ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Блог Любові Бойчук

викладач математики Чернівецького педагогічного коледжу
26-04-2019 10:21

ОЛЬГА

Травневий вечір. У саду все зеленіє. Цвітуть півонії. Темно-червоні, рожеві - всі розквітлі і пишні. Іриси гордо синіють у зеленому морі. Калина вкрита білим цвітом. Спокійно і тихо у природі, а на душі у Ольги сумно. Гарний світ, а думки нелегкі і знов про те ж саме. Про своє життя, про свій рід, про хату, про майбутнє. І різні спогади напливають. Згадується давня весна. Вони утрьох ішли містом. Вона, чоловік і їхня маленька доня. Чоловік у світлому костюмі, веселий, лагідний, привітний. Вона у літній сукенці - дрібненькі рожеві розочки зі зелененькими листочками розкидані на білому тлі. І дитя. Русяві косички, усміхнене личко. Ольга задоволена, що після робочого дня у школі вдалось усім разом вийти на прогулянку у погожий квітневий день. І дитина - ручку мамі, ручку татові, ха - ха, хі - хі, у біленьке вбрана, кіски зачесані, веселенька і здорова, не вередує. Так собі любесенько після вечері пройшлися, пожартували і повернулися додому. Десь у далекому минулому залишився той день. І коли то було? Та чи це було насправді? І чи у її житті? А було ж таки. Було і минуло. Жили вони у передмісті у цьому ж таки будинку, де тепер Ольга самотньо сидить на сходах до хати і згадує, і думає, і невеселі у неї думки. На одній половині жили батьки, а на другій молоді. Молоді - це вони втрьох. А батьки - це її батьки. Брат оженився і відділився, живе "на бантах", у новобудовах, приходить у гості. А вони у батьківській хаті. Дім, сад, город. Садочок, куди водять дитину - близько. За малою може піти дідусь чи бабуся, а зранку хтось з батьків проведе дитя у садочок. Йти ж недалечко, мимо майданчика, вулицею Шутрованою. Так її всі жартома називали. А якщо батьки затримались на роботі, старші оточать онуку своєю опікою і хвилюватись нічого. До роботи недалеко. Та робота є робота. Вимоги, завдання, обовязки - не вирвешся зайвий раз. Але ж професія вибрана за бажанням. Можна сказати, що це покликання. Хочеться творчо працювати, то і засиджуватись у школі приходилось не раз. Чоловік-майстер виробничого навчання, їздив зі своїми вихованцями на практику у різні міста, вдома бував менше. На то й чоловік. Мужчина має пахнути вітром. А може і ні. Бо хто знає, які вітри його обвівають. Отак жилось, крутилось, мріялось, будувались плани на майбутнє. І все це відбувалось у цій хаті. Багато бачили ці стіни на своїм віку. Купив її ще до війни (до ІІ світової) Дідусь. Тоді вона ще не була такою великою, ця хата, не була такою просторою як тепер. Була її лише половина деревяна, а добудовували другу половину – камяну, цегельну уже пізніше, укрили доброю бляхою, поклали дубовий паркет у всіх кімнатах, зробили великі вікна на новій половині. І були на тих вікнах великі білі, з блискучого матеріалу фіранки як білі вітрила. Чистота, порядок, дисципліна. І вони плили на цьому кораблі під білими вітрилами у щасливе майбутнє.
