, що чернівчани, особливо молодого та середнього покоління, не є достатньо сміливими. Будь ласка, демонструйте свою сміливість, робіть сміливіші кроки, сміливіші акції, тобто не чекайте поки якийсь чиновник від культури чи управління напише листок, дозвіл, розпорядження і щось відбудеться. Місто є ваше і тому ви маєте повне право наповнювати це місто тим життям, яке ви сьогодні хочете, тому завтра сьогоднішній день буде вашою історією.

Ігор Буркут: тут можу лише підтримати цю дуже важливу думку і звернутись до молоді – місто ваше, через 15-20 років ви будете жити а такому місті, яке ви сьогодні почнете робити своїми руками, своїми головами.

Ведуча: ще одне запитання з мережі Фейсбук: до пана Осачука: наскільки Ваша особиста наближеність і лояльність до секретаря міськради Михайлішина та Ваша активна робота у його виборчому штабі дійсно сприяла та сприяє промоції бренду Чернівців і "культурному ренесансу" міста?

Сергій Осачук: наскільки моя особиста наближеність до попереднього керівника міста сприяла промоції Чернівців за останнє десятиліття? Я себе вважаю найбільшим патріотом Чернівців, і, вибачте за таку зухвалість, зрозуміло, що є ще більші, але для мене місто Чернівці є однією з найбільших ціннісних категорій в моєму житті. Тобто є мої рідні, сім’я, мої діти – а потім іде моє місто. Розумієте, от я себе не мислю поза цим містом, і всі мої думки, вся моя робота спрямовані на те, щоб, з одного боку, знати історію цього міста, знати про його культурну спадщину, донести це нашим сучасникам, і зробити так, щоб ті покоління, які будуть жити після нас, через 50 і 100 років мали також про що говорити і про що писати. Саме тому усі мої діяння на це спрямовані. Просив Микола Трохимович, можливо, колись моєї думки, - я з радістю своїми знаннями ділився. Просить Віталій Михайлович моєї поради, моєї думки, - я з радістю, так само ділюся і роблю все, щоб імідж міста від цього ставав тільки кращим. І кожен, запевняю, кожен, хто буде потребувати моєї підтримки, допомоги, організаційної, фахової, будь-якої – я нікому не відмовлю. Тому що, ще раз кажу, нас єднає любов і переконання того, що Чернівці варті нашої любові.

Ведуча: політизувати ці питання, мабуть, взагалі не варто, вже як політолога вас запитаю.

Ігор Буркут: звичайно, звичайно, воно тільки заважає. Політизація любові, вибачте, це щось як професіоналізація цього гарного почуття нагадує мені. Давайте все-таки говорити про те, що той чернівчанин, який любить своє місто, - він його любить незважаючи на те, хто над ним начальник. Інша річ, що начальство буває різне. Бувають такі, що щось роблять хороше для міста, є такі, що не дуже роблять – але давайте на них все не звалювати. А що ми зробили, щоб завадити поганому начальнику зробити щось погане для Чернівців? І що ми зробили, щоб хорошому начальнику допомогти в реалізації його хороших планів? Це не політика, це нормальне людське ставлення до важливої проблеми.

Ведуча: до речі якраз у контексті цього Ольга залишила для вас обох запитання: як ви ставитеся до комерціалізації, а також до політизації культурного та історичного надбання Чернівців? Зокрема, до того, що наші місцеві керівники та політики, які є далекими від культури, використовують дану сферу з метою отримання політичних бонусів. Особливо у виборчий період?

Ігор Буркут: ну це не чисто чернівецьке явище. Це загальне явище і не тільки на пострадянському просторі. І тут справді людям культури необхідно цьому протидіяти, але не все і не всюди. Адже використовують бренд оцей міський і для того, щоб заробляти гроші для розвитку самого міста. А що політик може використати все, що завгодно – воно завжди було, є і буде. І кожен хоче до чогось позитивного «примазатись», а від чогось поганого повністю «відмазатись». Ну, дуже рідко так виходить. Буває так, що чим більше прагне до чогось чистого - тим більше заляпається в брудне. Навпаки я щось не пригадую прикладів.

