Володимир Безсонов: «Вдало виступати на чемпіонатах світу нам заважали червоний прапор, серп і молот»

- Володимире Васильовичу, яким був Ваш шлях у київське «Динамо» ?

- Я грав за Харківський спортінтернат, юніорську збірну України. До речі, у Харкові не вчився, а лише грав за місцевий спортінтернат. А навчався я у звичайній середній школі. Мені подобалася свобода. Тиждень мешкав у інтернаті, а згодом зрозумів, що це не моє. Там було усе за розкладом. Тоді сказав: «Можу грати за вас, однак вчитимуся вдома». Грав за них раз на тиждень - у суботу чи неділю.

Ще коли був у Харкові, то отримав запрошення у юнацьку збірну СРСР. А потім зателефонував Михайло Коман та запропонував приїхати у Київ. У 1975 році я закінчив школу. А наприкінці року був вже у динамівській команді. Трудова книжка у мене з 1975 року. А грати у «Динамо» розпочав у сезоні – 76. Якщо взяти союзні часи, то у 1976 році ми стали чемпіонами серед дублерів. А у сезоні – 77 я вперше виграв чемпіонат СРСР.

- Як Вас прийняли у команді старожили команди, які у 1975 році виграли Кубок володарів кубків і Суперкубок УЄФА ?

- Коли ти в дитинстві вболівав за того ж Блохіна, Веремеєва, Буряка, а через деякий час перебуваєш поруч з ними, то, звісно, це дуже приємно та відповідально. Звісно, що я намагався бути схожим на них. Особливо на Віктора Колотова. Як він працював на тренуваннях та у грі ! Зрештою, у кожного гравця «Динамо» були свої сильні якості. У Блохіна – швидкість, у Веремеєва – пас... У «Динамо» ще застав Мунтяна, Рудакова. Мені пощастило розпочати свою кар'єру у такій великій та потужній команді, як «Динамо».

- Ви, напевно, стали наймолодшим капітаном київського «Динамо». Не помилюся, якщо зазначу, що це стало для Вас додатковим стимулом...

- У «Динамо» тоді відбувалася зміна поколінь. У другій половині 70 – х років у київській команді з'явилися Безсонов, Лозинський, Хапсаліс, Бережной, Бойко, Кочубинський, воротар Юрковський. Кістяк команди вже формувався з молодих хлопців. У 1979 році у «Динамо» прийшов і Анатолій Дем'яненко, а трохи пізніше Олег Кузнєцов. А на виборах капітана «Динамо» запропонували мою кандидатуру. За мене проголосувало більшість партнерів. Хоча у київському колективі продовжували грати Колотов, Буряк, Коньков, Веремеєв, Блохін. Це був 1980 рік. До речі, тоді я був єдиним київським динамівцем, який виступав у збірній. Збірна СРСР готувалася до Олімпійських ігор. Звісно, що бути капітаном київського «Динамо» - це велика відповідальність та додатковий стимул. Зрештою, у мене така психологія, що з кожною грою повинен віддаватися все більше і більше. Через це, напевно, було багато травм. Я вимагав від себе багато.

- У «Динамо» Ви виступали на різних позиціях. На якій з них почували себе найкомфортніше ?

- У 1983 році київське «Динамо» посіло у чемпіонаті СРСР лише сьоме місце. Дехто вважає, що невдачі динамівського колективу повязані з приходом нового тренера – Юрія Морозова, якому не вистачило вимогливого ставлення до гравців. Ви згідні з цим?

- Він був таким же вимогливим, як і Лобановський. Морозов і Лобановський тривалий час працювали у збірній СРСР. Вони доповнювали одне одного. До речі, коли Юрій Андрійович прийшов у «Динамо», то одразу сказав: «Моє прізвище Морозов, а не Лобановський». У нього було своє бачення певних футбольних моментів. У тому сезоні, коли працював Морозов, ми посіли сьоме місце. Якщо би він залишився, то ми б могли, так би мовити, перебудуватися. Не виключаю, що у нього не вистачило терпіння. Тим більше, що Юрій Морозов досягав успіхів з іншими командами. Зокрема, під його керівництвом «Зеніт» ставав призером чемпіонату СРСР. Не можна казати, що він слабкий чи мякий. Морозов – людина, яка знала футбол. Зрештою, коли приходить інший керівник, то щось змінюється. Інакше бути не може.

- А у 1985 – 1986 роках київське «Динамо» досягло вагомих успіхів не тільки у союзних змаганнях, але й на міжнародній арені...

- Футбол - циклічний вид спорту. У «Динамо» ж тоді з'явилося те покоління футболістів, які повинні були «вистрелити». Якщо взяти за теорією ймовірності, то команда «Динамо» (Київ) повинна досягати вагомих успіхів раз у десять років. Пригадаймо успіхи команди у 1965-1967, 1975, 1986, 1999 роках. Того часу будь – який гравець «Динамо» був особистістю. Люди ж не ходять на футбол. У футбол можуть грати ветерани, діти. А прихильники футболу ходять на особистостей. Чим більше особистостей, тим більше буде заповнений стадіон.

- Володимире Васильовичу, впродовж 1982 – 1990 років Ви взяли участь у трьох чемпіонатах світу. Що заважало збірній СРСР досягнути вагомих успіхів на цих престижних змаганнях ?

