ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Анатолія Томківа
14-12-2019 23:18

Досліджуємо "інтенсивну прозу"

У Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича відбулися захисти дипломних робіт на здобуття другого (магістерського) рівня вищої освіти.
Відмінну оцінку (95 балів) отримав науковий доробок студентки 6-го курсу філологічного факультету (кафедра української літератури) Галини Ленько. Дипломна робота «Проза Анатолія Томківа в аспекті образно-тематичної своєрідності», виконана під керівництвом доктора філологічних наук, професора Лідії Михайлівни Ковалець, містить характеристики, аналіз творів, дослідження їх стильових, жанрових особливостей. Як зазначає Галина, над магістерською вона працювала понад три роки, вивчаючи не лише белетристику у книжках «Хто пацив, той знає», «В Євросоюз через Кінаку», «На перелазі», але й газетні публікації, заглиблюючись у творчу лабораторію письменника. У чотирьох розділах об’ємної роботи на півтори сотні сторінок студентка систематизувала матеріал, дослідила образи-персонажі міста і села, виокремила «буковинську новелу», як жанровий ексклюзив автора. Галина зізнається, що працювала вона охоче, з інтересом, бо й сама  з гуцульського роду, корінням із мальовничих Підзахаричів на Путильщині.
Додаток в дипломній роботі Галини Ленько містить інтерв’ю з письменником.
 
— Анатолію Миколайовичу, іноді ваші твори називають «буковинськими новелами». Який зміст такої «класифікації»?
            — Справді, є таке образне узагальнення. У багатьох моїх текстах відображене життя гуцулів — теперішнє і у минулому — з традиціями, колоритом, характером горян. Здебільшого намагаюсь, аби написане було сценічним, сприймався на слух смаковитий гуцульський діалект, який сам по собі уже є елементом художнього образу. Сам же й виконую свої твори. Ото ж, «Буковинська новела» — як сказали б у Розтоках чи Підзахаричах — це «у брід», коротко на означення жанру з притаманними гуцулам образністю, поетичністю, коломийковим лаконізмом мислення.  Як приклад: «Ой ішов я селом, селом си світило, та де мав я повернути, там си загасило»… Але погасло не тому, що «спати хотіло», а тому, що «мене вздріло», тобто, побачило… У двох реченнях маємо і картину села у вечірніх сутінках, і переданий через тонкий гумор стан, настрій персонажу… Решту можна домислити хто як бачить ситуацію, бо суть не стільки у словах, як у тому, що між ними. Стильові ознаки «буковинської новели», як і одвічний магнетизм Карпат не конфліктують з визначенням, відсутнім в теорії літератури. До речі, лауреат Шевченківської премії, поет ведучий національного телеканалу «Культура» Василь Герасим’юк назвав такий стиль «густою інтенсивною прозою».
Коли ви вперше відчули потяг до літературної творчості? Чи це під впливом якогось твору, або життєвих ситуацій? Як ставилось оточення до вашого захоплення? Чи самі намагалися дати раду вашим інтересам?
            — Писати почав ще у школі в Розтоках. Спочатку це були твори програмні з української літератури, помічені моїм учителем Юрієм Семеновичем Кифою — великим гуманістом, знавцем гуцульського фольклору. Згодом вчителі запропонували написати щось на обласний конкурс. Там відзначили мій твір, новелістичний за жанром. Йшлось у ньому про боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом». Такі були ідеологічні передумови для участі в конкурсі. Ясна річ, негативним героєм мав бути той, хто взяв зброю і пішов у ліс. Але мене захоплювало інше — любов мого «бандерівця» до дівчини-гуцулки, його небажання працювати в колгоспі, підкорятись радянським порядкам, що не вписувалися в генетику гуцула-ґазди. У Розтоках ми жили в хаті репресованих господарів, виселених у Сибір під час колективізації. Інтуїтивно я відчував, що те, чому вчили нас у школі, і те, що було насправді, — різні речі. Про правду говорили пошепки або не говорили нічого. Пізніше дізнався, що і мій батько був з родини репресованих.
