Анатолій Томків: «Штолі…»

  • Блоги
  • 9163
  • 0

БЛОГ ВІД ТОМКІВА /

У всі часи гуцули з горбів їздили «в долину» на зарібки туди, де окрім смерек земля родить ще й хліб. Заробляли чи грошима, чи зерном, кормами для худоби, чи кожен окремо, чи в будівельних, городніх бригадах. А як стала Україна незалежною, то почали їздити ще більше, і далі, і хто куди — хто в Італію, хто в Москву. Хтось вертався, клав хату, а хтось з одвічною тугою за землею, яка хліб не родить, залишався. Кому як виходило.

Старшому сину захаричівського фірмана Дмитра Хоров’юка Василеві вийшло так, що як поїхав він у Росію, то там найшов собі не лише роботу, але й дівку. І Дмитро був радий за сина, якому в Захаричах місцеві жартуни-гарчики казали «мой, хлопче, з твого року вже коні здихают, а ти ще не женивси».

Радів Дмитро і невістці з широким лицем, маленьким носиком і трохи косими очима навіть попри те, що як приїхала вона «увідєть родітєлєй», то, не розуміючи місцевої говірки, спілкувалася з Дмитром, як сліпий з глухим. Як казала Дмитрові «отєц», то вуйко думав, що він вже не фірман, а панотець. Але мирився з тим охоче. Бо невістка була добра й роботяща, а про Василя казала, що він горівку не п’є, а чарку пригубить лиш тоді, коли роботу зробить, а не так як у них «в дєрєвнє с утра»… Вуйко Дмитро при цьому все розумів, схвально кивав головою, промовляючи «Ає, ає», і казав невістці, що знає, як там є, і без неї. Бо він там був, і був довго — на тих «зарібках», на які ніхто з газдів на Путильщині не просився. Його молоді роки пройшли за Уралом, куди москалі репресували Хоров’юків перед війною. Але ці спогади вуйко Дмитро відганяв від себе, не хотів говорити про них ніколи і ні з ким, а з невісткою тим більше. Бо навчився не шукати ганчу на сметані там, де треба видіти сметану, а не ганч.

І лише спілкуючись з онучком Юрчиком, якого син не раз привозив на літо в Карпати, зауральські спогади не приходили до фірмана Дмитра взагалі. Бо як садив Юрчика поруч себе на фіру, то про все забував, і лиш пазив когось з гарчиків, аби повідати їм, торкнувшись рукою капелюха, що старі коні можуть вже здихати, бо вже є кому фірмувати з молодими лошаками. І най всі знають про це, не залежно від того, хто куди їде заробляти і у кого звідки яка невістка.

Юрчик їздив з дідом на хутори, гасав з місцевими пацанятами горбами, і, як і вони, майстерно пускав плоский «камінчик-бабку» через Черемош на галіцейську сторону так, що він кілька разів відбивався від води, човником вистрибував на берег. За два місяці Юрчик замість «да» говорив «йо», а замість «пусть будєт» — «най буде».

Вуйко Дмитро від того аж умлівав, передавав Юрчикові вішки і казав командувати конями «гайта-вішта», аби переконатися, що онучок має щось не лише від діда, але й від смерек та горбів. Бо сам Хоров’юк з худим у зморшках обличчям, закопченим на полонинських вітрах, був ніби чимось таким, що росло тут споконвіку саме по собі хоч між камінням, хоч з багни, чи глимею, чи з удобреного коров’ячим гноєм городу, і що більше ніде рости не могло. І як розпрягав коней з червоними чічками біля вух, давав їм волю до трави, а сам сідав під корінь перепочити, то зливався з смерековою корою в одне ціле, ніби розчинявся у ній. І було йому так добре, як ніколи і ніде, і як ліпше й не могло бути. Смерека пахла смолою, суха глиця приймала тіло пружним прогином, коні відганяли мухи хвостами, а Юрчик літав туди-сюди метеликом над тим усім, як його продовження у вічності — в габах синьогір’я аж під Говерлу, у глибокім небі над пещерами Довбуша, над хутором Золотним з повзучими хмарами у верхів’ях, туманами в темних улоговинах.

—Юрчику, файно тобі тут?.. — Питає дід, онука, мружачись від несподіваного й простого відчуття щастя, що, здається, уже залишилось при ньому кавалком назавжди попри всяке й не однаке пережите за довгі вісім десятків років.

