Сергій Величанський: "Якби ми на рівні держави серйозніше ставилися до попереджень наших західних партнерів, були б краще підготовлені"

Ведучий, актор, бізнес-тренер, засновник та викладач у школі з вивчення англійської мови Сергій Величанський ніколи не мріяв бути військовим. Але на початку року, усвідомлюючи небезпеку повномасштабного наступу росії, записався у 130 батальйон ТрО Києва. Там проходив вишкіл, тренувався кілька разів на тиждень. Про це в інтерв"ю Сергія виданню Цензор.нет.

- Мої західні друзі та партнери запитували мене, навіщо я це роблю? Я відповідав: "Якщо вторгнення не відбудеться, матиму нове хобі. Але якщо щось почнеться, я буду готовий". Адже я точно знав, що не тікатиму, - розказує мені телефоном. - Крім того, важливим було й те, що у разі чого я приєднаюся до батальйону, в якому впевнений, де багато досвідчених ветеранів та професіоналів. Дуже важливо, коли біля тебе люди, які підкажуть, що потрібно робити. Особливо в перші тижні ці поради для мене були вкрай слушними.

Сьогодні 130 батальйон ТрО воює на Харківщині, звідки наша армія вибиває окупантів. Росіяни продовжують обстрілювати як Харків, так і область. Величанський показав на фото, що лишається після таких прильотів.

"ОРКИ ХОЧУТЬ ЗАЛИШИТИ ЗА СОБОЮ ВИПАЛЕНЕ ПОЛЕ"

- Днями ви запостили у себе на сторінці у фейсбуці фотографії, на яких стоїте у воронці, яка утворилася внаслідок влучення снаряду. Під ними написали: "Ще одна спроба знищити нас! Глибинна фугасна бомба. Саме такими вони намагалися знищити захисників "Азовсталі". Вони – банда орків без честі та гідності, без моралі та сумління… Вони – рашисти!". У мене складається таке враження, що вони реально отримують задоволення від того, що вбивають не лише військових, а й звичайних людей. Вам так не здається?

- Це мені нагадує те, що з українцями робила червона армія. Це війна культури, націй. Вона направлена на загальне знищення. Це не типова війна ХХІ століття з якимись принципами. Про повагу я взагалі мовчу. Ми воюємо з орками. Так їх називаємо, тому що це зграя маніяків. Дивлячись на те, що вони роблять, стає зрозуміло: перед ними стоїть завдання нищити усе, що можуть, ґвалтувати та грабувати. Це просто орда! Бачите, вони крадуть наших людей, забирають їх у рабство, намагаються знищити наш дух, вбиваючи цивільних. Вони хочуть залишити за собою випалене поле. Ми вже не можемо засіяти одну третину нашої землі. Наші порти заблоковані. Тобто вони по всіх напрямках хочуть поставити нас на коліна, щоб ми здалися.

- Чому росіяни так в нас вчепилися?

- Я думаю, вони ніколи нас не любили. Згадайте, як використовують слово "хохол". Роблять це у принизливій формі. Навіть ті, хто ніби більш-менш миролюбні, все одно нас так називають. У них таке велике імперське ставлення до нас. Вони не люблять нашу волелюбність, культуру, прогрес. Знаходять приводи, як-от вступ до НАТО, ЄС, щоб пояснити своєму охлосу, що вони ніби борються за свою безпеку. Але, насправді, це тільки такий наратив їхніх медіа для внутрішнього споживання. З часів НКВС ХХ століття нічого не змінилося.

- Які вони в бою?

- Різні. Чимало боягузів. Багато тих, хто не розуміють, навіщо вони там. Але їх багато. Техніки також. І це їм трохи додає сміливості. Я не можу сказати, що вони усі до одного лякливі. Але є ще один момент: командирам їх не шкода. Один підрозділ ліквідовано – надсилають замість нього інший. Їм все одно! Філософія така - "Бабы нарожают".

