Про дівчат-хлопавок і волю
НАША ІСТОРІЯ… /
«Вона була завжди готовою до пригод – протанцювати цілу ніч, поїхати з коханцем на розкопки, стрибнути незрозуміло звідки в незрозуміло куди (хоча б і в чиюсь постіль). Могла стрибнути, а могла й не стрибнути. Як в тому анекдоті: «Можу копати... Можу – не копати». Вона могла не виходити заміж, показувати ноги, не опускати очей при розмові із чоловіком. Флаппер була своїм хлопцем – давала прикурити й сама стріляла цигарки. Могла перекинути склянку віскі й поїхати в ніч». Так пишуть нині про дівчат-флепперів, які були свого роду прикметою міжвоєнних часів. Такий жіночий стиль життя став масовим у двадцяті роки після першої світової і був достатньо популярним ще у тридцяті.
Звісно, такого майже не було у СРСР, але у Чернівцях все було саме так, такими були чернівецькі дівчата тридцятих. Спогади буковинців, які виїхали в сорокових, не вельми відомі на Буковині. Їх дуже мало перекладали (як правило, спогади писали німецькою, іноді англійською). А там є деталі, які дозволяють відчути смак саме тих Чернівців і відповідно Європи. Якої ми прагнемо, але не розуміємо. Смак цей завжди неочікуваний.
Чернівчанин Петер Демант, у тридцяті роки вигідний наречений, спортсмен та інтелектуал (у тодішньому європейському сенсі), наприкінці життя деталізовано згадав своє життя в Чернівцях і в тому числі перші захоплення, погляди, жарти, торкання, поцілунки, зачіски, ноги тощо. І коли я читав про них, мені весь час не давало спокою відчуття: з цими дівчатами із тридцятих щось не так.
Надто сучасно вони поводилися, так, ніби це теперішні дівчиська з тусовок на Тралці. Ну не вірив я, що так могли поводитися мої бабусі. І лише коли я дізнався про дівчат-флепперів, зрозумів з ким довелося мати справу Петеру.
Загалом, цікаво, що в старечих спогадах чернівчан еротизму та пристрасті до екстремальних відчуттів більше, ніж в опусах теперішніх ще не « вишедших в тіраж» буковинських та й українських письменників. А це вже ґрунтовна відмінність. Адже ці старі чернівчани з припорошених тридцятих-сорокових більш розкуті, аніж теперішні, вони майже боготворять розмаїтість, враження, задоволення, різнобарвність життя, не хочуть виховувати самі і не хочуть, щоби виховували їх. І демократія йде саме від таких людей, від таких характерів, а не від вірності «національним ідеалам». Ось це б втовкмачити.
Але ще трохи про дівчат-флепперів. Демант описує п’ять дівчат, з них три, безперечно, ті самі «флеппери». Вони любили гуляти ночами містом, де о дев’ятій уже міцно зачиняли двері, купалися голяка в Пруту, захоплювалися спортом у чоловічих компаніях, танцювали на даху, ходили розбійничими Карпатами, спокушали і не спокушалися.
Асексуальність віталася так само, як і сексуальність. Лише було б у кайф. Коротше, Петеру було весело і багато чого незрозуміло. Тим більше шкода, що такий політ життя перервався 1940 роком (а комуністи, як відомо, в більшості підтримували пуританську мораль) арештом, ГУЛАГом тощо.
І немало з цих дівчат-флепперів загинули, хто під радянськими бомбардуваннями, хто під німецькими, хто в гетто, хто в НКВС. Ідеологія перетворила веселих дівчат на прах. Але багато хто вижив. Це ті бадьорі американські та європейські старушенції, яких ми бачимо у кіно. Але й вони пережили вигнання, вдівство, післявоєнну бідність тощо.
Що ж до походження слова «флеппер», то це означає «хлопавка». Дехто вважає, що це від порівняння тих дівчат з метеликами – майже чути тріпотіння їхніх крилець (а метелик крильцями бяк-бяк-бяк). Але, швидше за все, йдеться про хлюпання калош, які в європейському варіанті двадцятих мали застібки. Але такі вільні дівчата навмисно їх не застібували, і ті весело хлюпали у багнюці. Ось і вся ідеологія. Просто не застібувати калош, але тут і світогляд, і відчайдушність, й емоція. І ця деталька робить їхню страшну (в переважній більшості) долю, особливо відчутною.
