БукІнфо
Чернівецька Незалежна Інформаційна Агенція
Перегляд новини  /  КУЛЬТУРА   >>> 31 Липня 2020

“Мав би гроші, купив би собі квартиру в Чернівцях” – Юрій Андрухович

НАШІ КУМИРИ /

Міжнародний поетичний фестиваль «Meridian Czernowitz» розпочав проєкт «Літературні дні Пауля Целана 2020 (читання та дискусії в Україні й Німеччині)». Проєкт розпочався в Чернівцях. Її учасниками стануть 10 митців – українських та німецьких, вони упродовж тижня мешкатимуть у столиці Буковини та працюватимуть над есе про Пауля Целана. Відомий український письменник Юрій Андрухович був першим учасником чернівецької літературної резиденції «Пауль Целан 100».
 

Перебуваючи тиждень у Чернівцях, він розповів "Буковині" про його присутність і не присутність тут та про новий роман «Радіо Ніч», який невдовзі побачить світ у чернівецькому видавництві «Meridian Czernowitz». Отже, Юрій Андрухович про ювілейний вечір у Польщі, який не відбувся, про армійські пів року в Садгорі та про нічну радіостанцію


– Юрію, ви розповідали, що колись служили в армії шість місяців у Садгорі, тепер тиждень мешкали в Чернівцях. Хотіли б жити в нашому місті?

– Я би жив, так. І якби володів зайвими коштами, щоби в Чернівцях придбати собі помешкання, то був би щасливий трохи пожити в себе у Франківську, а на якийсь час приїжджати до Чернівців. Є ще одне місто, де я би таку можливість розглядав, – це Львів. І так логічно вимальовується, я живу посередині цих двох міст. Але поки що до таких коштів я не доробився, щоб влаштувати собі такий спосіб життя. Тому це залишаю як перспективу.

– До речі, що в Україні мав би робити письменник, літератор, щоб мати такі великі кошти?

– Він неминуче мав би непогано видаватися за кордоном. Причому в сильних видавців, у великих видавництвах, які би приносили йому реальні заробітки – і від продажу книг, і від виступів. Бо в моєму випадку, коли мої книжки видаються в Німеччині, вони непогано там продаються. Але від продажу самих тільки книг було б сутужно жити. Це таке доповнення непогане. Натомість реально заробляю на виступах, фестивалях, творчих вечорах. Я про себе кажу, знаю, що мої колеги також це можуть підтвердити. Якщо відняти фактор закордонного заробітку, то в Україні можна отримати непоганий дохід, якщо продати в кіноіндустрію свій сценарій чи права на свій твір. Але я знаю, що в нас дуже не акуратно, скажемо так, із письменниками поводяться, дають їм копійки з того. Тобто, якщо бюджет фільму, припустимо, 10 мільйонів гривень, то письменнику, за чиїм твором робиться цей фільм, може в найкращому випадку перепаде 50 тисяч з тих 10 мільйонів. То що з цим робити?..

– Розкажіть трохи детальніше, як ви потрапили в Садгору?


– Це була армійська служба. Я ж не знав, куди мене везуть із Івано-Франківська. На збірному пункті прокричали номер команди, а потім призовники вже подейкували, що нас везуть до Чернівців. Це був 1983 рік. Серед ночі привезли в полк у центрі Чернівців. Ми кілька годин проспали в якомусь спортзалі на підлозі. Вранці нас вивели у двір, туди під’їжджали офіцери з різних частин дивізій. Я ж не знав, що майор, який до мене звертається, повезе мене в Садгору. Але я вхопився за шанс відслужити так званим спецом. Мене вже так попередники навчили, що не треба приховувати своїх здібностей. Бо це може полегшити службу. І цей майор запитував, хто вміє друкувати на машинці. А я перед тим свою збірку поезій власноруч надрукував. Кажу, що я друкую. Запитав, хто я за спеціальністю, кажу: журналіст. «Забираю» – чую. Хоча журналістом був лише за дипломом. А працював випусковим у друкарні газети «Прикарпатська правда», спочатку – в коректорському цеху, а потім вже очолював увесь процес у друкарні. А машинку я придбав собі ще до армії. І навчився трохи на ній стукати, друкував свої поезії. Збірку подав у видавництво і пішов до армії. І це дало мені підставу казати, що я вмію друкувати, насправді я друкував повільно і зовсім не професійно, двома пальцями. Зрештою, так і досі. Цей майор забрав мене в Садгору з іншими. Я не можу сказати, що це сильно полегшило мені службу. Але іноді це мене виручало. Замість копати траншею я раптом отримував наказ зі штабу бігти терміново друкувати.

– Із Садгори нікуди не виходили?


– Нас ганяли до Чернівців, у турецьку лазню. Ми бігали марш-кидок до лазні й назад. Із Садгори. Це був період весна-осінь. Ми прибігали брудні, милися нашвидку, нам не давали насолодитися. А тоді – бігом назад, в частину, прибігаємо такі ж самі брудні, як до лазні. Іноді нас забирали цивільні люди садгірські на якісь роботи в себе по господарству. Я так думаю, вони з цими офіцерами мали свої схеми, і ті давали безкоштовну робочу силу. Тому я Садгору трохи побачив, бо десь канаву копали в якогось господаря. Але це вважалося везінням, бо люди годували домашньою їжею.

