БукІнфо
Чернівецька Незалежна Інформаційна Агенція
Перегляд новини  /  БЛОГИ   >>> 4 Липня 2012

Здох пес (пройшов мовний закон)

ДУМКА З ПРИВОДУ / 

Я не буду просторікувати про дикість, з якою цей закон протиснули без мила не кажу куди. Не буду кричати «ганьба!» та «що це робиться?». Бо робиться вже давно.

Просто подумки повернуся на 20 з гаком років тому, коли проголошувалася незалежність України. Чи знали ті совкові жертви повальної вівісекції, ЩО саме тоді відбувалося? Чи усвідомлювали вони, що за ту Незалежність, як її потім зневажливо називали – «незалєжность» – заплатили кров’ю мільйони українців? Свобода будувати свою власну державу, за яку свого часу дорого заплатили болгари, чехи, ізраїльтяни, на них звалилася, як скриня бісеру на відомих тварин.

Чи хотіли вони будувати ту країну? Чи взялися вони – рвучко та з завзяттям – її творити, кожним своїм немарно прожитим днем? 20 років пройшло, а ще досі багато сумнівається в тому, що її взагалі варто було створювати. Ще досі багато осіб, що живуть у цій країні, дозволяють собі зневажливо кривитися, коли згадується самостійність України, а інші не можуть визначитися, як ставитися до своєї країни – здається, й своя, та якась незугарна. Приїжджаєш у Литву, в Грузію і відчуваєш, що з них так і пре гордість за свою країну (маленька, але горда пташка) – в нас такого не нема, за винятком кількох областей.

Ніхто не знав, як творити цю державу – Україну, і дуже мало хто взагалі хотів це робити, за щось боротися і щось відстоювати. А хто хотів – той був неграмотний в цьому плані. Ми не змогли створити ринок дешевих українських книг, котрі б поширювали українську мову та розвивали її. Загребущі руки задушили його податком, і дозволили російськомовному дешевому ширпотребу заполонити всі книгарні. Ми не змогли створити не те що потужну – хоч якусь! – україномовну кіноіндустрію, котра теж могла б гіпотетично завоювати російськомовне молоде покоління. Не виробили єдиного напрямку в тому, ЯК і КУДИ треба творитися. Ми не змогли перти вперед наше і не пускати «ненаше».
 
Не тому, що воно погане, а саме тому, просто тому, що воно «ненаше», не працює на нас. Ліберальничали. Гірко казати, та усі роки незалежності були суцільними шмарклями з нашого боку. Ми гралися в поміркованість, там де зачіпалася наша честь, демонстрували толерантність до зневаги до нас.

Що тепер хотіти? Карасьов правий – закон лише легалізує «статус кво», який ми з вами, шановні громадяни України, сформували.

Ніхто з нас не був готовий і не є готовий битися за Україну. А битва за Україну – це вже давно не акції протесту, в яких бомжі за стольник радо беруть зобов’язання постояти замість нас. Це наша з вами освіта (яку ми продали по світах), наші з вами зусилля в бізнесі, наша з вами нетерпимість до хабарників, брехунів, злочинців, наше рішення завжди і всюди говорити по-українськи. Дрібниці, правда? От на ці дрібниці ми й розміняли Україну.

Якщо наші батьки й діди не боялися гнити в тюрмі за ідею, то ми «за ідею» й рваної гривні не дамо. Ми зовсім інакші від них. «Думай і багатій», «Як заробити мільйон», «Як робити гроші з повітря», «Чому ти все ще жебрак?» – книги розумні, але вони трошки-трошки змінюють вектор нашого мислення. Світ поділився не на хороших-поганих, а на багатих-бідних. Більше, ніж будь-коли. Під впливом цієї нової психології хтось вступив до ПР – не за ідею, просто за гроші, хтось проголосував не так, як хотів, за пайку продуктів, хтось друкував для них листівки, хтось робив транспаранти, хтось стояв у палатках в синіх фартухах, хтось призначав на керівні посади «потрібних людей», хтось клепав замовлені статті. І це всіма сприймалося як норма. «Треба якось жити». Так усі разом, гуртом, «спільними зусиллями», що називається, добили-таки.

Усе, шановні, це початок кінця. Все, що буде далі – розкол чи подальше розмивання – вже не буде Україною. Але вам що до того? Ви ж її, України, не дуже й хотіли. Принаймні, не так, як нової машини.  

 

Ольга ПИСАРЕВИЧ, персональний блог БукІнфо (с)