            Роздвоєння між тодішньою ідеологією і реаліями спонукало до пошуку істини. Шукав її інтуїтивно, так би мовити, «намацував у потемках». На основі того твору про бандерівця у дев’ятому класі почав писати «роман» (так собі визначив жанр) під назвою «Добро і зло». Писав картинами-розділами про двох братів, один з яких пішов до колгоспу, а другий подався зі зброєю в гори воювати з комуністами. У цей час в Розтоках розпочались зйомки фільму Івана Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою». Коли прочитав сценарій фільму, що потрапив мені до рук, то був вражений тим, що сюжети фільму і мого «роману» майже тотожні… Герой-бандерівець у фільмі також чомусь (як і в мене) викликав симпатію. 
            Над твором деякий час я ще продовжував працювати на першому курсі філфаку в Чернівецькому університеті. Його уривки виконувались на обласному радіо в передачах про літературну університетську студію, яку очолював Михайло Григорович Івасюк, членом якої я був. Однак згодом я відмовився від свого дітища як від недосконалого. Деякі уривки тих текстів пізніше стали окремими новелами.
Чи збереглись  рукописи зі шкільних, університетських років?
            — Дещо залишилось, дещо розгубилось у житейських перипетіях. В університеті регулярно вів щоденник. Там нотувались і сюжети майбутніх новел. Один зі щоденників зберігся. У ньому, зокрема, є перші варіанти новел «Немає Лисого», «Запізніле каяття», «Третя частина сонати» (тоді під назвою «Розбита ваза»), вірш «Прозріння», новела «Стрелити вепра», деякі інші асоціативні записи, що пізніше стали поштовхами до написання новел.
            Загалом ведення щоденника — дуже корисний літературний тренаж.   
        Кого вважаєте своїм учителем у літературній творчості?
            — Я уже назвав Юрія  Кифу, мого вчителя літератури у школі, який учив розуміти слово, музику, мистецтво загалом не лише мене, а й усіх своїх вихованців різних поколінь, у тому числі й Марійку Матіос, відому українську письменницю. В університеті підтримку у своїх літературних пробах мав від Михайла Григоровича Івасюка, мудрого наставника філфаківських початківців. Певно, він добре розумів тоді мій юнацький максималізм, що межував з небезпекою потрапити під ковпак спецслужби через «націоналістичні» переконання. Я не був активним літгуртківцем. Там, у гуртожитку «на Стасюка», друзі знали, що Гуцул (таку мав студентську кличку) щось пише... Очевидно, хтось сказав про це Івасюку. Якось він попросив мене дати щось почитати з мого «Добра і зла». Я дав письменнику уривок під назвою «Дзвін», у якому поранений герой, стікаючи кров’ю, дотягується до мотузка церковного дзвону і б’є на сполох, але б’є не для того, щоб люди рятували його, а щоб рятувались самі, піднімались на боротьбу з безбожним ладом. Сцена була написана у стилі натуралізму Флобера (яким я тоді захоплювався). Щоб вдарити у дзвін, герою потрібно було звільнити руки, якими він притримував розпорений живіт, що, власне, означало смерть. Мені здавалось, що сцена художньо була потужною… Але Михайло Григорович «остудив» мої творчі поривання, пояснив, що я зосередив увагу саме на тій сцені, відтак ідея і зміст твору відійшли на другий план, загубились у натуралістичному жахітті. Він повністю переробив матеріал, віддрукував його на машинці під іншою назвою і повернув. Хоча мене це розчарувало, я зрозумів, що отримав урок літературної майстерності, що треба працювати над архітектурою твору, художніми деталями, структурою матеріалу.
            Згодом (через багато років) я зрозумів і інше. У такий спосіб далекоглядний керівник літгуртка видав на поверхню те, що могло б відволікти увагу спецслужби від того, що могло б зашкодити романтичному студенту — аж до виключення з університету. Про ці моменти йдеться в літературному есе «Про Білого птаха з чорною ознакою через сорок біблійних літ».
            Пізніше рукописом «Добра і зла» і справді зацікавились в КДБ… Тоді  я працював у обласному державному телерадіокомітеті — фактично в інформаційно-пропагандистському органі, де журналістська робота не допускалась до ефіру без дозвільного штампу спеціального відділу. Я вимушений був передати слідчим свої рукописи. Про це — розповідь у новелістичному есе «Alter ego». Словом, система пильно стежила за нами. І пізніше я з вдячністю оцінив «патронат» свого університетського поважного наставника, який по-батьківськи оберігав нас, молодих, і думками був разом з нами.
