"Тризуба не знімаю навіть у Росії" – каже російський адвокат Степана Бендери

Роман Орєхов, 31 рік, адвокат Степана Бандери у справі присудження йому звання Героя України. Народився в місті Новоросійськ Краснодарського краю Російської Федерації. Закінчив Саратовський інститут внутрішніх військ МВС, де отримав звання лейтенанта і юридичну освіту. У Санкт-Петербурзькому інституті МВС здобув спеціальність психолога. 2002-го очолив адвокатське бюро "Орєхов Р. В. і партнери" в місті Ростов-на-Дону. В Україну приїхав 2006-го для юридичного супроводження російських інвестицій в українські підприємства. Залишився тут жити, вивчив українську. Після того, як донецький адвокат Володимир Оленцевич подав позов про визнання указу президента про присудження Степану Бандері звання Героя України незаконним, Роман Орєхов через Лігу українців Канади зв'язався з онуком лідера ОУН Степаном Бандерою та запропонував свої адвокатські послуги. Носить на лацкані піджака тризуба. Отримувати українське громадянство не планує. Одружений. Живе в Житомирі

Я народився на Кубані. У дитинстві бачив із вікна Головний Кавказький хребет, пів-Кавказу пройшов пішки. Культура там значно українізованіша порівняно зі східними регіонами сучасної України. У кубанських станицях почути українську можна частіше, ніж у райцентрах на Донеччині. "Розпрягайте, хлопці, коней" народилася на Кубані, хоч її автором вважають Нестора Махна. Вона ніколи не була українською, місцеві сприймають її як свою. При цьому, наприклад, мій рід не має ані краплі української крові.

Радянську школу терпіти не міг. Ніколи мені там цікаво не було. З однокласниками не зустрічаюсь.

Вільно пересуватися світом можливості не маю. Я ж, фактично, кадровий офіцер НКВС. Досі без закордонного паспорта. Окрім Росії, був лише в Україні.

Щодо терактів у Росії можу сказати одне: якщо зірки запалюють, це комусь потрібно. У країні 160 мільйонів людей. Вона – не аграрна, прогодувати населення важко. Тому будь-які відволікаючі маневри сприяють підтриманню настроїв суспільства в певному стані. Якщо ви застудилися, то ставите гірчичник і не замислюєтеся, що він нічого не прогріває. Привертає увагу – і ви забуваєте, що треба кашляти. Десь так само й тут.

Я не поліглот, мови даються важко. З українською допоміг Житомирський університет, кафедра української мови. Працював із викладачами, які мене не так учили, як переконували у здатності опанувати мову. "Паляниця" – мабуть, не найскладніше мовне випробування для росіянина. Звук "щ" вимовити важче.

Падлючий житомирський регіон не вміє спілкуватися ані російською, ані українською – там навіть на телебаченні суржиком говорять. Знаєте, що таке "осьдо во" або "тамо во"? Слова "зараз" вони не вживають взагалі, тільки "зара". І ці люди щокроку робили мені некоректні зауваження. У січні 2007-го вийшов із хати й почав спілкуватися українською. Треба було бачити, як кожен офіціант намагався мене виправити. Але чому я мушу спілкуватися з ними російською чи їхнім суржиком? Хай слухають.

Я просто намагаюся з повагою ставитися до країни, в якій перебуваю. Отримувати українське громадянство не планую. Я не стаю українцем і не претендую на це. Якщо мені треба тут бути – я тут. Коли буду потрібний в іншому місці – рушу туди. "Іbi bene, іbi patria" – де добре, там і батьківщина.

Справа щодо Бандери – досить емоційна. Ми в цьому лушпинні проколупалися рівно рік. Зернятка істини сховалися там глибоко. Думаю, нам вдалося це розчистити. Сьогодні ситуація така: укази про нагородження Бандери й Шухевича жодного відношення до позивача не мають. Оленцевич у них не згадується – тому й оскаржувати рішення не має права. Він уже оскаржував усе, що міг. Приміром, намагався скасувати указ про нагородження Муамара Каддафі орденом Богдана Хмельницького. Отримав відмову. Ці дві справи відрізняються лише датою, номером і прізвищем нагородженого.