Спогади тих чернівчан насамперед міські, не заморочені ідеологією, і вони про велич приватного життя. Держава майже непомітна в тих мемуарах. І ті люди, на відміну від багатьох наших співвітчизників, не тільки не плачуть за державою, вони б воліли її не помічати. Держава для них – мало не смішний казус, дивна обставина, шоу. Щастя залежить не від неї. І це також ґрунтовна відмінність того світогляду. Адже ми, практично всі, стільки очікуємо від держави, що шахраям від політики тільки й залишається, що нас дурити. Лох пливе в руки косяками.
Біс завжди в деталях. Власне, тому цікаво послуговуватися спогадами живих очевидців. Адже ніхто не розповість більше про те, як багатодітна родина лікаря (!) тримала корову у дворі міського будинку на вулиці Главки. Просто тому, що не вистачало грошей. Ніде ви не прочитаєте, що ще у тридцяті роки поїздка до Карпат була небезпечною.
Розбійників було досить багато. До речі, відомий стереотип про Чернівці, як винятково культурне місце, де візники читали класиків, дещо спростовується такими спогадами. Або ж навіть робить їх смішними. Наприклад, пише згадуваний вже Петер Демант: «заможні люди, як правило, завжди мали при собі пістолет на випадок пограбування. Сільські люди, гуцули, що приїжджали у місто для торгівлі, завжди мали при собі ножа». Пограбування й крадіжки були досить частими. У того ж Деманта читаємо про перестрілку при виході з католицької церкви у центрі міста: «Чотири брати Вагнери (двоє зламували сейфи, двоє були сутенерами, але всі четверо завжди відвідували месу) виходили із церкви, і прямо на панелі, поряд із гауптвахтою, вступили у бійку із сутенером Ярославським та його бандою. Один з банди Ярославського, очевидно, новачок, вдарив когось з Вагнерів штиком у спину. І тим порушив злодійський закон».
Далі про перестрілки, втечі, пригоди Вагнерів тощо. Там же є про шахраїв, про хабарників, які відкупалися від тюрми, про те, як у чернівецькій сигуранці винайшли особливе знаряддя для катування – «качалку Боргезе». Про те, як хвалився начальник кримінальної поліції, що не б’є тих, кому за шістдесят, тому що «поважає старість».
Погодьтеся, такі деталі вносять певну свіжість у сприйняття тієї епохи. Все це існувало якось разом із тими ж візниками, що цитували вірші Гельдерліна і читали Крауса. Принаймні, Крауса читали ті ж Демант, Целан і Ауслендер, про яких зараз багато говорять, але не багато читають. Переважна більшість спогадів містить однакову тезу: не стільки культурним було місто, скільки веселим, різнобарвним, неочікуваним. І справді, з усіма цими деталями, воно стає тільки цікавішим, живим. Чого варта епоха без дівчат, які хлюпали калошами заради того, щоби було веселіше жити?
Але чому варто витрачати дорогоцінний час і в чомусь навіть наслідувати тих наших земляків? Мені здається – за сміливість особливого ґатунку. Вона помітна в усіх цих пенсіонерських розповідях. Ніхто з них не звинувачує державу, не репетує, що став жертвою надсвітової несправедливості. Не скаржаться люди, які пройшли табори і війни! Вони приймають свою долю та інших людей. Мені здається, це від особливого європейського відчуття свободи, яке нікому не дарує тільки добро. Свобода несе і смерть, і щасливу долю, і успіх, і трагедію, і бідність, і багатство. Але свобода гри спокутує її ризики.
Сергій ВОРОНЦОВ, журналіст
Газета «Версії» (Чернівці)
БукІнфо (с)
-
Один мікрорайон - десятки Героїв: у Ленківцях вшанують воїнів, які загинули за Україну
-
У видавництві «Фронезис» незабаром вийде книга про заступника Бандери, який став Праведником народів світу
-
Розстріляли людей, які хотіли перетнути кордон: на Буковині вшанували пам’ять жертв сталінського режиму
-
Жіночий одяг українсько-молдовського прикордоння
-
Презентація книги Миколи Тимошика зібрала аншлаг у Чернівцях: автор презентував працю "Змосковлення Буковини"
-
Унікальні історичні матеріали знайшли в Чернівецькому архіві: в мерії відкрили виставку цінних документів