Літературній майстерності можна навчитися, чи для цього треба мати природний дар?
            —Дітей навчають писати, малювати, співати, але лише одиниці стають письменниками, художниками, співаками. Люди різні за здатністю сприймати світ і відтворювати його у той чи інший спосіб. Але талант — ніщо, якщо він не помножується працею, тренажем. Без солоного поту коваль не викує, хлібороб не виростить, будівельник не збудує. Письменство, що передбачає політ фантазії, вигадку, домисел, можливе в неможливому, одночасно є в певному сенсі і конкретним ремеслом. Тут діють такі ж закони, як і в будь-якій професійній справі зі своїми законами, правилами, стандартами, пропорціями (одиничне і загальне, головне і другорядне, довге і коротке, потрібне і зайве і т. д). Сповна володіють цією майстерністю обдаровані «Божою іскрою». Я не раз зустрічав людей інших професій, які співають, пишуть, малюють не гірше професійних митців.
—Дехто з письменників веде «нотатники», де записує щось цікаве, помічене в житті, аби не забулося і, можливо, було використане у творчому процесі. Чи практикуєте ви  щось подібне?
            — Я вже згадував про щоденники. Писав їх у молодому віці. Нотував спостереження, думки, образи, що виникали спонтанно. Мав також записні книжки, де фіксував ту чи іншу думку, навіяну обставинами. Скажімо, спостереження за тим, як рухається по підлозі тінь від віконної рами, в записнику передано рядком: «Чорна хрестовина вікна лежить посеред хати і холодне сонце повільно рухає її до ліжка»… Картина безнадії в сім’ї скаліченого на пилорамі гуцула створена на основі саме цього запису в новелі «Солодке життя»: «Чорна хрестовина вікна лежала посеред хати і холодне осіннє сонце поволі рухало її до Олексиного ліжка. З самого ранку Олекса тупо дивився в те недобре знамення і шепотів пересохлими губами «Щезни, бідо, щезни…».
            Або ж інший приклад. У рідній хаті в Розтоках на горищі під дахом я зробив собі мініатюрний «кабінет» з дощок. Горище резонувало звуки знадвору, передусім шум ріки. Її було чути тут завжди — то голосніше, то слабше, але постійно. Одного разу, лежачи на ліжку, мені здалось, що шум той — це «єдиний цілісний видих, – безкінечний до самозабуття». Я записав враження у записник. Так народилась нвела «Голос Черемоша». У ній мати сумує за загиблим у черемоських водах чоловіком, що водив дараби стрімкими течіями, а син попри обіцянку «не бути сплавщиком» іде все-таки батьківською стежкою: «… Він шумить! Без перепочинку, без упину — єдиний цілісний видих, безкінечний до самозабуття! Крізь нього Марія чує раптом рідний і такий очікуваний Петрів голос: «Неси їсти, Марі, бо я вже йду»…
            Іноді приводом до написання твору стає якась житейська ситуація — пасажир у твоєму автомобілі, дідок, що стоїть біля прилавка в супермаркеті, але нічого не купує, сірник, що спалахує і освітлює обличчя чоловіка в темряві... Важко збагнути ці речі…
Як триває робота над текстом? Чи ви шліфуєте написане? Чи, можливо, все відбувається «на одному подиху?»
            — Процес «писання» у мене є, фактично, перманентним процесом «викидання». Тобто, якщо викидаєш якесь слово з речення, а цілісний образ від цього не втрачає, це вже творча перемога. «Викидання» болісне. Іноді доходиш до того, що замість сказаного залишив би один якийсь звук… І все. Це, знаєте, все одно, що передати словом мовчання… Нонсенс. Бо, здавалося б, мовчи – і передаси мовчання. Античні мислителі казали: «Хто здатний висловити, як він палає, той охоплений слабким вогнем»... Отакі загадки творчості. Або ж інше…  Роден, коли його спитали, як він творить свої скульптури, пояснив, що бере камінь і всього лише відкидає від нього зайве… 
Щось подібне відбувається у моїй літературній технології. Так собі міркую. Бо спочатку хочеться сказати багато – в кольорах, звуках, запахах, дотиках, а потім усе менше і менше залишається з того наміру, бо сказати про все і відразу неможливо. І, нарешті, після численних «відкидань» доходиш до оптимального варіанту: фраза стає візуальною, влучною. Я фіксую її з творчим задоволенням. Хоча в підсумку вона може згодом мігрувати у якесь інше місце тексту, де буде доцільнішою, де саме їй і місце. При цьому обов’язково беру її і контекст «на звук». Вона повинна мати свою мелодику, в’язатись із сусідньою по образній картинці фразою, рухати сюжетну лінію.
