Путін вимагає від Заходу віддати йому Європу. Чого нам чекати, якщо йому скажуть ввічливе "ні"

Навіть СРСР, який був військовою супердержавою і значно переважав РФ в сукупних силових потенціалах, не висував США настільки максималістських вимог. Майже під кінець року, коли будь-яка серйозна практична діяльність припиняється, Міністерство зовнішніх справ РФ оприлюднило два проекти угод, які на думку Москви можуть призвести до розрядки напруженості в Євроатлантичному регіоні, яку ж сама Росія і генерує своїми діями, йдеться у публікації політолога Миколи Бєлєскова у виданні Liga.net.

Мова йде про Угоду між РФ і США про гарантії безпеки і Договір про заходи забезпечення безпеки РФ і держав-членів НАТО. Таким чином РФ знадобилося майже місяць від перших натяків із боку президента Росії Володимира Путіна щодо готовності виступити із відповідними пропозиціями до їх публікації.

Після публікації проектів цих угод, ключовими є три питання:

1. Характер і обґрунтованість російських вимог.
2. Реакція країн Заходу на російські пропозиції.
3. Дії РФ, якщо Захід відмовиться задовольняти відповідні претензії.

Характер і обґрунтованість російських вимог

Росія говорить про необхідність гарантування безпеки в рамках кризової ситуації, яку сама ж і створила. У вузькому розумінні, – це друга за 2021 рік воєнна напруженість між Україною і РФ через підведення російських військ до українського кордону, і в більш широкому – як наслідок мілітаризації зовнішньої політики РФ через опору на збройні сили, які з 2009 року перебувають в процесі модернізації і переозброєння.

Навіть із такої точки зору розмови про безпеку від держави, яка є головним джерелом небезпеки в Євроатлантичному регіоні, виглядають більш ніж дивними.

Загалом же можемо говорити про те, що масштаби російських претензій та вимог виявилися навіть більшими, ніж очікувалося, виходячи із попередніх заяв президента і МЗС РФ. Мова йде не лише про обмеження на право таких країн як Україна чи Грузія приєднатися до НАТО в кінці кінців, паралельно вибудовуючи практичну співпрацю із Альянсом і окремими державами-членами для зміцнення обороноздатності перед обличчям російського ревізіонізму.

У проекті угоди із США по гарантіям безпеки РФ вимагає де-факто розпуску НАТО як оборонного військового Альянсу і одночасного визнання військової гегемонії РФ в Європі. Згода США на утримання від присутності угруповань звичайних збройних сил, морських і повітряних носіїв високоточної ракетної зброї в звичайному оснащенні, не розміщувати в разі виникнення потреби наземних ракет середньої дальності, вивезення тактичної ядерної зброї із Європи, знищують саму суть НАТО, яка ґрунтується на здатності США проектувати силу на континенті в разі потреби, виконуючи п’яту статтю Вашингтонського договору.

В той же час РФ не бере на себе відповідальності щодо обмеження відповідної військової діяльності в Європі – лише обмеження діяльності щодо США, із якою РФ має кордон в Беринговій протоці, яка розділяє Аляску і Чукотку.

Таким чином мова йде про де-факто визнання військової гегемонії РФ в Європі. Як тут не згадати слова Бориса Єльцина на адресу Вільяма Клінтона "Просто віддай Європу Росії", про що російський президент сказав американському візаві в листопаді 1999 року.

Виходячи із цього договір із НАТО другорядний по своїй суті: якщо США погодяться на відповідні обмеження в двосторонній угоді, то НАТО де-факто припинить своє існування загалом. Хоча цей проект угоди теж дуже цікавий – цинізмом російських вимог.

Поряд із вимогами, які стосуються таких країн як Україна чи Грузія, а також нерозміщенням наземних ракет середньої дальності, стаття 4 по суті має на меті вбити клин між країнами Центральної і Східної Європи, які стали членами НАТО після 1999 року (всього 14 країн), та тими країнами, які були в складі Альянсу до цього (16 країн). Фактично РФ вимагає, щоб Альянс не розміщав сили і засоби в ЦСЄ, а це нівелює будь-які гарантії безпеки, отримані в рамках 5-ї статті Вашингтонського договору і позбавляє будь-якої цінності членства в Альянсі.