– Ви ніде не описуєте цей період…


– Він трішки є в одному з оповідань, в мене сім армійських оповідань. Переважно вони вже про ту ситуацію після Садгори, коли я служив у Вінницькій області. Але там є трохи історії з «учебки», називається оповідання, здається, «Зліва, де серце». А крім того, в романі «Таємниця» є цілий розділ про армію. І там багато уваги приділено Садгорі.

– Ви часто їздите до Німеччини, вас там видають. А як складаються стосунки з нашим ближчим сусідом – Польщею?


– Польша – це перша країна, де мене почали перекладати і видавати за кордоном. Мій роман «Рекреації» вперше побачив світ у польському перекладі, українською цієї книжки ще на той час не було. І відтоді так склалося, що я став відомим письменником у Польщі. Я би сказав, що найкращі часи минули. Пік моєї там популярності і впізнаваності був від другої половини 90-х десь до 2010-го року… Але я продовжую видавати там свої романи. Ось «Коханці Юстиції», знову ж таки, перший переклад там був. Фактично все включно з віршами перекладалося польською. Здається, лише ті армійські оповідання не перекладалися, бо про Садгору поляки не прочитають.

– А лекції, колонки у виданнях?

– Зараз у мене нема таких пропозицій. Бо новий роман ще в мене лежить. З лекціями запрошували, колонки писати не пропонували. «Газета виборча» періодично зверталася на якусь тему написати щось більшого обсягу – такий есей. Певний час це було регулярно, протягом кількох років. Бо тоді був такий час, що Польщі був важливий український вектор. Польща сама ще тільки наближалася до європейського союзу, і вона тягнула Україну як наш адвокат. Їй було важливо вирвати нас із російського впливу. І думки українських письменників для них було важливі, а те, що я розмовною польською вільно володію, давало мені плюс, я багато інтерв’ю там давав. Зараз все трохи зменшилося…

– У вас там є товариші серед письменників, літераторів?

– Так, звичайно. Минулорічна нобелівська лауреатка Ольга Токарчук – моя добра знайома. У поляків ширші можливості бути перекладеними в різних країнах світу. Тому що людей, які здатні якісно перекладати з польської, значно більше, ніж тих, які можуть перекладати з української. Відомі польські письменники, звісно, більше заробляють від продажу книг. І, відповідно, вони частіше бувають по закордонах.

– Цікаво, ви спілкувалися з Ольгою Токарчук після вручення “Нобеля”?

– Вживу – ні. Я мав свій ювілей, 60 років, відсвяткувати в Польщі, у Вроцлаві – в її місті. Я Ольгу запрошував. Але в неї на місяці наперед були розписані зустрічі, було заплановано турне Іспанією. Словом, це турне накрилося через коронавірус, як і мій день народження у Вроцлаві… Натомість ми посиділи у вузькій компанії у Франківську. Це ж мало бути з публікою, у Вроцлаві. Там мав бути цілий дводенний фестиваль. Бо для Вроцлава я – друг міста. І місто вкладалося в це, фінансово підтримувало, все було заплановано. Слово «патріарх» із назви фестивалю я тоді зняв, назвали «Андрухович 6.0». Там мали бути українські й польські учасники. Це мав бути фестиваль діалогу двох культур. І я, як така постать, яка б об’єднала всіх своїм ювілеєм. Мав бути концерт Тараса Чубая, мій концерт з польським гуртом «Карбідо», багато літературних читань. Олександр Бойченко мав бути ведучим. Ну що робити… Не вийшло, не склалося… Є ще така версія, що, може, через пів року, 13 листопада, можна буде цей фестиваль провести. Я до того стверджував, що не визнаю шістдесятки. Значить, якщо перенесли, то мені ще рік буде 59…

– Ваша книжка «Радіо Ніч» ось-ось має вийти. Дуже цікава її назва, а яка її передісторія?

–По-перше, був такий момент, коли в нас, у Києві, під час Майдану з’явилися в публічному просторі старі піаніно і на них почали грати люди в балаклавах. Бо це не тільки був один піаніст. Але цей один став одним із героїв Майдану, його називали екстреміст. Оцей мотив. А другий – знову ж таки, він пов’язаний з Польшею. Колись у мене брали розгорнуте інтерв’ю на студентському радіо Варшавського університету, хтось із молодих журналістів запитав, мовляв, якщо уявити собі ситуацію, що раптом я не зможу більше писати, чим би я займався. І я сказав, що відкрив би свою власну радіостанцію, яка тільки вночі передавала сумну музику, а я би там час від часу щось говорив… у ніч. І я назвав би це радіо «Смуток». Герой мого роману має таке радіо.

– Ви тиждень провели в Чернівцях. Зробили якісь нотатки щодо майбутніх есеїв про Пауля Целана?

– Так, звичайно. Я вдячний організаторам резиденції, що вони зобов’язують до екскурсії літературними місцями Чернівців. Я про те, що я «енний» раз у вашому місті, але я дуже-дуже багато нового дізнався. Аж до видатних імен, про які мало чув. Як наприклад, двоюрідна сестра Пауля Целана – Зельма Меєрбаум-Айзінгер, яка 18-річною померла в таборі. Так що я отримав дуже багато інформації, щоб написати щось нове. Бо мені здавалося, що я ще в 90-ті написав про Целана свої враження, і мені тепер буде важко, щоб не повторюватися. Але, сподіваюся, я знайшов якісь свіжі мотиви.

Наталія ФЕЩУК, журналістка.
Фото – «Meridian Czernowitz».