- Мене теж дивує таке їхнє ставлення до людського життя. Наші військові розказують, що орки навіть своїх поранених кидають…

- Так вони ж абсолютно один одного не поважають! Це, як я сказав, просто зграя! Для них не існує моралі та якихось цінностей. Вони повністю знищують наші села й містечка. Українці для них – це взагалі "витратний матеріал". А для нас безпека цивільних – важливе питання. Коли нам потрібно просуватися, звільняти наші території, ми не можемо обстрілювати населені пункти. Таке було ще з 2014 року, але тоді вони прикривалися тим, що їх там немає. Зараз же вони тут. Усі це знають. Але ми не можемо працювати артою по наших містечках та селах. Нашому керівництву доводиться приймати складні рішення про те, як рухатися далі. Тому ми дуже чекаємо на важке озброєння від наших партнерів. Воно для нас – на вагу золота. Тоді ми зможемо знищувати росіян на підходах, на локаціях та маршрутах, коли вони підвозять своє підкріплення. По відстані це далеко. Зараз наша зброя не завжди може туди дістати. Але нова, яка вже йде з Австралії та Америки, вже більш потужна та точна. Це те, що нам якраз потрібно. Як і "Байрактари" та безпілотні летальні апарати з GPS, які можуть проводити дуже круту зйомку, щоб передавати точну інформацію нашій артилерії. Однак проблема в тому, що ця зброя надходить на передову, на жаль, дуже повільно.

- Ворог також знає про ленд-ліз, про постачання зброї Україні. Чи не склалося у вас враження, що зараз вони поспішають, щоб не гаяти час, за який ми можемо отримати військову допомогу, і спробувати захопити якомога більше територій?

- Так, я думаю, у них саме така зараз стратегія. Тому вони активізувалися. Паралельно у Європі працює їхнє лобі для того, щоб сповільнити надання нам новітньої зброї. Йде робота на різних флангах. А для нас стоїть питання життя і смерті. На фронтах – дуже важко. Нашим ДШБ та піхоті доводиться тяжко працювати. Наступні кілька тижнів, поки нам надійде достатня кількість зброї, для нас – вкрай відповідальний час.

- До речі, і президент нещодавно у своєму зверненні також наголошував, що найближчі тижні будуть важкими.

- Ми це бачимо і на нашому напрямку, і на інших, де воюють мої друзі. Так, працюємо і готові це робити. Мотивація висока. Але те, що зараз відбувається – це війна арти. Десь 80 відсотків поранень – від вибухів. Тому і фортифікація, окопи. Кожен наш підрозділ знає: потрібно окопуватися якомога глибше. Коли ми були в Ірпені, там щодня треба стріляли будь-куди. Ми встановили, що вони встають о четвертій ранку на зміну й палять. Певне, їм казали: відстріляти стільки-то снарядів куди завгодно. І вони гатили по різних секторах просто так! Ми були готові до такого, перебували в окопах. Але вони використовували різні снаряди – від простих мінометних до фосфорних.

"ЦЕ НЕ ПРОСТО НАПАД ЯКОЇСЬ БАНДИ. І НАВІТЬ НЕ 2014 РІК. НАС НАМАГАЮТЬСЯ ЗНИЩИТИ ЯК КРАЇНУ, НАРОД І ЦИВІЛІЗАЦІЮ"

- Поговорімо про Ірпінь докладніше. Зокрема про фосфорні снаряди. Ви показували у себе у фейсбуці результат такого обстрілу. Це заборонена зброя. Їх не турбує, що вони вчиняють воєнний злочин?

- Я думаю, у них тут такий підхід: одним більше – одним менше, різниці вже немає. Вони перейшли усі "червоні лінії". Ідуть вже ва-банк і ні з чим не рахуються. Для них важливим є знищення будь-якої сили різними шляхами. От ця бомба, яку ви згадали, розірвалася в метрах десяти від нас у повітрі. Я був глибоко в окопі. Потім піднявся, подивився. Був у шоці. Бачив, що білим горіло, біле навколо. Я радий, що воно не влучило нам в окоп. Знаєте, коли він конкретно влучає, то вже нічого не зробиш… Значить, доля така, раз такий збіг.

- Нехай вас оминає така доля.