По суті згода на таке є повним запереченням політики, яка проводилася США і країнами Західної Європи після 1991 року, і опосередкованим визнанням правоти РФ, яка протидіяла такій політиці, в тому числі агресією щодо сусідів.

Реакція Заходу

Перш за все іще раз хотілося б зафіксувати безпрецедентний масштаб вимог РФ.

Мова йде не лише про претензії щодо України чи Грузії – Москва хоче радикального перегляду не лише умов функціонування Європейської системи безпеки, але і відмови США від свого наддержавного статусу, який в тому числі фіксує здатність проектувати силу в Євразії.

Такі вимоги зазвичай висувають лише після повного розгрому сил противника в тотальній війні, чого, на щастя, поки не відбулося. Навіть СРСР, який був військовою супердержавою і значно переважав РФ в сукупних силових потенціалах, ніколи не висував США настільки максималістських вимог.

У випадку згоди США і НАТО на російські вимоги, мала б місце парадоксальна ситуація: РФ (частка якої в світовому ВВП складає 3,5-3,7%) диктувала б волю НАТО (частка якого в світовому ВВП близька до позначки 50%).

Окрім того, у випадку США можуть спрацювати внутрішні чинники – згода адміністрації американського президента Джозефа Байдена на вимоги РФ дасть опозиційній Республіканській партії ідеальний інструмент зведення внутрішньополітичних рахунків напередодні виборів до Конгресу в листопаді 2022 року. Так само згода на такі вимоги РФ буде прецедентом, який із великою долею ймовірності використає КНР, якій теж не подобається активна присутність і політика США в Індійсько-Тихоокеанському регіоні.

Таким чином із великою долею ймовірності Захід загалом і США зокрема в ввічливій формі скажуть "ні" на такі російські вимоги.

Більше того, можна очікувати публікації із боку Заходу низки погоджених документів, які чітко нагадають, що саме РФ є джерелом тих проблем, до яких вона апелює, і що саме РФ, припинивши політику конфронтації, може розірвати коло заходів і контрзаходів, які сторони реалізують починаючи з 2014 року. США і НАТО можуть чітко нагадати, що послідовно реалізують Основоположний акт РФ-НАТО 1997 року щодо нерозміщення в ЦСЄ значних угруповань конвенційних сил, ядерної зброї і ракетних/авіаційних систем в звичайному оснащенні.

Більше того США і НАТО дотримуються цього Акту і після агресії РФ проти України, що є вже російським порушенням домовленості 1997 року.

Так само Захід може легко нагадати РФ, що саме російська агресія проти України і Грузії зробили членство в НАТО таким привабливим серед населення цих країн. У випадку ж наземних ракет середньої дальності, то саме РФ несе основну відповідальність за крах угоди РСМД (1987-го), яка накладала обмеження по відповідним ракетним системам, проведенням відповідних розробок і тестувань в 2008-2019 роках. В той же час Альянс чітко слідує лінії на асиметричну відповідь на порушення угоди РСМД РФ, що в тому числі виключає розгортання наземних ракетних систем за даних умов.

Щодо членства України і Грузії в НАТО, то максимум, що можуть зробити США і інші члени Альянсу, – це виходити із формули "не зараз, але не ніколи" (not now but not never), як про це говорить американський експерт Стівен Пайфер. В іншому випадку це буде запереченням принципів на яких створений Альянс, нівелює всі попередні тези щодо свободи кожної країни обирати вектор зовнішньополітичної орієнтації, а також буде дестабілізувати ЦСЄ загалом.

При цьому не можна виключати, що Захід запропонує РФ збільшити довіру і прозорість щодо поточної військової діяльності, а отже і рівень безпеки шляхом використання наявних інструментів, перш за все Віденського документу ОБСЄ (2011-го), який передбачає нотифікації щодо проведення навчань і перевірок військ, можливість здійснювати моніторинг військової діяльності шляхом інспекцій і присутності. Хоча тут варто згадати, що якраз РФ з 2016 року послідовно блокує будь-які спроби Заходу модифікувати Віденський документ, зробивши його більш ефективним засобом управління конфронтації в умовах неможливості її повного вирішення на даний момент і найближчу перспективу.

Окрім того, НАТО скоріше за все апелюватиме до своєї асиметричної стратегії після краху угоди РСМД, яка виключає розгортання наземних ракетних систем середньої дальності в Європі, якщо РФ не почне розгортання відповідних систем.

Подальші кроки РФ

Насправді, головною інтригою в цій ситуації є якраз не реакція Заходу яка буде скоріше за все в рамках описаних вище параметрів, а подальші дії Москви коли на вимоги РФ Захід скаже чемне "ні".

В цьому контексті вартою уваги видається гіпотеза, що РФ могла свідомо висунути такі надмірно максималістські вимоги, щоб, отримавши західне "ні", легітимізувати розширення масштабів агресії проти України, виправдовуючи це тим, що в Москви не залишилося іншого вибору, окрім як військовим чином гарантувати свою безпеку.

Звичайно така аргументація буде повною маячнею, проте її вистачить для активної роботи агітпропу РФ щодо легітимізації розширення масштабів агресії.

Переконливості цьому додає новий матеріал CNN, в якому говориться про те, що РФ вже стягнула до кордонів України 50 батальйонних тактичних груп (БТГр) і іще шість таких загальновійськових підрозділів, здатних до самостійних дій на підході. Декілька тижнів тому видання The Washington Post називало цифру в 100 БТГр як мінімально необхідну кількість для початку повномасштабної агресії РФ проти України за оцінками західної розвідки.

Звичайно не можна виключати того, що Москва лише намагається додати переконливості своїм вимогам, погрожуючи найбільшою в Європі війною після 1945 року в рамках початого ж нею торгу із США і НАТО. Проте не можна виключати, що відповідний торг і проєкти угод є лише прикриттям подальшого нарощення угруповання РФ біля України та супутньою легітимізацією початку активних бойових дій.

На жаль ніщо не може завадити РФ вести паралельно торг із Заходом і готуватися до активних бойових дій в випадку його провалу. Тим паче, що Путін військовими демонстраціями і максималістськими вимогами загнав себе в глухий кут – відмова Заходу задовольнити відповідні вимоги буде потужним ударом по іміджу президента Росії як сильного лідера, який завжди домагається свого, що є одним із ключових елементів легітимності авторитарних персоналістських режимів.

Це в свою чергу може бути ще одним фактором, який підштовхне РФ до більш активних дій.

У контексті більш негативного сценарію більш ніж дивними виглядають тези радника із національної безпеки президента США Джейкоба Саллівана, що США утримуються від надання Україні летальної оборонної допомоги (мова йде про пакет на $200 млн), боячись таким чином зірвати діалог із РФ, який почала розмова Байден-Путін 7 грудня.

Якщо РФ справді лише шукає привід розширити масштаби агресії і використовує переговори для нарощення потенціалу угруповання своїх сил біля України, то будь-яка стриманість США не лише не покращить, а погіршить ситуацію.

Фактично ж в США залишається не так багато часу, щоб випередити РФ і надати Україні системи для реалізації права на самооборону і таким чином підкріпити свою рішучу риторику такими ж рішучими реальними кроками, що було б потужним сигналом для РФ.

Про що ж можна говорити достеменно, так це те, що Європа вступатиме в 2022 рік в умовах кризи небаченої по масштабам із гострих фаз Холодної війни.

Проте Холодна війна дає чіткий урок: якщо Захід проявляє рішучість і готовність протидіяти Москві, не піддається на кремлівський шантаж і активно розвінчує московські вигадки, то Москва рано чи пізно робить крок назад, розуміючи що це менш ризиковано, ніж продовжувати політику шантажу.