            Написане опрацьовую довго. Обов’язково відкладаю на день і дивлюсь на матеріал «свіжим оком». «Свіжість» — надзвичайно важлива річ. Тоді ніби міняється кут зору. Ніби ти зверху бачиш те, що вчора бачив «з ями». Це називаю «шліфовкою». Текст обов’язково має бути віддрукованим. Потім папір наповнюється правками, перекресленнями, перестановками і віддруковується знову. Так буває по пів сотні і більше разів.
            Раніше думка народжувалась лише з-під пера. А потім навчився працювати безпосередньо під час друку на комп’ютері. Це спрощує роботу.
            Загалом, «на одному подиху» в мене, фактично, нічого не створюється. Все потребує копіткої праці. Як правило, біля комп’ютера на підлозі росте купа паперу з текстом, помережаним правками, доповненнями й викресленнями під час читань уголос. Купа лежить там день, другий, третій —  допоки не дійду до бажаного фінішу.
            «На подихах» пишуться здебільшого окремі сцени, картини. Однак з усього завершеного мені ніщо не подобається, бо знову й знову бачу в ньому недосконалість. Але є одна річ, де я б уже нічого не змінив. Це новела «Хто пацив, той знає». Тут з «роденівського каменя» і справді викинуте все зайве. Ця новела, як виключення,написана на тому «подиху», що у вашому питанні.
—Як приходить натхнення? Що сприяє йому?
            —Відома теза: «Якщо можеш не писати — не пиши»… Ніби й правильно. Але з часом я зрозумів, що у ній прихована хиба. Наш мозок лінивий. Його потрібно змушувати працювати. Актор настроює себе – як інструмент, на якому гратиме. І гратиме вже, бо вже дзвенить третій дзвінок в театрі… Письменник робить, вважаймо, те саме, він мусить «запалити» себе зсередини і тоді, коли «не писати не може», і тоді, коли спонукає себе до праці свідомо. Тобто, є город – треба сапати,  піднімайся, друже, бери сапу… 
Чи мають ваші герої прототипи в житті? Ви змінюєте реалії, чи копіюєте їх?
            — На цю тему є моє інтерв’ю Надії Будній в газеті «Молодий буковинець» під назвою «Жоден персонаж не вигаданий». Власне, назва говорить сама про себе. Відповім тими ж словами, що в інтерв’ю з нагоди виходу книжки «В Євросоюз через Кінашку»: «Після виходу книги мені телефонували люди з Розтоків, Підзахаричів, інших сіл Путильщини, які впізнавали себе, своїх знайомих, сусідів. Скажі­мо, впізнали Ілону — героїню новели «Хто пацив, той знає». Мені навіть трохи незручно, бо ця колоритна жінка — реальна. Хоча це збірний образ. Така красуня Ілона була в кожному гуцульському селі. Або фермер Процьо — перший поборник справедливості на селі, який мішковиною га­няв з черешні воронів-«олігархів». Таке справді було. Я змінив імена ге­роїв, але люди впізнають і Проця, і інших персонажів новели «Олі­гархи з Калатури...». Героїня новели «Філона з полонини» — стражденна жінка, пе­редова доярка в колгоспі, відома сельчанам тим, що завжди говорила правду у очі начальству.
