БукІнфо
Чернівецька Незалежна Інформаційна Агенція
Перегляд новини  /  ІНТЕРВ'Ю   >>> 17 Жовтня 2016

"Ми не отримаємо нову країну «Новою поштою», нам її ніхто не подарує – треба будувати самим", - військовий капелан Андрій Зелінський (ФОТО)

ЕКСКЛЮЗИВ / 

Андрій Зелінський, який здійснював капеланську службу упродовж десяти років, на початку бойових дій в Україні зрозумів, що має зробити крок у невідомість: поїхати в АТО. Там побачив і обличчя війни, і людяність найвищої міри, і саме звідти родом філософські роздуми над тим, що таке війна, звідки вона береться і чи можна взагалі повернутися з війни. Дві авторські книги отця Андрія Зелінського – «Соняхи» та «На ріках вавилонських» порушують проблему війни як суспільної рани, від якої потрібно лікуватися. Гостро тут постає проблема вірності і відданості країні, патріотизму «до останнього» і автор підводить читача до думки: тільки любов здатна привести до перемоги.
 
У розмові з журналістом БукІнфо Андрій Зелінський поділився своїм баченням теми духовності і віри на війні, і також розповів, що українським солдатам на передовій допомагає виживати і відстоювати свою країну.
 
- Отче, якщо говорити про причини війни – де вони криються: невже це чиста геополітика?
 
- Насправді можу стверджувати і як капелан, і як політолог, що витоки війни значно глибші за ті, які нам подають як справжні. Кожна війна – це акумульована самотність якоїсь людини, її брак любові. Саме самотність дірявить тіло людства і штовхає чинити зло. Більше того: війна є «надприродним» досвідом суспільства (таким, що унеможливлює нормальне, природне), а тому її неможливо забути. Розумієте, коли солдат в БТР-і крізь ніч промчав на швидкості за сто, під кулями, і вижив – він не забуде цього на прийомі в психолога, він пережив «надприродний» досвід. Те, про що мирна людина лиш здогадується – те він на власні очі побачив. Тому очі війни на все життя запам’ятає не лише вразлива натура, а кожен, хто їх бачив.

- З іншого боку – що мотивує солдата не здаватися в таких екстремальних умовах?

- Політичні мотиви часто абстрактні. Є життя і його треба захищати – ось чому наші хлопці на передовій. І любов. Бо вдома залишилися ті, чиє життя він вирішив зберегти – він любить свою родину, своє місто чи село, свою країну – любить. І тому захищає.
 
З одного боку ми розуміємо, що війна – то тотальна смерть і розруха. Зло. Але на війні також є людяність – ось у неї найперше цілиться ворог, він хоче вбити в нас людину. Знаєте, перебуваючи у гарячих точках Донбасу (Авдіївська промзона, Дебальцево, інші) я часто фотографував продірявлені кулями дахи, які так нагадують зоряне небо. Оті розстріляні дахи нагадують зорі. Навіть у часи найгіршої темряви, навіть коли смерть – за стіною, треба бачити в дірках від куль зорі над собою, інакше не вижити. Відчай також вбиває, а не лише зброя. Коли я чув кількагодинні обстріли над нашим укриттям, я думав собі: «Так же завжди не буде, колись цей вогонь припиниться… Найголовніше – дожити до світанку. Світанок неминучий». Завжди це пам’ятаймо у важкі часи: найголовніше дожити до світанку…
 
- Якщо солдат, який бачив війну, уже ніколи її не забуде – як йому повернутися до мирного життя?
 
- Насправді війна не припиняється, коли затихають постріли. Той, хто був на війні, розуміє це – накопичене зло в будь-який інший момент може повернутися. Тому перемога не в тому, щоби перемогти агресора, перемога в тому, щоби перемогти саму агресію. Так, з війни повернутися справді неможливо, вона вкарбовується в пам’ять на все життя. Але треба жити далі. Для повернення до мирного життя потрібне повернення до себе справжнього (любленого і здатного любити). На перший погляд, це справа родинна. Але якщо солдатові у його ж країні нагрубіянить водій «а я вас туди не посилав» - якось важко жити в такому «мирному світі», погодьтеся.. Тому це справа суспільна.

- У книзі «На ріках вавилонських» виразно прочитується ототожнення ідеї нового Єрусалиму з ідеєю нової України. Наскільки ймовірний успіх збудувати зараз оновлене суспільство, і що для цього потрібно?

- Це навіть не вибір. Тобто ми не вирішуємо, будувати Україну, чи ні – це наш обов’язок, наш моральний імператив. Ми не отримаємо нову країну «Новою поштою», нам її ніхто не подарує – треба будувати самим. З любові, з віри, відданості. Тільки любов здатна на перемогу, тому нове суспільство здатна збудувати люше людина, яка це розуміє. Ті, хто люблять – готові на справжній захист, і вони завжди прекрасні, несуть світло. Навіть коли дуже болить – вони справжні, бо люблять. Просто пам’ятаймо це.

Довідка.
 
Отець Андрій Зелінський – священик УГКЦ, член черничого згромадження «Товариство Ісуса» (єзуїти). Філософську освіту здобув у St. Basil College (Стемфорд, США), богословську – у Pontificia Universita Gregoriana (Рим), політологічну – у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Капеланське служіння розпочав у 2006 році в Академії сухопутних військ у Львові, а з червня 2014 року бере активну участь у забезпеченні духовною підтримкою українських військових у зоні АТО.Автор двох книг – «Соняхи» та «На ріках вавилонських». Нагороджений орденом «Народний герой України» як один із перших капеланів при Штабі АТО.
 
 
 
 
Іванна СТЕФ'ЮК, спеціально для БукІнфо
Фото Максима Козменка