У смутку короткого дня

ОСІННЯ ЗАМАЛЬОВКА

Де-де, а саме десь за околицею змілілого на працьовитий люд хутірця, або побіля давньої, з незапам’ятних часів дерев’яної капличини, найбільш разюче відчуваєш ознаки цієї пори. Комусь вона смуток у зболену душу уселяє, а хтось і тішиться цими ознаками, які Матір-природа дарує по Покрові. Коли тієї днини – на крихтину, коли сонечко, пробиваючи вранішню млу, як зійшло, так уже і ховається у сповиток ночі.

Втішаймося, бо все це з волі святих небес, величного Господнього благословення, котре провіщує, що в царині природи нічого зайвого не буває. І так, як має збутися, воістину відчуваємо та спостерігаємо саме о цій благовісній порі. Коли, здається, й сама природа принишкла в очікуванні чогось незвичайного і лиш їй відомому.

А тимчасом десь там, за околицею села ще лине-чується гул техніки. Хтось з механізаторів старанно доорює під зяб останні гектари клину, а комбайнери продовжують збирання врожаю сої. Квапляться хлопці, знаючи, що тієї роботи в смутку короткого осіннього дня – не більше кількох годин. Тому стараються, вкладаючи в цю роботу і душу, і серце. Бо це хліб, це надія, це, зрештою, хліборобське щастя для нас усіх. Тож у добрий час!

Коло тієї нивки у самому кінці, де механізатори на завершення пізніх жнив демонструють неабиякий професійний хист, на мить-другу поспостерігав за дійством на польовому озерці. Та яке там дійство, коли вся перелітна пташина братія давно піднялася на крило і вже давно там, звідкілля додому через моря та океани ще й не вся, на жаль, повернеться. Але на тому озерці таки угледів «господаря» водойми – болотяного луня. Раз-по-раз то зависав над причахлими очеретами, то камінцем падав поміж них. Значить, щось таки виполював. Потішився за пташину хоч і з яструбиного роду. І вона потрібна, адже в природі нічого зайвого не буває.

У зажурі короткого дня зітхають гори та доли. Застуджено звенять річки та потоки, на цілу верству чути тупіт якоїсь парнокопитної дичини. І, як мисливець, потішився про себе: добре, що не перевелась, бо без неї і дика фауна не уявляється.

Спалахом останнього промінця призахідного сонця гасне короткий день. Завтра настане ще такий. Але коротший.

Іван АГАТІЙ, заслужений журналіст України