- Про це й кожного разу молитва, коли йде обстріл. Сподіваєшся та віриш, що десь хтось або не вміє, або не зовсім розуміє, як стріляти, і не влучить в наші позиції. Таке постійно. Знаєте, військові проходять момент ментального вмирання кожного разу, коли обстрілюють позиції, прощаються з усіма, "воскресають" і радіють, що живі. У 2015-2016 роках у цивільному житті я займався комедійною прикладною імпровізацією. Ми робили багато заходів для профілактики ПТСР під час роботи з військовими. Це той момент, коли ти розумієш, що військовий декілька разів на день "вмирає" і "воскресає", усвідомлюєш, наскільки це впливає на ментальний, психологічний рівень людини, на її сприйняття. От я на день повертався до Києва. Так, звичайно, ми тут (на війні. – О.М.) для того, щоб люди поза фронтом її не відчували. Але психологічно важко сприймати, що трапляються люди, які взагалі забули, що відбувається в країні. Є ті, хто можуть розслабитися, але вони допомагають армії. А є й ті, хто вважає: уже все окей! Але, на жаль, так було і раніше.

- У багатьох виникає звичка. Навіть до постійних сирен.

- Люди звикають до війни. Ми тут теж. Людина адаптується, тому що інакше можна збожеволіти.

- Психіка захищає себе таким чином.

- Так, так. Настає момент, коли людина думає: я не можу постійно ховатися, треба жити та активізуватися, бо інакше можна втратити глузд. Люди гуртуються, самоорганізовуються й починають щось робити. У мене є багато знайомих бізнесменів, які розуміють: потрібно налагоджувати знову бізнес, тому що економіка страждає. Вони запускають роботу, навіть усвідомлюючи, що може прилетіти.

На мій англомовний ресурс з першого дня вторгнення почало підписуватися ще більше людей. Це тисячі й тисячі іноземців з усього світу, які просто в шоці від того, як ми тримаємося, як самоорганізовуємося, і навіть можемо жартувати та створювати різні меми, як то з російським кораблем чи нашим трактором, який везе танк. Але така наша риса, безумовно, допомагає. Ми тут на позиціях також намагаємося жартувати, сміятися. Ми теж не можемо постійно думати: зараз знову прилетить або ще щось. Це ж неможливо витримати.

- Ми тримаємося, як шафка в Бородянці.

- Це класний приклад! Також дуже круто читати історії про наших героїв. Дуже потрібно, щоб люди про них знали. Але мають описуватися реальні події. Тому що частіше можна побачити піар політиків чи тих, хто знаходиться у відносній безпеці. А має більше йтися про тих, хто на передовій. Хоч поки і не все можна говорити...

- Але для цього прийде час.

- Звичайно. І ви, журналісти, зараз теж є частиною роботи зі спільнотою. Люди мають знати, що відбувається, розуміти, що це не буде швидко й легко. Я би сказав, що для нас, нашої країни третя світова уже почалася. Це не просто напад якоїсь банди. І навіть не 2014 рік. Нас намагаються знищити як країну, народ і цивілізацію.

"МИ ЗАЙШЛИ В ІРПІНЬ ПІД ПОСТІЙНІ ОБСТРІЛИ. ВІН НАГАДУВАВ ТАКИЙ GHOST TOWN. ЛЮДЕЙ ВЖЕ МАЙЖЕ НЕ БУЛО"

- Повернуся до визволення Ірпеня. Розкажіть про той період.

- Знаєте, Ірпінь для бійців нашого батальйону, киян - це наше місто. Коли нас спитали: "Добровольці, хто готовий?", майже уся наша рота вийшла вперед. У декого в місті є квартира, в інших – родичі чи друзі, хтось часто там відпочивав. Тобто це для нас було особистим питанням. Крім того, ми усвідомлювали, що це кордон перед Києвом. Ірпінь був нашим першим серйозним бойовим досвідом. Ми зайшли туди під постійні обстріли. Він нагадував такий ghost town. Людей вже майже не було. Ті, хто залишалися, зокрема і біженці з Бучі, приходили на наші позиції, ми їх годували та намагалися їх вивезти навіть під обстрілами. Вони зі сльозами на очах розказували, що відбувалося, як орки розстрілювали людей прямо на вулицях – отак їхали по місту і по дорозі стріляли у перехожих. Це було, як сафарі. Мій друг, який жив у Бучі, теж так загинув...