Сергій Осачук: мені здається, що фінансова комерційна складова в культурній сфері є обов’язковою передумовою успішності в сьогоднішніх ринкових умовах. Скажіть мені будь ласка, в який найкращий світовий європейський музей ви можете зайти безкоштовно? Скажіть мені будь ласка, де можна безкоштовно отримати якісні культурні послуги? Чи це Ла Скала, чи це Віденська опера, чи це Ермітаж, будь-який музей – всюди треба за насолоду мистецтвом також платити. Ці кошти – ними потрібно правильно управляти. Потрібно вкладати в інфраструктуру. Потрібно залишати відчуття того, що потрачені 10, 15 або 20 євро – вони були не даремними. Ти дійсно отримав максимальну кількість отих послуг і насолоди. Була гарна підсвітка, був гарний температурний режим, було культурне обслуговування, було затишно, приємно, і ти хочеш прийти ще раз туди. Тому не можна сьогодні якось в стилі такого собі «гомо совєтікус» сказати, що все повинно бути безкоштовно, комерціалізація тут зайва або ще щось. Навпаки – музеї, виставкові зали, вернісажі, концертні зали повинні заробляти. Але вони повинні заробляти через якість. Через бажання до них прийти, через бажання купити квиток. І знову ж таки, є такий момент, щоб не отримати зараз на горіхи і не бути розкритикованим, що люди собі не можуть цього дозволити, - завжди в цивілізованому світі існує соціальний спектр, завжди існують знижки для пенсійного похилого віку, для студентів, а також абонементи. Купіть річний абонемент – будете мати на 30% дешевше. Тобто розумієте, сьогодні потрібно до всього – це не тільки питання культурної сфери, - а й політичної, господарської, - завжди потрібне мистецтво і завжди потрібен хист управлінця. Комунікація – знайти партнера, знайти найкраще, зробити, тобто, розумієте, без такого хисту, без того, щоб крутитися-вертітися, ви подивіться що виробляють наші чернівчани в таких нібито кризових роках, подивіться, що робить Валентина Дяковська – вона безперервно возить наших художників у Францію, вона в цьому році привезе виставки з Франції. Люди їздять з концертами – оркестр єврейської музики – Швейцарія – Німеччина – Австрія – Італія. Концертна програма ансамблю румунської музики Гакмана 20 років не вилізає, вибачте за брутальне слово, з Франції – тому що їх там люблять. Їх запрошують, платять. Симфонічний оркестр обласної філармонії – лиш чуєш, Польща – Італія – Німеччина. Без такої менеджерської складової, без управління тим культурним потенціалом, який ми сьогодні маємо – не буде нових Чернівців. Нові Чернівці – це врахування досвіду славного Фаліка, це пам’ять і вшанування і врахування досвіду Семена Цидельковського. Але залучення новітніх технологій, налагодження контактів і управління цим ресурсом – наших вивозити на Захід, на Схід, увесь світ, звідти привозити найкращих, показувати тут. Зрозуміло, без сім’ї, без виховання, без школи, без того, що треба пояснити сьогоднішній чернівецькій дитині: не бійся класичної музики, вона може бути не менш захоплююча ніж найважчий рок, треба тобі просто знайти правильну композицію. І вчителі, мудрі вчителі музичних шкіл сьогодні – вони можуть запропонувати такий репертуар. Я вважаю, що у нас є гарні приклади того, як чернівчани – художники, фотохудожники, митці, композитори, оркестри, - себе вміють самі якось так без великих державних підтримок саморекламувати. І тут лише дивує чому таким консервативним є обласне управління культури. Чому таким консервативним є міське управління культури. Чому вони далі своїх клубів нічого не бачать? Чому люди, які мають славу в Цюріху, у Відні й Берліні не мають ніякого звання? Чому Лев Фельдман не є заслуженим діячем мистецтв?

Ведуча: і в кращому випадку дає один концерт в Чернівцях на рік для своїх рідних чернівчан.

Сергій Осачук: знову ж таки, до теми, як ви казали, пригорнутися, примазатися, це про створення якихось псевдо-премій, ну дійсно смішно. Давайте краще цінувати те, що є і допомагати людям, які активно творять – аніж робити такі псевдо-премії імені Пауля Целана, думаючи, що за 1000 гривень ми знайдемо тут якогось чергового літературного генія.

Ведуча: запитання з нашої сторінки від Михайла: чи взагалі потрібні нам "нові Чернівці"? Може з міфу, що існує, можемо отримати більше бонусів ніж від "модернізації", яку будуть планувати та втілювати незрозуміло хто?

Ігор Буркут: мені важко зрозуміти що стоїть за цим питання. Я спробую відповісти на оту поверхню, яку я побачив. Нові Чернівці неминучі. Адже кожне нове покоління привносить щось своє. І мені здається, що коли ставили це запитання саме це мали на увазі. Це старе місто, яке постійно оновлюється, і оце оновлення повинно не шкодити тому найкращому, що іде зі старовини. І в той же час обов’язково треба додавати щось хороше, сучасне. Звичайно, можна розвалити старовинні будівлі і поставити коробки зі скла і бетону. Це зроблено у багатьох країнах світу – зараз вони хапаються за голови і думають що ж вони зробили. Можна такі коробки вліпити між старими будівлями і ми маємо такий приклад в Чернівцях, пан Сергій не дасть мені збрехати. Австрійські архітектори, плануючи ту площу, яка зараз називається Театральною, спланували чудову будівлю для крайового парламенту просто фантастичної краси. Але – революція, монархія розпалася, прийшла румунська влада сюди і спеціально не реалізовано австрійський проект, а взято суперсучасний на той час американський проект – те, що ми називаємо будинком офіцерів. Зараз я не знаю що воно таке, така малозрозуміла будівля. Ну, називаємо будинком офіцерів. Абсолютно не вписується в сам ансамбль, але ми до нього привикли, Еміль Крупнік співає про «тралку», Театральну площу без цього будинку ми уявити не можемо. Але не треба такі помилки робити далі. І мені подобаються деякі чернівецькі архітектори, які в старій частині міста починають будувати нове, але в тому стилі, якому будувалися Чернівці. От для мене нові Чернівці – це саме такі. Вони сучасні, вони з усіма зручностями, але все найкраще з минулого вони зберігають.