А потім Чорнобиль. Чоловікі далі працював майстром у професійно-технічному училищі.І ставав він майстром на всі руки, бо з охотою брався за всяку нову справу і вчився у досвідчених асів. Якось на початку спільного життя вони назбирали грошенят і купили фотоапарат. Прийшли додому і чомусь чоловікові захотілось розібрати його, бо він був чимось незадоволений. І ось на столі лежать деталі фотоапарата. Ольга внутрішньо ахнула. Ні фотоапарата, ні грошей. Промовчала і вийшла з кімнати. А увечері на столі лежав фотоапарат як новісінький і працював досконало, бо потім вони поїхали на море і фотографувались на фоні синіх хвиль, на тлі південних квітів, на набережній біля пришвартованих кораблів, що прибули з далеких країн, збирали мушлі-ракушки і купались у морських хвилях. Купались і фотографувались. Як же без фотоапарата у подорожі? А море - це теж історія. Чоловік купив старого «Запорожця». Повну розвалюху. Ремонтував сам, радився з умілими майстрами. Довго мучився. І добився свого. Машина ожила. «Машина на ходу» - з цими радісними словами він якось повернувся увечері додому. І після цього вони махнули в Одесу. Дитину залишили на батьків і провели чудовий тиждень на березі Чорного моря.«Море, літо, сонце, пляж» - як у пісні співається. З ним усе, з тим непередбачуваним гуляй вітром, відбувалось несподівано. А та епопея з мясом. Ціла історія. Далекі чоловікові родичі попросили його допомогти з ремонтом хати. Жили родичі у віддаленому селі великою дружньою сімєю. Тримали господарство. Кури, гуси, свиня, корова. Ремонт робили своїми силами, тому й запрошували родичів на «клаку». Чоловік їздив до них у кінці тижня, деколи і ночував там, трудився і вони розплатились з ним чверткою свині. Коли він приїхав із «заробітків» і відкрив багажник повний мяса, домочадці аж ахнули. Стільки мяса вони ще не бачили у себе в хаті. А це ж усе треба переробити. Не пропадати ж добру. Одне треба бужити, друге – смажити і закривати у банки-слоїки. Ого, скільки роботи. І завертілося. Мама ходила неодноразово до сусідки радитись. Як робити ропу для буженини, скільки днів у ропі витримувати м'ясо, коли перевертати, а те , що смажити, то до якої кондиції, скільки часу стерилізувати, а може краще у духовці? Батько готував бочку – бужарню, гаки для мяса, а потім цілий день пантрував біля неї, коли м'ясо бужилось. Щоб не задуже, щоб не загорілось, щоб не впало. Все це обговорювалось, робилось. Мама ще і вичитувала у кулінарських книгах необхідні подробиці справи. І ось завершилось. Хвилювання уляглись. Слоїки на полицях у рядочок, буженина на гаках на поді (горищі) підвішена до перекладини на кроквах. До зими готові. Мама з батьком полегшено зітхнули. І мама зі збитою на голові хусткою, втомлено присівши на табуретку сказала: «Ну, ти з ним не пропадеш. Та роботи матимеш багато. Хоч би попередив,хоч би …». Та він був непередбачуваний. Трошки батяр. І на гітарі грав. Правда не дуже майстерно, бо вчитель музшколи, пропрацювши два роки за направленням і навчивши діток азам музичної грамоти, потім кудись виїхав і клас гітари закрили. А акордеон і баян, які йому пропонували, хлопця не цікавив. Ось і став самоуком. І грав . І їй і її подружкам подобалось. Подружкам особливо. Гітара у нього була з шикарним бантом…Згадалося…
А на практику чоловік їздив зі студентами на Рівенську, Хмельницьку, а потім на ту злосчасну Чорнобильську АЕС. Коли стався вибух і він побачив пожежу, тоді він вийшов на балкон гуртожитку, де вони поселились зі студентами і з тривогою дивився у бік заграви. Потім поспішний виїзд з учнівською групою. Тяжкий виїзд. Про Чорнобиль тепер знають всі багато. А вона, Ольга не знає про свого милого нічого до пуття. Чим їхали, коли виїхали, скільки часу добирались додому. Він не був ліквідатором, не став героєм, а лише мимоволі учасником надзвичайних подій, які привели до надзвичайного збурення у суспільстві. А потім дуже швидко хвороба, бліде зосереджене, а часом розгублене обличчя. Хвороба, яка ломала молоде дуже тіло. Першого вересня він ще з групою розпочав навчальний рік, а потім-лікарня, лікарі, безпорадність медицини і невблаганна дійсність. Всі навкруги у тривозі. А у неї своє горе. Ще недавно здоровий чоловік упав як дуб. Для родини це був рубікон. До і після. Світла і темна частини життя. І з того часу почались її гіркі дні.
         Та кажуть прийшла біда - отворяй ворота. Втрата чоловіка молодого, дужого, веселої та доброї вдачі - це вже горе незбагненне. Так. Але вона була вагітна. В цей час! Лікарі настійливо рекомендували, та ні, не рекомендували, а вимагали від неї позбутись вагітності. І вона усвідомлювала все розумом, але все в ній протестувало проти цього вчинку. У них були мрії про дитячий щебіт і дружню родину. Якби він загинув в автокатастрофі (яка кощунственна думка) вона б мала його відбиток. Дитина мусила бути схожа на нього- русича, кучері з-під шолома, з поривистими рухами, завжди усміхненого. А так - лікарі праві. Чорні сни, чорне сонце пустелі, пустка в душі, пазурі тигра розривають душу. Воля медиків виконана. Вона мертва. А треба повертатись до життя. Їхня донечка тулиться до неї, запитання в очах. Посивілі батьки притихли, принишкли, тільки мовчки роблять свою роботу у хаті, у подвірї, а їй всюди: на вулиці, в домі, в магазині ввижається струнка рухлива постать і у всьому бракує його.