Юрчик присідає біля діда на глицю, пустотливо крутить над собою батогом, і відповідає «Ні», даючи зрозуміти, що він уже знає, що таке «файно».

— А чому?.. — питає вуйко Дмитро.

— У вас нєту метро… А у нас в Москвє метро єсть…

— Як то немає?.. — Ще дужче дивується дід. — Ади, я є Митро, наш сусід — також вуйко Митро… І там в долині біля потоку жиє Фалафівка Митро…

Малий дивиться на діда, не розуміючи, хто виграє у тій грі, і нападає на діда вже тим, що у нього «немає інтернету», де можна бачити всяке і різне.

— Як то немає інтернату?.. — Здивовано піднімає брови дід. — Є у нас інтернат… Отам біля церкви, де школа… Там інтернат… І дітки з горбів як приходять на науку, то жиют в інтернаті…

Юрчик відчуває, що програє, і з удаваною обурливістю каже:

— Ти што, нє понімаєш, што лі?..

— І штолі у нас є… — Розважливо відповідає дід, піднімаючись, струшуючи з себе глицю. — Добрий фірман штолі мусит мати на зиму, аби кінь не упав та не покалічивси на слизькій дорозі.

Дід Митро піднімає ногу коневі, кладе копито собі на коліно і показує Юрчикові, куди взимку вкручуться штолі — шипи для кінського взуття, обіцяє показати їх вдома у стайні. Старий і малий їдуть удвох, сіючи полонинським хребтом гуркіт кованих коліс, цокіт копит, та час від часу ритуальне «Дь-є!», яке за дідом охоче повторює Юрчик.

На подвір’ї, мліючи від щастя, дід розпрягає коней, заходить в темну пащу стайні, знімає з стіни стару підкову з штолями, і вже хоче показати її онукові, який розмахує на порозі батіжком, примовляючи «Дь-є!». Сонце падає хлопчикові ззаду на плечі і голову, і від цього він стає схожим на ангелятко...

— Єк ти казав, Юрчику, а ну, повтори.. — звертається Дмитро до Юрчика, виставляючи йму на світло підкову.

— Нє понімаєш, што лі?.. — голосно кричить онучок, залитий сонячним промінням.

І, раптом, той крик нараз міняє все на світі в очах у вуйка Дмитра. Юрчик, ніби змахнувши крильцями за плечима, піднімається у небо, а Дмитро підкошено опускається на коліно, і вже бачить на порозі не Юрчика, а самого себе малого, і чує у теміні біля вориння гуркіт двигуна, чиїсь голоси, грюкання у двері... Спочатку кулаком, далі чимось твердим. Потім бачить, як тато в сорочці зіскакує з ліжка, запалює лампу, відчиняє двері, і чоловік у широких галіфе з пістолетом в руці кричить, аж хитається язичок у лампі: «Собраться за десять мінут — і на машіну!..».

Далі здіймається рейвах, крик. Плаче у мами на грудях маленька Дмитрикова сестричка. Дмитрик хоче чимось допомогти татові, мамі, сестричці, але не знає як.

— На машіну, бистра! — Кричить чоловік у галіфе, і, помічаючи онімілого Дмитрика, звертається лише до одного нього: — Нє понімаєш, што лі?..

Дмитрик кидається попри чоловіка у двері, мишею, біжить в стайню за штолями. Йому здається, що як він дасть чоловіку штолі, то на цьому все кінчиться. Чоловік також біжить за ним, плутається в темноті між нарубаними і не складеними дровами. Дмитрик хапає у стайні підкову, а штолі не встигає схопити, бо чоловік ловить його, і оберемком кидає в кузов…

Потім та підкова була для Хоров’юків найріднішим кавальцем цього нагло покинутого ними світу. Той кавалець Дмитро покладе татові на груди, коли тато помре останнім після сестрички і матері...

— Дєда, Дєда! — чується у стайні ніби здалеку.

Вуйко Дмитро знову бачить перед собою онучка на порозі вже без крилець, з батіжком, і подає йому стару підкову з наживленими на неї металевими шипами:

— Дивиси, Юрчику, аби ти знав, що то є насправді штолі…


Анатолій ТОМКІВ, журналіст
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото автора.


 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації