Кохання покладене на вівтар боротьби, Або неймовірна історія повстанського подружжя

Цього дня, 11 липня 1953 року, було заарештовано повстанську подружню пару «Марічку» та «Орлана». Чоловік тоді виконував обов'язки командира УПА-Північ, коли вони потрапили у засідку МДБ. Останні ж були легендованою групою (перевдягнуті радянські спецслужби) і організовані окружним провідником Кам'янець-Подільської області «Скобом», який числився серед радянських агентів.

Повстанське подружжя направили до київської в'язниці на вулиці Володимирській, де за спогадами «Марічки», їх намагалися схилити до співпраці і спільно спіймати тодішнього командира УПА - Василя. На жінку намагалися тиснути спогадами про їхніх з «Орланом» дітей - «тим мечем вони всі мене найгостріше і найчастіше ранили».

Зрозумівши марність справи схилити подружжя на співпрацю, керівництво МДБ запропонувало їм іншу авантюру. Оскільки «Орлан» мав високу посаду в організації і користувався довірою, то радянські спецслужби наполягали на тому, аби від імені провідника відправити за океан кур'єра, який би налагодив контакт із Закордонним Представництвом УГВР і відповідно поставив його під контроль. Після довгих дискусій «Орлан» погодився на пропозицію за умови, що кур'єром буде його дружина - «Марічка». Жінка мала поїхати за океан, налагодити зв'язок і привезти необхідну інформацію про націоналістів на Заході до СРСР. Гарантом її повернення мав стати чоловік та син Петрусь.

Втім за таємною домовленістю «Орлана» з дружиною, «Марічка» мала розкрити плани МДБ в Америці і не повертатися до Радянського Союзу, продовживши боротьбу в еміграції. Це рішення розлучало родину на завше і ставило під загрозу життя її рідних тут, в поневоленій Україні. В останню ніч перед розлукою у пари відбувся діалог:

- Прости мені, коли часом зробив тобі прикрість. Сама знаєш, обставини які були... нерви не дописували... - казав «Орлан».
- Не маю що тобі прощати, я пам'ятаю тільки те, що було в нас гарне і добре. Все інше — це ж були дрібниці. — «Марічка» глянула на нього довгим промовистим поглядом і додала: — Я нічого не жалію.

Перед від'їздом «Марічки» у США подружжю дали змогу з вікна автомобіля побачити свого 6-річного сина Петруся, якого виховувала двоюрідна сестра «Орлана». Батько вперше побачив сина, а «Марічка» почала тремтіти, коли хлопчик підійшов до машини. Один із конвоїрів схопив жінку, притискаючи до сидіння, а вона шепотіла губами: «Синочку...», вдивляючись у кожну рисочку його обличчя.

Батьки були певні, що їм більше ніколи не побачити сина. «Марічка» назавжди залишиться в США, а «Орлан» очікував розстрілу (у 1958 року його засудили до 10 років ув'язнення).

«Так багато мали ще сказати одне одному накінець, поки розійдемось на все життя, навіки. Назавжди, навіки... Конвульсійне, безутішне ридання...

- Заспокійся, ну, годі..., воно й так краще, як могло б бути... — а грубі перлини сліз водночас скочувались також і по його сумному-пресумному обличчі».

У 1960-х рр. «Орлан», він же Василь Галаса, вийшов на волю, одружився вдруге та забрав їхнього з «Марічкою» сина Петра до себе у Київ. Перед тим хлопчик довго плакав через те, що усе дитинство жив в омані. Петрусь тужив за справжньою матусею, від якої залишилася лише фотокартка.

А «Марічка», вона ж Марія Савчин, виконала свою головну місію - написала вже легендарну книгу-біографію «Тисяча доріг» про боротьбу українського підпілля за волю свого народу та Державу. Жінка вийшла вдруге заміж, мала дітей у шлюбі. За Незалежності вона повернулися в Україну, де зустрів її сивий Галаса та дорослий син.

Нам лише можна уявляти цю життєву трагедію, ту зустріч після років розлуки, «смерті» повстанців «Марічки» та «Орлана» і залишених на талан долі Марії та Василя. Їх історія є символом важкості і болю того часу, коли ідея та Україна дійсно понад УСЕ.

Опублікувала Марина МІРЗАЄВА,
сторінка Жінки Свободи / Facebook