         Та треба підніматись з колін, виходити із країни сліз, розвіювати тумани розпачу, братись за діло, рухатись вперед. Тепер ти для дитини - і мама і тато, а для батьків - опора. А може навпаки - вони твоя опора. Тільки треба триматись стійко і іти проти вітру, проти бурі, проти незгод і безнадії. Нічого не вдаається. Нічого!!! Брат приходить стривожений, похмурий. Весь час поспішає. Приходить нечасто. У нього родина, діти, клопоти, крутиться як білка в колесі. Йому самому важко. Треба брати себе в руки. Визначитись з пріорітетами, відкинути зайві думки і нести свою ношу. І потяглися складні, насичені працею, роки. Світлом, розрадою і натхненням була донька. Але і нечасті розмови з батьками просвітлювали стомлену душу. Вони стали ближчими один одному духовно. Батько, який завжди критично ставився до написаного в газеті чи почутого по радіо, більше не викликав у Ольги такого протесту. А може дійсно голод в Україні таки був, як каже Батько? Раніше розмови на цю тему в родині приводили до повного несприйняття один одного. А Іван Мазепа не був зрадником, а мріяв про незалежну Україну? І не всі оспівані герої були справді героями. Оля змінилась. І вже її не дратували питання матері :”Скільки коштують помідори на базарі?” або “Як краще квасити капусту?”. А дійсно-як? І які там ціни на базарі? І як вдома розподілити обовязки, щоб життя ішло у правильному руслі? Вона стала як механізм, як машина. Те і cе треба зробити, а щоб встигнути треба правильно розподілити час.Треба бути уважною, зосередженою, стриманою. Школа, учні, батьки, колектив - все вимагає зібраності, підготовки, резолютної поведінки. А дитина - уваги, любові, терпіння. Казочка на ніч - скільки разів котики, зайчики і білочки переписували погано виконані завдання у новозаведені зошити, у лісовій школі звучали математичні терміни, а дитина термосила її:”Мама, Мамо, не спи”.
Їй вдалось налаштувати себе на правильний лад. Вийти зі стану депресії. Тільки в щоденнику залишались слова, що повертали у безвихідь. Донечці весь час потрібні увага, догляд, потрібні гроші, щоб вивести її у люди, поставити на ноги. Тому робота, приватні заняття, перевірка учнівських робіт, дім, сад, город. І ще трошки громадської роботи - допомога чорнобильським дітям - справжня співдружність людей, що пізнаються у біді. Дні заповнені вщерть, зранку до вечора. І ніяких вечірок у колі сімейних друзів. Це вона викреслила зі свого життя після дня народження своєї близької подруги.
         Тоді за столом всі сиділи парами. Чоловік, жінка, чоловік, жінка. Літо, серпень, розкішні гладіолуси красуються у високій вазі. Стіл гарно накритий. Господарі схвильовані і гостинні. Легкий застільний гул. Всі розмовляють одночасно. А їй стало погано. В голові закрутилось, почала втрачати сили, кожна страва здавалась поганою, появилась слабість у тілі, замерехтіли якісь мушки перед очима і щоб не впасти, не розридатись привселюдно, щоб не зіпсувати свято, вона непомітно вийшла і, не попрощавшись, пішла додому. Додому, додому, додому. Там по-всякому буває, але уже все звичне, зрозуміле, повно роботи, свої близькі, донечка і ніяких непотрібних емоцій, що збурюють душу. Після цього вона вже завжди знаходила причину відмовитись проводити час у компанії, де збирались парами. Спочатку її запрошували, хотіли, щоб вона розвіялась,а потім залишили у спокої.
 
Ще згадався їй один день з того періоду вживання у нове життя уже без вірного друга. Вона відвідувала свого учня пятикласника вдома. Жив він у приміському селі і до міської школи йому було ближче ніж до себе у селі. Отож він вчився у її класі. Відвідував школу нерегулярно. Часто до уроків не готовий, але здібний, швидко сприймав новий матеріал. І гарний - чорні великі очі,темне волосся і постава гарна. І поводив себе завжди спокійно. А у навчанні відставав.
