Анатолій Томків: Хто пацив, той знає…

КАРПАТСЬКИЙ ДУХ / Коли хтось з чоловіків у лісгоспівській їдальні хотів ущипнути Ілону Штефурякову, то вона кричала «не ківай мене» так, що то означало якраз навпаки… Щоки Ілони рум’яніли йонами, очі грали бісиками, а груди натискали на сорочку двома щойно звурдженими будзами чогось такого, що мало дозріти або в сир, або бринзу, або в щось інше смачне і не для всіх... Матерія, куплена в Косові на базарі, ледве стримувала те безперервне достигання. А, може, десь таки й не стримувала... Бо Ілону бачили то в кукурудзах в Шпетках, де дітлахи пасли корови, то на «Кіліманці», де шум бурхливої Путилки поглинав чийсь лоскітний сміх в корчах, то в лісі в Біскові, де мох м’якіший за перину. І бачили Ілону не саму…

Правда, свічки при тому ніхто не тримав. Але й без свічки було видко, що на роздачі в їдальні, виглядаючи у віконце, Ілона пазила своїми бісиками не роботу, а того, хто в черзі. І як когось помічала з немісцевих, то чоловік вже не знав, чи йому подають борщ, чи будзи, і думав, як відповідати на сороміцьке Ілонине: «Що би пан ще хтів пацити в Біскові?»...

Пацити — по-гуцульськи значить потрапляти в якусь пригоду. А в яку пригоду потрапляв чоловік, коли йому пропонували або свіжі будзи в сорочці з глибоким вирізом, або борщ на комбіжирі в щербатій мисці з написом «Общепит»?..Старші жінки не раз обурювалися і казали Ілоні, аби вона вела себе не як лярва, а як Гаврилякова дочка з Бочкова. Бо Гавриляк, поважний газда, віддав дочку заміж з горбів в долину Штефурякам, де є церква, клуб і магазин, а не лише смола на смереках та вівці, і дав Ілоні, аби була газдинею, сінокіс на груні з старою дичкою-грушею. Там трудолюбивий зять Дзьодзьо знімав з робітниками по два укоси в рік, і ще один — не менший — на м’якій отаві, що дозволяло тримати і корову, і бичка.

Ілона на ж на ті зауваження співала коломийкою «молодов си накурвую, старов си покаю»… І ніхто не знав, чи Ілона бере бабів на сміх, чи має каятись на старість. Бо насправді Ілона була працьовитою, як і чоловік, жилавий, як кінь, легкий на руки і ноги. Обоє гнули спини і на городі, і «на груні», будували нову стайню, а хату чепурили до паски свіжими фарбами і новими штахетами в парканах першими в селі.

Рано і увечері — а коли корова вположеться, то й тричі на день — з басаринком-прикормкою Штефурячка йшла на погарець доїти корову. Як вода в Біскові забирала кладку, то йти доводилося убрід. І чомусь так виходило, що інші жінки піднімали спідниці леда-леда, аж мокнули їх кінці у габах біля колін, а Ілона йшла туди, де глибше, задирала сукню з якимось блаженним відьмарським задоволенням, оголюючи пругкі білі литки, і йохкала на увесь Бісків так, що буки умлівали, а смереки попри вроджену стрункість витягувалися, демонструючи небу цнотливість. І якщо хтось з чоловіків ішов на той час дорогою до нижнього бісківського складу, то зупинявся різко, як лісовоз-студебекер перед прірвою, аж йому капелюх на очі падав. А як не падав, то чоловік сам зсував його на лоба, присвистуючи «Фі-ю-фіть…», присідав, вдивляючись в те нагло-біле видовище, і виглядав на дорозі придуркуватим. За це збиткування над чоловіками жінки недолюблювали Ілону. Казали, що вона володіє чарами і нікого не боїться, і що бідний той Дзьодзьо, якого Ілона дурить, а він лиш воркоче «Бігме, боже, то не правда».

Але як було весілля в селі, то Ілону запрошували обов’язково. Просили музикантів, старшу кухарку і Ілону. Бо без першого й другого весілля не могло бути, а без Ілони не було весілля такого, щоб про нього говорили роками — з жартами, настроєм, танцями на свіжо встеленій підлозі, яка витримувала і високу і низьку гуцулку, і Аркан. Після весілля з участю Ілони газди не знімали весільну смерічку з дерева, навіть як вона осипалась жовтою глицю. Бо тоді вицвілі паперові чічки на ній ще жвавіше нагадували, як Дзьодзьо з Ілоною піднімали з-за столів всіх, хто міг і не міг піднятись, і розкручували гуцулку скаженими колесами, схожими на бісківські водоверті. Правила ними Ілона, знаючи , коли треба було тріпнути ногою, повернути те відчайдушшя, сковане ободом спітнілих людських рук, в інший бік. І як гепали десятки ніг одним гепом в нетесану підлогу, то з щілин летіла пилюка, а цвяхи вилазили з лігарів. Господарям розбирати дошки після того було легко — лиш зачепив рачком капелюшок у цвяха — і витягнув.