Десь приблизно в кілометрі від нас стояли псковські десантники. З іншого боку – російські морпіхи. Нашим завданням було тримати позиції, спостерігати, щоб не працювали ДРГ, не було проривів. Декілька таких спроб ми відстояли. На жаль, були і втрати.

- Справді, на жаль, у нас теж є втрати. Тому не варто недооцінювати ворога. Інколи читаю такі бравадні дописи, мовляв, орки ні на що не здатні, воювати не вміють. Але ж ми бачимо, що вистачає там і професійних військових. Наскільки я знаю, в Ірпені була і їхня спецура.

- Так. Звісно, призовники – це одне, а контрактники, спецура – це інша підготовка, досвід. Дехто з них був у Сирії та інших війнах. Звичайно, вони знаються на тактиці та стратегії, багато чого вміють. А у наших ТрО деякі люди в перший день тільки почали працювати зі зброєю. Правда, конкретно наш батальйон готувався ще з 2019 року. Коли про тероборону тільки-но почалися розмови, у нас щовихідних відбувалися тренування та вишколи. Напевне, тому нам одним з перших й запропонували вирушати на Ірпінь. Ми й пішли.

- Ви згадали про Бучу. Коли звідти вибили окупантів, ми побачили страшну картину, від якої жахнувся весь світ. Що вам розповідали біженці з Бучі, яким ви допомагали?

- Що вривалися у будинки, розстрілювали чоловіків, ґвалтували жінок. Ми були просто в шоці! Бо той сектор, який ми тоді тримали, був уже майже без жителів. Лишилося декілька людей. Кожного разу, коли ми ходили на патрулювання, вони виходили, вітали нас. Ми не зупинялися, тому що були на завданні, але намагалися якось їх теж підтримати, посміхалися. А вони бажали нам залишитися живими.

Коли орки відступили, ми ще два дні чергували. Потім нас вивели. Заїхали інші, які могли більш-менш спокійно зайти далі, усе побачити та зафіксувати. А ми виконували своє наступне завдання.

- Путін планував взяти Київ за три дні. Але, як жартують самі ж наші військові, "щось пішло не так". Сьогодні знову звучать розмови про можливий повторний наступ на столицю. Як думаєте, чи це можливо?

- Думаю, можливо. Ми не повинні відкидати будь-які версії. Тому що якби ми на рівні держави серйозніше ставилися до попереджень наших західних партнерів, були б краще підготовлені. Після перемоги зможу більше розповісти про те, що дізнався про це. Але поки нам потрібно гуртуватися та працювати. Сподіваюся, керівництво не так розслаблене, як деякі мешканці Києва, і усвідомлює серйозність ситуації та можливість наступної хвилі. Не треба забувати, що в росіян багато зброї.

- Наостанок поставлю вам запитання, яке ви адресували своїм друзям у ФБ: "Завдяки чому ми переможемо?"

- Насамперед, завдяки мотивації наших військових. Ми стоїмо за нашу країну, свої родини, дітей. А за нами – потужна волонтерська сила. Я написав на Фейсбуці, що нам терміново потрібні двадцять наплічників, і одразу отримав відповідь! Замовлення почали формувати. У росіян такого немає. А за нами – народ. Це не пафосна фраза, а реалії. Сьогодні усі об’єднані для того, щоб перемогти. Це не війна, куди наші люди пішли за зарплатню. У нас інша мотивація. Оцей слоган: "Воля або смерть!" є реаліями сьогодення. Це відчувають і ті, хто на передовій, і ті, хто знаходиться в тилу. Ще один момент: ми раді, що чимало жінок з дітьми поїхали з країни. Їм не потрібен цей шок, цей "шрам" на психіці. Краще, щоб вони були на дистанції. Звісно, теж хвилюються. Але нам краще, якщо ми знаємо, що вони в безпеці.

Якщо резюмувати: ми переможемо завдяки нашому тилу, мотивації, розумінню, що це наша земля і наші люди. Я на початку війни прочитав таку фразу, яку постійно використовую: "Якщо у 2014 році наші хлопці були готові вмирати за країну, то сьогодні ми готові за неї вбивати". Нам точно немає куди відступати!

Ольга МОСКАЛЮК, "Цензор.НЕТ"