 
Ось і ішла вона, вчителька, додому до дитини поговорити з батьками, щоб більше уваги приділяли хлопцеві. Ішла довго битою сільською дорогою. Обабіч ні хатини, ні якоїсь будівлі, ні хоч стовпа електричного. Ніякої цивілізації - трава придорожна порохом прибита і поля, поля, поля, а вдалині десь мріє ліс. Нарешті прийшла, односельці учня вказали хату. Ні огорожі, ні квітника, ні пса, ні курки. Якась глинобитна хатинка недобудована. Щось такого вона ще у своєму житті і не бачила. І серед цього жінка з двома синами. У Сергія ще виявляється є менший братик. Схожий на нього. Чорнявенький. І починається розмова. Вчителька: ” Ваш синок здібний, але погано відвідує школу.”
Мама:”Та я о 5-ій ранку на роботу, а він сам збирається.»
Вчителька: ” Він часом такий неохайний приходить...»
Мама: ”Та я ж його так мию і наказую вмиватись, коли самого залишаю.”
А де ж тут криниця і водиця? Може десь струмок тече. Чоловічої руки не видно ні у чому. Поки старші говорили, хлопчик приніс з лісу квіточок.
Мама: ” Він у мене і за грибами ходить.”
Нелегко живеться цій жінці. І чи вдасться їй вивести своїх синочків у люди? Щирі, гарні, бідні, нещасливі люди.
         З квітами і поверталась тією ж дорогою Оля - Ольга Дмитрівна додому. Дуже зворушили її відвідини школяра. Чим можна допомогти цим людям? Увагою. Але не заміниш хлопчикові батька. Так сумно на душі. Навкруги ні душі. Сонце світить. Небо синє. І згадалось їй як вони йшли з Олегом, ще не одружені, недавно заручені сільською дорогою. А він сміявся, розповідав різні баналюги. ”А хочеш я свисну?”
“Як свиснеш?”
“А ось так.”
І хлопець засвистів. Але це був спів! Це був вибух. Це була музика. Це було щось. Це було неймовірно. «Бомба»- як теперішні діти говорять. На весь білий безмовний світ лунав несподіваний переможний свистоспів. Ольга згадала цей сонячний щасливий день і розплакалась. Вона йшла і плакала, плакала, плакала. Сльози котились по обличчю, застилали все навкруги. Вона почала щось говорити, кричати крізь сльози і чули це придорожні припорошені порохами трави і палюче сонце і високе небо. Чули і нікому нічого не розповіли. Мовчки співчували і мовчки заспокоювали. Вона ще безсило викрикувала свої болі і стала затихати. І коли дійшла до основної дороги, де вже відчувалось життя і рух, замовкла, осунулась, подорослішала, може постаріла і стримано-спокійна пішла додому до своїх, де чекали її з роботи донька і батьки. Тепер вона знала зміст слів “Убита горем.” ЇЇ муж не став героєм, ліквідатором, не отримав посвідчення чорнобильця. А він міг бути на передовому рубежі. Він міг за “други своя” віддати життя. А сталось так, що його просто накрила чорна хвиля. Думати про це невиносимо. Треба завалити себе роботою, щоб ніяких спогадів. Ніяких зайвих думок. Через деякий час вона здобула славу дуже строгої, вимогливої і знаючої вчительки. Професія рятувала її від болючих думок. Не емоції, а раціо. У чистому світлі математичних формул вона віднаходила спокій свого внутрішнього світу. І це рятувало. І до навчання своєї дочки вона ставилась відповідально і віддано. Дитина росла спокійною і урівноваженою під опікою Матері, Дідуся і Бабусі. І була ця дівчинка сонечком для своїх рідних. І була послушною і привітною. І виросла і розцвіла. І стала такою гарною, а лагідною вона була завжди, що всі любувались нею, сусідські хлопці, проходячи мимо їхнього двора, заглядали у подвіря з інтересом, а незнайомі жартували “Вам зятя не треба?”. Смішно, але хлопці заглядали у подвіря як соняшники із-за сусідського паркана. Юність донечки, світанок її життя опромінив чистим світлом усе навкруги. А тим часом старіли Батьки та енергійності не втрачали. І все одно боляче. Але всі вони були разом. Жили одним життям, спільно вирішували побутові проблеми, ділились радістю, підтримували один одного у складних ситуаціях. Ольга чекала, що одного дня прийде донька додому з другом і скаже головні слова. І у домі появиться нова сила, повіє новий сильний вітер і вдячність за всі видимі і невидимі її зусилля теплим світлом осяюватиме дні її осені.