Сергій Осачук: тут може бути таке докорінне заперечення Михайлові в тому, що він наостанок свого запитання сказав «невідомо хто буде реалізовувати». Якщо ви будете чекати, що хтось інший буде реалізовувати, тоді ви отримаєте невідомо який результат. Михайле, ви маєте реалізовувати. Ви повинні запропонувати як покращити той чи інший квартал, у вас повинна бути візія яким місто має бути у 2020, 2050, 2100 році. Потрібно повернути старий чернівецький дух конкурентності. Наше місто стало таким успішним і було збудоване за буквально кілька десятиліть наприкінці 19 – початку 20 століття саме через неймовірну конкуренцію в середині чернівецької громади. Зрозуміло, що тут жили різні національні рухи, кожен хотів проштовхатися, кожен ліктями відштовхуючи сусіда хотів доказати, що він кращий, і саме тому чернівчани знали тоді 5 мов. Тому що вони хотіли конкурувати, тому що йому потрібно було купити найдешевше і продати найдорожче, тобто мотиваційний чинник найголовніший. Не було би чернівецької здорової конкуренції – в нас не було би прекрасних народних домів. Ви лише погляньте на так званий палац текстильників, палац культури чи єврейський народний дім на Театральній площі. Ви погляньте на Німецький народний дім на вулиці Ольги Кобилянської, чи Польський дім, Український. Прекрасні будинки палацевого типу, з величезними залами на кількасот посадочних місць, де проходило багато щорічних чернівецьких балів. Тому що громади конкурували між собою і хотіли зробити краще. Тобто мій заклик до чернівчан полягає в тому, конкуруйте, робіть якнайкраще, конкуренція повинна перебувати в прогресивній площині. Конкуренція під одним гаслом: я зроблю краще, ніж ти. І коли я зроблю краще, ніж ти, тоді я отримаю чергове замовлення від влади, від бізнесу, і саме я буду тут заробляти. Це принцип нашого майбутнього.

Ведуча: можливо не зовсім по темі, але є запитання від Вадима Пелеха. Сергію, сьогодні журналістів запросили на "брифінг" Андрія Білогорки. Там були й ви. У якості кого? Симпатика партії чи радника секретаря міськради?

Сергій Осачук: сьогодні на брифінгу Андрія Білогорки, новообраного депутата обласної ради від округу №50 я перебував як засновник громадської організації «Рідне місто» і його соратник.

Ведуча: з того прислів’я, з якого ми почали наш сьогоднішній ефір, про це майбутнє, якого ми боїмося. Дійсно, ми більше зверталися до минулого. Чи не боїтеся ви того майбутнього, що ми залишимо після себе, що ми залишимо нашим майбутнім поколінням, і чи будуть вони так захопливо розповідати про нас, як ми сьогодні говорили про своїх предків?

Ігор Буркут: ви знаєте, я давно сповідую отаку тріаду, яку я вперше почув від в’язнів сталінських таборів. Не вір, не бійся, не проси. Я не боюсь майбутнього. І те, що ми лишимо, оцінити зможуть лише ті, кому воно дістанеться. Звичайно, наше покоління, а я говорю про тих, кому за 60, лишило зовсім не те, що лишили ті, хто був 70-80 років до нас. Але дай Боже, щоб найкраще з того, що залишило наше покоління, збереглося. Не так багато доброго красивого збудовано в радянські часи. Але є і палац Юність Буковини, є і багато іншого, є і промислові чудові підприємства і багато іншого. Нам не соромно за те, що ми зробили. Нам соромно за те, що ми дозволили мерзотникам розвалити те, що ми робили. От за це нам буде соромно.

Сергій Осачук: мені не страшно дивитися у майбутнє через те, що я представляю покоління тих, кому 40 – і хочу вам сказати, що ми чітко усвідомлюємо величезну відповідальність за те, яким буде майбутнє. Майбутнє – це є така категорія, вона дуже індивідуальна і менш колективна. Тому що майбутнє кожного починається і закінчується по-різному. Тобто ми не знаємо скільки часу кожному з нас залишилося творити це місто. І саме пам’ять про це повинна бути тим мотором до доброї роботи щодня. Творімо це рідне місто і, будь ласка, любімо його. Не спробуйте зробити його ще гіршим, не малюйте брудними чорними фарбами. Пам’ятайте, що навколо так само є прекрасні міста, і давайте зробимо так, щоб мешканці Кам’янця-Подільського, Тернополя, Івано-Франківська, Хмельницького і Львова сказали: «о, Чернівці – це місто, де я хочу жити!».


Інформаційний партнер – агенція А.С.С.
Партнер програми - БукІнфо (с)