Після третьої гуцулки Ілона вела Дзьодзя під руку через городи додому, він примовляв «Бігме, Боже, я не п’єний…», але не пручався. А як Ілона скидала з нього черевики у кухонці на лежаку біля наготовленого баняка свиням, то засипав відразу, плямкаючи губами. У великій хаті, де височіли чотири вишитих Ілоною подушки, Ілона Дзьодзя не клала. Бо всяке могло бути… І таки було. Повернувшись на весілля мити посуд, Ілона, здавалось, лише одна знала, як можна розселити гостей на ніч. І як був гість файний, і вже навчений нею гупати в підлогу одним гепом, то він спав на Ілониних подушках. А де спала Ілона — то вже сперечались між собою баби, що дратувало Дзьодзя до нестями. Коли ж та нестяма виводила Дзьодзя з себе, то він спочатку хапав у дровнику сокиру, потім граблі у стайні, потім кидав їх біля воріт і, виламавши прутик у лузі, біг за босою Ілоною сутками, якими вона водила його після третьої гуцулки, та кричав «курва мама твоя була».

Втекти Ілона могла не завжди. Іноді прутик гуляв по ній вздовж і впоперек, і на другий день Ілона вже не юхкала, йдучи убрід, а казала жінкам, що її обкусала якась «холєра». «Холєра» трималася день, а далі було те саме, що було і в потоці, і в їдальні, і Дзьодзеві знову доводилось перебирати домашній реманент від сокири до прутика.

Але все змінилось, як Штефуряки добудували стайню, і Ілона почала тікати драбиною на горище в сіно розпатлана і майже гола. Дзьодзьо навчився заздалегідь закривати ляду над яслами, аби жінка не вискочила і не забіліла у сутках як мара в тумані. І як вони знаходили одне одного в сіні, то Дзьодзьо забував про прутик. Бо Ілона, юхнувши, труїла його гарячим диханням, як змія жалом, і шепотіла, вчепившись в його тіло, що вона «його курва і більше нічия», що люди наговорюють на неї, що Дзьодзьо не захищає свою жінку, як інші чоловіки своїх, що слухає брехні та блудить лугами з прутиком як фіра без дишля. І ще, казала Ілона, Дзьодзьо де треба і не треба божиться «Бігме, боже». А це гріх. Бо є щось пусте, що не вартує, аби божитися, а є щось таке, що один Бог знає, де правда.

І так Ілона то-то говорила слово у слово тісно, що Дзьодзеві самому у собі ставало тісно, і він виривався з тої тісноти в Ілонову розімліло-розтріпану розкіш, і вони вже двоє воркотіли голуб’ятами, і разом летіли кудись у небо. А після того лету подружжя на подвір’ї мирно брязкало відрами, клепало косу, відганяло песика від квочки, і голуби над ними, сп’янівши від духмяного різнотрав’я, скошеного під грушею-дичкою на груні, не літали, а плавали у небі, не бажаючи опускатись на землю.

Але одного разу на груні під час сінокосу, коли робітники спішили покласти в копицю Дзьодзеву отаву перед наступаючою грозою, Дзьодзьо почув, як Маріка Ціпцірякова, хіхікаючи, сказала Їлені Скидановій, що насправді Ілона зараз не їсти робітникам готує, а шукає утіхи для «будзів» у сорочці… Дзьодзьо, пам’ятаючи Ілонині настанови, не стримався, і крикнув, що то, «бігме, Боже, не правда, най грім його поб’є»… І як він це сказав, то грім так луснув у грушу-дичку, що, груша загорілася, а Дзьодзьо упав, сіпаючись ногами. І ніхто інший не упав серед чотирьох робітників біля груші, а лише Дзьодзьо. Ледве живого його понесли в город до сусіда через дільницю, поклали в міжряддя картоплі та нагорнули на нього землі, аби забрати з тіла напругу. Коли Дзьодзьо відійшов, робітники на фірі відвезли його додому.

Перелякана Ілона заголосила, заламала руки, і звеліла покласти чоловіка на вишитих подушках у великій хаті, де Дзьодзьо ще не спав ні разу.

— Іло, — сказав Дзьодзьо слабким голосом, — ти казала, що є щось пусте, що не вартує божитися, а є щось таке, що один Бог знає… То де пусте, а де не пусте?..

Ілона притиснулась грудьми-будзами до мокрих Дзьодзевих грудей і прошепотіла гаряче йому на вухо так, як шепотіла у стайні на сіні, коли Дзьодзеві було тісно у собі, а голуби вже не хотіли сідати на землю:
— Не пусте, Дзьодзику-любчику... Хто пацив, той знає…


Анатолій ТОМКІВ, журналіст.
Спеціально для БукІнфо (с)