У цей час стались такі події. Знайомі порадили їм взяти квартиранта. Ольга була категорично проти. Нова людина у їхньому житті. Прийдеться дещо змінити у ритмі повсякденних звичок. Родичі наполягали і в кінці кінців було вирішено попробувати. Та й зайва копійчина не завадить. Квартирант заходитиме до себе у кімнату через бокові двері. Батьки перейдуть в спільну кімнату і свою маленьку кухоньку віддадуть для користування новій людині. Зробили деякі перебудови, брат допомагав. У подвірї декілька літніх днів був веселий кавардак і прийняли хлопця. Ним виявився приємний юнак, серйозний і з усіма ввічливий. Зранку йшов на роботу і пізно увечері приходив. Завжди підтягнутий і завжди діловий. Ритм їхнього життя змінився не настільки, щоб комусь завдати неприємностей. І Ольга уже не так насторожено ставилась до цієї ситуації. Природно, що молоді люди познайомились і при рідких зустрічах розмовляли. Якось хлопця запросили до спільної вечері. Спливав теплий осінній день. Сонце золотило крони дерев вкритих різнобарвним листям. Денна спека уже спала і повітря було чистим, напоєне запахами якихось трав. Вони вечеряли у саду під старою черешнею. Вареники з консервованими вишнями-коронка кулінарних делікатесів Бабусі Анни. На столі стояла ваза з червоного скла і сонячне проміння, переломлюючись в ній, грало коштовним рубіном. Польові квіти принесла донька і вона ж поставила їх на стіл. З однокурсниками вона їздила в гори. Дівчина весело ділилась враженнями про поїздку. Батьки були турботливими, Дівчина красномовною, Юнак зацікавленим, вареники смачними і Ольга відчула себе затишно за цим спільним столом,коли осінній вечір накинув тьмяну вуаль на плечі. Їй здалось, що це родинне застілля і що цей хлопець її зять і «сімя вечеря коло хати, вечірня зіронька встає....». І почалось. Вона придумала собі їхню любов. А потім подружжя, а потім діточок намалювала у своїй уяві. І ходила усміхнена, ніби щастя стукало їй у шибку. А тим часом ластівки звили собі гніздо над дверими з бокової частини хати і вивели ластівят і літали у своїх чорних смокінгах над подвірям.Ластівки приносять щастя і його чекали усі мешканці будинку у передмісті - сивочолий батько - трудяга і завжди заклопотана мати і серйозна Ольга і навіть завжди поспішаючий брат, а ластівки все літали і літали, усе літо описували круги над подвірям. Клопотались нащадками -ластівятами. Квартирант ходив на роботу, донька була на літній практиці у дитячому таборі. А тим часом на порозі з бокової частини хати при вході біля великих чоловічих туфель появились маленькі жіночі босоніжки на високих підборах зі стразами плетені спереду. Ольга побачила і обімліла Лиш би доня не побачила. А вона побачила. Приїхала з практики, оббігала усе подвіря і побачила модні, невідомо чиї жіночі туфлі на високих підборах зі стразами. Увечері вони разом з Ольгою ходили в театр. «Пєр Гьюнт». Ця сумна історія пізнього прозріння, коли молодість уже минула і нічого змінити уже не можна. Було літо. І літо було у розгарі. А після театру коли стемніло, вони розмовляли у малій кімнатці. І про квартиранта зайшла мова. ”А може то сестра.”- сказала мама Оля. Вона знала, що її мила доня весь вечір думала про ті жіночі босоніжки біля бокових дверей хати. “Сестри так не хо-о-о-дять”- промовила доня і тихенько заплакала. Оля її не утішала, а лише стривожено сиділа поруч.
         А тимчасом ластівки наслідили на дверях. Двері були пофарбовані коричневим кольором. А ластівки залишили косі білі лінії на темному фоні. Чіткі, впевнені як у зошиті у косу лінійку. Ольга вимила двері, коли нікого не було вдома. А на другий день косі лінії появились знову І так три рази Як на збитки. На глум. Чужі ластівки обслідили їхні двері. Ластівки — провісниці чужого щастя послідом покрили її дім. А потім до ластівчиного гнізда прилетіли великі сірі голуби. Видно їм сподобалось місце і вони викинули ластівок з ластівятами і гніздо зруйнувалось під вагою великих сірих птахів. Ластівок не стало. Птиці – провісниці чужого щастя, що обслідили їхню оселю покинули це подвіря . А голуби прилітали, воркували походжали по ганку. Губили піря . Та голуби - не ластівки.