- Якщо казати відверто, то вдало виступати на чемпіонатах світу нам заважали червоний прапор, серп і молот. Нам постійно казали: «Ви можете вийти з групи, однак далі комунізм ніхто не пустить». Давайте згадаємо чемпіонат світу – 90 у Італії. Аргентина програла Камеруну, а ми поступилися румунам. Після цього матч Аргентина – СРСР відбувається у Неаполі. Нам усі кажуть: «Куди ви їдете ?!» А Марадона грав ще за «Наполі». Хто ж відправить з чемпіонату світу Марадону ?! Ми ж кажемо про те, що вболівальники ходять на особистості. Правильно ? Коли відправлять Марадону, то стадіон буде порожнім. Зрозуміло, що нам сказали: «Ви вибачайте, але збирайтеся додому». На трьох чемпіонатах світу, у яких я брав участь, після наших невдач арбітра відправляли додому. І все ж, ми працювали так, як треба. Хоча розуміли те, що нас далі не пустять.

«У мене на першому плані – престиж»

- У 1990 році Ви стали гравцем колективу «Маккабі» (Хайфа, Ізраїль). З яких причин не затрималися у цій команді та віришили завершити виступи на футбольному полі ?

- Футбол – це моє життя. Я не бачив себе у іншій іпостасі. Наприклад, якимось чиновником. Міг би працювати у дитячо – юнацькій школі, однак це обов'язково був би футбол.

- У Вашій тренерській кар'єрі була робота у збірній Туркменістану. Як співпрацювали з федерацією цієї країни ?

- А там і не було федерації. Там був один Туркменбаши, який усе і вирішував. Він казав, що треба, а що ні. У Туркменістану футболу приділялося мало уваги. Це стосувалося фінансів, людей.

- У 2004 – 2005 роках Ви тренували вінницьку «Ниву». На жаль, зараз професійної команди у Вінниці немає…

- Коли приїхав у Вінницю, то там взагалі не було команди. За короткий строк вдалося зібрати колектив. Це стало можливим завдяки місцевому бізнесмену Володимиру Продівусу, який готовий був також вкласти гроші у реконструкцію зруйнованого місцевого стадіону. Ми побували у мера Вінниці. Мер пообіцяв, що через тиждень відбудеться інвентаризація та передача стадіону на 49 років. А через тиждень мер відповів відмовою. Вже пройшли роки, а там далі все зруйновано та запущено. Не виключаю, що і той мер вже не перебуває на своїй посаді…

- У ФК «Харків» під Вашою орудою виступали вихованці буковинського футболу Руслан Гунчак і Руслан Платон. Якої Ви думки про цих виконавців ?

- Ці футболісти, які можуть грати у Прем'єр-лізі. Гунчак володіє чудовим ударом, читає гру. Щодо Платона, то він має швидкість та величезне бажання. У Руслана Платона, можливо, десь не вистачає класу, однак це компенсується бажанням. Дай Боже те, щоб у цих хлопців все було гаразд.

- Чим запам'ятався той період, коли Ви працювали у дніпропетровському «Дніпрі» ? Вам вдалося реалізувати свої тренерські задуми ?

- Мене запросили у «Дніпро» на посаду спортивного директора. Якщо би не поразка у Кубку УЄФА від швейцарської «Беллінцони», то Олег Протасов залишився б у команді і ми би працювали далі. Вийшло так, що Олегові треба було піти. А коли я прийняв «Дніпро», то потрібно було робити реорганізацію. У команді було 40 чоловік. Серед них – багато іноземців. Довелося деякими футболістами підсилювати столичний «Арсенал» та криворізький «Кривбас». А від послуг окремих виконавців ми відновилися. Запросили і нових гравців. Зокрема, Євгена Чеберячка, Сергія Кравченка. Гадаю, що мені просто не вистачило часу. А часто – густо президент клубу хоче результату, так би мовити, тут і зараз.

- Ви погоджуєтесь тим, що іноземні наставники мають більший кредит довіри у президентів наших клубів, аніж вітчизняні фахівці ?

- Погоджуюсь. Я не знаю того, чому у нас така ситуація. Не виключаю, що іноземному тренерові легше знайти спільну мову з легіонерами, яких багато у наших клубах. Це, насамперед, погано для збірної України. Якщо порахувати, то виходить, що зі збірною дуже легко працювати. У чемпіонаті України на поле пребувають 7 іноземців і 4 наших співвітчизника. Якщо взяти Пятова та Горяїнова, то залишається три. А гравців у нашу збірну делегують переважно чотири команди. Скільки виходить ? Дванадцять. Не треба нічого думати. Плюс з лави запасних своїх клубів додаються Девіч, Тимощук... Ось набрали двадцять футболістів. А їх двадцять і є. А іноземцеві буде важко. Нібито йому працювати і не треба, однак виникає необхідність зрозуміти, що це таке. На мою думку, треба поступово скорочувати кількість іноземних гравців.

- Чи є у Вас пропозиції повернутися до тренерської роботи ?

- У мене є багато пропозицій. Хочеться працювати у сильному клубі. Я маю досвід роботи у другій та першій лігах. Зрештою, я сам прагнув цього, бо хотів побачити те, що відбувається у низинах нашого футболу. Судилося попрацювати і у командах елітного дивізіону. Те, що у мене зараз із роботою затишшя, я увагу не звертаю. Кожному свій час. Найголовніше те, що у мене є чудова родина.

- Чим зараз займається Ваша донька – титулована гімнастка Ганна Безсонова ?

Довідка БукІнфо

Володимир БЕЗСОНОВ народився 5 березня 1958 року в Харкові. У 1976-1990 роках виступав у київському «Динамо». У різних змаганнях зіграв за динамівський колектив 367 матчів (40 голів). За збірну СРСР провів 79 матчів (4 голи). Тренував команди СКА (Київ), «Борисфен» (Бориспіль), ЦСКА (Київ), «Нива» (Вінниця), «Зоря» (Луганськ), ФК «Харків», «Дніпро» (Дніпропетровськ) та збірну Туркменістану.