Стежину пам’яті осінь листом устелила... Минає рік, як не стало Василя Бабуха

Минає рік, як не стало Василя Бабуха. Журналіста, поета, незрівнянного фотомитця, патріота українського села.

А було, наче вчора. Вибравшись з гомінкого міста і чим подалі од його суєти, разом з Василем та іще з такими, як-бо він сам, відчайдухами, на днину-другу ми зникали в улюблених для себе місцинах краю. Василь Іванович буквально прикипав до того, що подобалось і що відтак лягало в кадр і поетичний рядок. Особливо ж по відвідинах свого рідного Вікна, де зродився і про яке не раз гонорово казав, що кращого в світі не знайти. Бо так казав Василь Бабух про правду святу.

Боже, а як він любив Буковинсько-Покутські Карпати з їх утаємниченістю, малодоступними кичерами, полонинками з отарами маржини, де не раз з чабанами заночовували та під журливий спів сопілки і собі сльозу втирали!

Так не раз було і на обійсті знаменитого опришка Лук’яна Кобелиці в Красному Долі. Зачерпнувши пречистої води з криниченьки роду славного Василь Іванович завжди казав казання: «Ми сюди ще навідаємося…»

І неодмінно. Та, на превеликі жалі, вже без нього. Але те казання побратима пам’ятається, як спів сопілки чабанів, од гри якої разом сльози утирали.

Іван АГАТІЙ, заслужений журналіст України