КВАРТИРАНТ оженився. Донька виїхала за кордон на навчання. Ця усміхнена весела дівчина ввижалась матері на вулицях і площах, в тролейбусах і маршрутках, серед гурту жвавих студентів вчувався її голос. Але її доня була далеко, у чужому світі. Батьки за деякий час подались і вже втратили свою енергійність. Будинок осиротів.
         Брат сказав-спитав якось: “Чого ходиш як у воду опущена? Ніби ТЕБЕ хлопець покинув?”.
Встидно було слухати. «Більше ніколи»- подумала Ольга.
Більше ніяких мрій і ілюзій.
Робота, робота, робота. Робота у школі, робота вдома, робота в громадських організаціях і ніяких ластівок, ніяких голубів - прибирай за всіма. Ще і мрії всі свої треба позбирати в угузочок і викинути як непотріб. Для рук, для голови, для душі робота знайдеться. Батько вічно повторював слова Бориса Грінченка «Праця єдина з недолі нас вирве: нумо до праці, брати!». Робота - вона і заспокоює і врівноважує душу. А ще є і захоплення, і уподобання. А ще тепер її притягує церква. Заспокоює.        Але… Якось ходила Ольга на концерт. Домовилась із подругою – колегою. Класична музика. Симфонічний оркестр. Велич і краса. У піднесеному настрої поверталась додому. Розстались з подругою на тролейбусній зупинці. А потім поверталась додому безлюдною вулицею. Якось незатишно. У нічній тиші лунко чуються її власні кроки. Ліхтарі горять через один. У деяких будинках у вікнах світиться світло, а деякі безмовно темніють за огорожами. Непривітно. І у їхньому подвірї темно. Батьки почали рано лягати спати. І коли вона поверталась пізно, то тепер її все частіше зустрічали темінь і тиша. Це було щось нове і безрадісне. Ось і того разу Ольга зайшла у чорне подвіря, понишпорила під килимком на ганку, шукаючи ключ. Оглянулась на темний сад, підвела очі вгору. Блискучі зірки заплутались у сплетінні темних голих гілок дерев. Задивилась на зорі, на далекі блискучі світила, такі гарні та недосяжні. І тихо зайшла до хати, засвітила світло і, стараючись не створювати шуму, щоб не розбудити батьків, приготувала собі скромненьку вечерю. І такий сум огорнув її. Так стало одиноко, ніби вона у цілому світі одна-однісінька. Ні з ким і поговорити. А Мадам Самотність у сірих шатах, без ніяких відтінків, сіра–сіра впевнено всілась навпроти і дивилась, не змигнувши оком, на неї. І так їй захотілось щось змінити в себе у житті. Шалені думки промайнули в голові. Ще чотири години назад вона, навіть, якось радісно відкрила навстіж шафу, збираючись на концерт. У шафі вже давно не було тих суконь, блузок і шарфиків, які нагадували щасливу молодість. Не було, звичайно і тої світлої сукні в «ружечки» - трояндочки. Все ще тоді давно швидко зникло з її життя, з її шафи, з її кімнати. Але все одно спогад ранив її своїми крильми. То хай відлітають ці птиці-спогади кудись далеко-далеко і не повертаються… Не навертаються. Не повертаються ніколи. Так не можна жити. Їй захотілось комусь про все це розповісти і вона почала говорити до стін. Говорила, а стіни слухали і не заперечували. Але ж і так не можна жити. Може десь є хтось кому вона потрібна? Згадалось як Татуньо її колись наспівував. А було це у далекому минулому, коли вона була маленькою цікавою дівчинкою.
         «Стара баба, як холера
         Шука собі кавалера…».
І Батько сміявся. Весело, бо хіба ж він може бути старим? А ось і Тато постарів. І це все вже зовсім не смішно. Може тій «бабі» нестерпно було бути самій? Та і скільки ж тій «бабі» було років? З цими сумбурними думками Ольга лягала спати і ще довго не могла заснути.
         А тепер це все згадується у травневий теплий вечір. Що ж, треба міняти своє життя.
А завтра прийде день. І це повинен бути день нового життя.
Фоторепортаж
   
Переглядів (1026) / Коментарі (2)
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...