ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог

Голова Чернівецького відділення Всеукраїнського об"едннання ветеранів
02-02-2020 14:43

До 30-х роковин РУХу на Буковині. Вони здобували незалежність України.

Зі спогадів Наталки Фокшек (у дівоцтві – Богуцька)
У селі Мосорівка Заставнівського району Чернівецької області Богуцький Василь Миколайович у 1989 році в числі перших на Буковині створив і очолив осередок Народного Руху України. Завжди і у всьому йому допомагала його дружина Богуцька Ганна Василівна (у дівоцтві – Дулеба). Троє їхніх дорослих дітей Наталка (Наталка Василівна Фокшек, 1959 р.н.), Василь (Василь Васильович Богуцький, 1960 р.н.) в той самий час, а згодом і сестра Марія (Марія Василівна Тіпіцина, 1962 р.н.) також вступили до РУХу у місті Чернівці. Кожен з них виконував завдання організації згідно з ідейними переконаннями, отриманими від батьків. Їх не лякали труднощі і небезпеки періоду розвалу «совіцкої» імперії народів і відродження самостійної України.
У той час помешкання Богуцьких були під постійним спостереженням і контролем з боку міліції і підрозділу КГБ Заставнівського району, з хати не «вилазили», як кажуть. А підставою було те, що Богуцькі, і чоловік і дружина, пройшли через московсько-сталінські табори (тоді ще вони були неодружені) і в 90-х роках проявляли політичну активність і сміливість. Через це їх часто викликали на «розмови» у Заставну.
У 1989 році починалися перші рухівські мітинги у Чернівцях і по селах області. У Чернівцях пані Наталія з братом та сестрою, з однодумцями вечорами до опівночі розносили рухівські листівки із закликами про відродження Самостійної України, із закликами не обирати комуністів, а обирати рухівських представників до органів влади. Наталка стала учасником хору «Гомін Буковини» під керівництвом Святослава Мельничука і з цим хором об”їздили чи не всю Чернівецьку область, піднімаючи національний дух українців, виступаючи на мітингах зорганізованих РУХом у містах і селах Буковини. У той час пані Наталка привозила зі Львова синій та жовтий матеріали і шила прапори і прапорці для їхнього села за проханням батька, для робітників Чернівецького тролейбусного депо, для рухівських заходів у Чернівцях та селах. Адже відроджені із заборон і тортур синьо-жовті кольори глибоко западали в душі небайдужих людей, будили і піднімали національну свідомість громадян.
Богуцький Василь Миколайович, перший голова осередку РУХу у с. Мосорівка, зорганізував підняття у селі синьо-жовтого прапора, ініціював переведення сільської церкви на український лад. З побратимами ініціювали увіковічнення пам’яті загиблих у московських таборах воїнів ОУН-УПА, зробивши їм пам’ятник. Цей задум разом з односельцями був з часом реалізований - встановлено три хрести для жителів села, які боролись за Україну.
Для того щоб перевести церкву у с. Мосорівка на український лад, Наталка Фокшек, будучи у Народному домі, зустрілась з головами РУХу із с. Брідок та с.Митків і розповіла їм про цей задум. Голова РУХу із с. Митків пообіцяв свою допомогу і організував справу так, що священник Блощиця став служити службу Божу на два села, хоча на той час ніщо ще узаконено не було. Було тільки бажання у мирян молитись до Бога рідною українською мовою. Таким чином у 1991 році села Митків та Мосорівка - рідне село Наталки Фокшек під керівництвом її батька Богуцького Василя Миколайовича в числі перших на Буковині відійшли від Московського патріархату і канонічно увійшли до Православної церкви України.
Такі люди як Богуцький Василь Миколайович були першими у всіх державотворчих українських починаннях на місцях, багато робили для утвердження Української держави, допомагали і підказували молодим людям і НАВЧАЛИ, а про свою страдницьку долю розповідали мало. То ж прочитаємо розповідь дочки про молодість батьків:
«Мій тато , Богуцький Василь Миколайович, народився 28.08.1922 року у с. Мосорівка Заставнівського району Чернівецької області. Закінчив школу у нашому селі — 7 класів при румунській владі. Потім пішов вчитись на коваля і у 14 років став ковалем.
Почалася Визвольна війна 40-х років ХХ століття і тато пішов з хлопцями у УПА. Складні часи настали. До нас у село прийшли москалі. Робили міст через р. Дністер у Тернопільщину, Борщівський район. Московські солдати спали у кожній хаті у нашому селі. Спали солдати і у моєї мами в хаті, у Дулеби Ганни Василівни (10.01.1928р.н.,с. Мосорівка). Вона в той час була зв’язковою УПА. Одного разу була дуже велика облава на Тернопільщині, наші хлопці повстанці відступали через Борщівський район у наш Заставнівський через наші села Мосорівку, Митків. Зайшли до нас у село. У маминій хаті залишилось 5 хлопців. Дякуючи тому, що мама жила із моєю бабусею та й ще й вийшла на подвір’я, а хлопці залишились у хаті, то якийсь москаль із облави сказав, що тут одні жінки і вони пішли далі по селу. Мама розказувала, що сильний бій був по селу у бік Міткова. Потім мама йшла у село дивитись чи є ще москалі у селі. І це у нас відбувалось не один раз. Після бою була облава, шукали хлопців з ОУП-УПА. Тато був станичним - молодий хлопець. Тато пішов у сторону Борщівського району до скалів, його переслідували москалі. Вони розділились на дві частини. Одна понад воду, а друга – за татом. Тато, щоб москалі не взяли його живого, щоб не видати своїх підлеглих, скочив зі скали вниз. Москалі підійшли до нього. Він був як мертвий і вони хотіли його там залишити і відійшли. Та один із них, хто стояв недалеко від тата, побачив, що поворухнулась татова рука. Він сказав, що цей Бандера ще живий. Тоді вони поволокли тата попід пахи за собою, бо руки і ноги у тата були поламані. Так його взяли. Переклали батька у поїзд у селі Вікно. Провідничка у поїзді це побачила і,відірвавши зі своєї сорочці підтичку, перев’язала татові руки і ноги. Так його привезли у м.Чернівці у тюрму (тепер – тюрма на Соборній площі). Дали татові 25 років тюрми + 5 років спецпоселення. І у Воркуту ... Повернувся інвалідом.
У цей час почалися облави біля хати моєї мами. Два тижні тривали вони. Прийшов до мами вуйко, Настин Василь. Москалі дали чергу з автомата йому по ногах і підійшли до дверей. Бабка двері не відкрила. Тоді вони вибили двері з чопами і забрали і маму, і бабку та ще й пораненого вуйка на фіру. Повезли їх у Чернівці…, також у тюрму (нині тюрма на Соборній площі). Мамі також дали 25 років+5р. І етапами у Мордовію. Вони до московських таборів ще не були одружені. Це було у 1944 році.
Тато розказував, що наші «освободітелі» замінували міст на річці Дністер біля Заліщиків Тернопільської області і через нього пустити поїзд товарняк, загружений старими людьми та дітьми (молоді на фронті). Хто з людей не розірвався, той втопився у річці Дністер».
Василь Богуцький залишив поіменний список односельчан-борців за Україну, репресованих московською владою.
2 лютого 1992 року Богуцький Василь Миколайович відійшов у вічність.
Ці люди вистояли у життєвій боротьбі, дали нове покоління, хоча і нелегко їм було після років недолі, проведених у московських концтаборах, входити у мирне життя, не опустились, не зневірились, не скорились, зуміли виховати у дітей віру у незалежність України і, коли прийшов час, усією родиною включились у мирну боротьбу за побудову Самостійної України. Честь їм і хвала.
Цей допис – це свіча пам’яті борцю за волю України.
Слава Україні! Героям Слава!
Фоторепортаж
Переглядів (627) / Коментарі (0)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...