Серед «буковинських новел» є твори нарисового характеру, з реальними прізвищами людей. Знову ж процитую інтерв’ю:         «Їх можна назвати докуме­нтальними новелами, бо тут описано спогади реальних лю­дей. Деяких із них, на жаль, уже немає серед живих. Відійшов у вічність Микола Фрей — персонаж новели «Кігті». Він беріг їх на згадку про роботу на плотах, бо «ними добре триматися на крутих вивертах життя». На долю цього чоловіка випало ба­гато страждань. Помер і Василь Петращук — герой новели «По­вернення». Його із сім'єю виве­зли в Казахстан, де вони жили в курнику і їли овес. Через деся­тиліття чоловік все-таки повер­нувся до своїх гір, де знайшов останній прихисток».
Уже, на жаль, відійшов у вічність і головний персонаж новели-нарису «Небо над Янчулою» Онуфрій Сиверин. Після сибірських таборів він повернувся в рідні Карпати, встиг збудувати хату на землі родичів біля церкви, народити дітей, дочекатися онуків.
Звичайно, про «копіювання» дійсності мова не йде, якщо мову вести про художню творчість. Дійсність повинна проходити через призму свідомості автора як світло, що розкладається на кольори і потім збирається у фокус, породжуючи нові думки і почуття.
Що вас приваблює у сучасній новелістиці?
— Я не знавець літературного процесу. Належу, напевно, до консерваторів, бо не сприймаю модерну, не поспішаю цікавитись тим, довкола чого ажіотаж. Можливо, це не правильно. Є багато молодих здібних новелістів. До потужних українських майстрів короткої форми відніс би Василя Портяка. 
— Відразу після завершення твору він має побачити світ, чи його ще треба вистояти, як вино у погребі?
            — Появу моїх перших книжок «Хто пацив,той знає» і «В Євросоюз через Кінашку» фахівці назвали «пізнім дебютом». Писались вони фактично десятиліттями. Погоджуюсь із «вином»... Не поспішаю до видавництва. Справа в тому, що сьогодні є інтернет. Твої роботи проходять апробацію в мережі. Ти бачиш відгуки, коментарі, оцінки. Можеш робити висновки. Окрім цього, як я уже згадував, у книжковому «міжсезонні» маю багато запрошень на різні літературні зустрічі, де виконую свої речі.
— Чи все художнє, що вийшло з-під пера, ви друкуєте?
— Залишаю ненадрукованим те, в художній якості якого сумніваюся.
Яким  уявляєте читача своїх творів? Якого він віку, фаху, уподобань?
— Це люди, не залежно від віку, яких цікавить щось більше, аніж просто їсти, спати, заробляти на те, аби їсти смачніше і спати комфортніше...
— Журналістський досвід прислужився вашій літературній творчості?
— І прислужився, бо це споріднені творчі майстерні, і став на заваді… Особливо досвід радіожурналіста, де творчий процес спрощує диктофон. Увімкнув — і образ створюється сам по собі голосом того, з ким спілкуєшся А передати його своїм текстом — це інший інструментарій…
Чи відчуває себе письменник почутим у сучасному прагматичному світі?
— На жаль, сьогодні читачів мало. Іноді мені здається, що люди  перетворюються на роботів, які лише споживають інформацію... Але в основі всього сущого — слово... І якщо ти бачиш, що воно доходить до когось, хвилює його, викликає емоції, то почуваєш себе щасливим. Певно, письменництво і стоїть на тому початку, з якого починається Старий Завіт…  
З ким ви першим ділитеся написаним?
— Перші слухачі ще гарячих, не до кінця завершених творів —письменник Володимир Вознюк, мій літературний наставник, у минулому, коли була редактором газети «Буковинське віче», поетеса Віра Китайгородська, члени клубу «Дебют-читання» обласної наукової бібліотеки ім. Михайла Григоровича Івасюка, а також аудиторія читачів в інтернеті, реакція яких є для мене лакмусовим папірцем.
— Чим для вас є література?
— Іноді порятунком від депресії, а іноді бажанням поділитись радістю від того, що ти бачиш, чуєш, живеш…
— Спасибі за цікаве спілкування.
***
 
Це вже друга наукова робота студентів-філологів ЧНУ за творами буковинського письменника. У 2017 році дипломну «Діалектизми як мовностилістична особливість художніх творів Анатолія Томківа» захистила Іванна Акімова.
Фоторепортаж
    
Переглядів (311) / Коментарі (0)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...