Судді – досвідчені люди, все чудово розуміють. Але хто наважиться прийняти рішення зараз? Вони ж усі мають родини, хочуть і далі працювати у Вищому адміністративному суді, їсти хліб. Тому, гадаю, ще десь із рік справа погуляє. ­Чекатимуть, коли її можна буде закрити, найменше привертаючи увагу суспільства.

Право мені не подобається як явище. ­ Займаюся ним, бо вмію це робити. Є чудове українське слово "калабаня". Це – яма на околиці села, куди скидають усе те, що навіть свиням дати не можуть. Право – саме така калабаня. ­Пірнаєш у це лайно, якогось хробака знаходиш, витягаєш на світло. ­Дивишся: "Ох ти, блін, це ж їсти можна!" З'їв, і знову пірнув. Приблизно так.

Щодо подій власної історії Україна намагається ховати голову в пісок. До радикальної переоцінки цінностей сьогодні ніхто не готовий. Підписати указ про присудження Бандері звання Героя екс-президент наважився, а його Секретаріат із проекту указу Закарпатську Українську Республіку викреслив. Карпатська Січ, яка боронила цю республіку, чомусь лишилася, а саму її викинули. Українська Народна Республіка лишилась, а Січових стрільців немає. Але ж Січові стрільці – це військове формування, яке її захищало.

В Україні борців за волю й незалежність – наче грязюки.

Нічого не можна робити поза контекстом. Чи вбивця солдат, який убив вояка в іншому окопі? Є правила війни: ціла низка декларацій, які встановлюють гуманність чи негуманність певних речей. Але це лише теоретичний фасад вій­ни. Найпростіше засудити переможених. А переможці ж убивали так само.

Навіть курс історії України в Росії ближчий до об'єктивності, аніж те, що пропонує міністр Табачник. Там ніде не названо упівців бандитами. Лише "військовими формуваннями".

У версію, що Гонгадзе вбили на замовлення Росії, щоб прибрати Кучму, не вірю. Говорити так – все одно, що підтримувати думку про загальну масонську змову.

В Україні люди набагато толерантніші за росіян, набожніші та менш агресивні. Не треба довіряти казкам про подібні ментальності. Тут живуть зовсім інші люди.

Прочитав в інтернеті віршик: "Ще не вмерла Вкраїна, живе ще вона і вмирати не має охоти, кожна піч українська – фортеця міцна. Там на чатах лежать патріоти". Половина України справді лежить на чатах на печі. Хто й коли тут повстане, не знаю. Схоже, країна, 300 років не маючи своєї державності, ще не відчуває, як її берегти.

Тризуба не знімаю навіть у Росії. Чому маю це ­робити? Мені ліньки. Бандерівцем називають. Та це їхні проблеми. ­Тризуба треба кудись класти, а там голка, ще вколюся. Навіщо вчепив – сказати важко. Просто закортіло. Жодного стосунку до націоналістичних справ тоді не мав. Але раз одягнув – то карма. Тимошенко ж косу не розплете – вона вже заручниця. Так і я.

Досі не вмію користуватися банкоматом. Знімаю гроші тільки в банку.

Ліна Костенко для мене – єдиний живий класик. Сидіти за одним столом із президентом ніколи не прагнув. А от Ліна Василівна – це щось таке сакральне, навіть постояти поруч – це вже неабищо. У Росії живих класиків уже немає.

Не вважаю майдан перемогою українського суспільства. Скоріше черговим випробуванням. Він не надто відрізняється від попередніх подій у історії: всі вийшли, підтримали, вклали в це душу – а на виході отримали що? Звісно, так душу давно не вкладали. Але в історичному контексті все раніше чи пізніше повторюється. Прикро – стільки років минуло після здобуття незалежності, перш ніж люди зрозуміли: ще не все вибороли.

Хотів би вивчати метеликів. Займатися чимось творчим, щоб лишити по собі справжній слід.