Загиблі за Україну в жовтні 2021-го. ОБЛИЧЧЯ, ІСТОРІЇ

Два українські воїни загинули під час бойових дій на Донбасі в жовтні 2021-го. Георгій Халіков із 93-ї механізованої бригади. Віктор Рачугін із 17-ї танкової. Перший – від артилерійського обстрілу на Донеччині, другий – від кульового поранення в Луганській області. 51 рік і 36 років. Майстер-сержант і старший солдат. Ще 23 військовослужбовці отримали поранення різних ступенів тяжкості.

Втрат за жовтень начебто менше, ніж попереднього місяця. Хоча кількість обстрілів помітно зросла, особливо із заборонених “Мінськом” важких озброєнь.

Але це війна. Вона рідкісна сука. Ніколи не знаєш, коли, де і як вічний ворог захоче виявити свою “братню любов”. Дати йому відсіч – місія українських воїнів на Сході.

Дякуємо вам, хлопці й дівчата. І після Дня захисників, і щодня.

І ми завжди пам’ятатимемо героїв, які віддали свої життя за нашу незалежність.

1. Георгій Халіков “Дядя Жора”

51-річний Георгій Журович, він же Дядя Жора, був для товаришів по службі не лише побратимом, а й наставником, який завжди прийде на допомогу, підкаже, дасть пораду. Чимало бійців, які потрапили на війну без досвіду бойових дій, із вдячністю згадують науку бувалого воїна. Той опікав “жовторотиків” у найзапекліших боях. Бо сам він воював мало не на всій лінії фронту.

Георгій Халіков народився 24 березня 1970 року в селищі Березине Болградського району Одеської області. Там прожив більшу частину життя. Після строкової служби залишився служити прапорщиком у місцевій військовій частині, згодом обіймав посаду старшого прапорщика в Тарутинському райвідділі МВС. Одружився, народилося троє синів… Коли померла дружина, Георгій тяжко пережив цю втрату.

Останні роки до війни він мешкав на Полтавщині, в селі Тищенки Шишацького району.

“Ми працювали з ним на фермі, доїли корів. Людина дуже хороша. І мухи не скривдить”, – розповідає сусідка загиблого воїна Тетяна Прудка.

Маючи великий досвід служби, Георгій пішов на війну добровольцем. У 2016 році підписав контракт зі Збройними силами.

Сестра Георгія, Світлана, яка мешкає в сусідньому селі, зізнається, що близькі не раз йому натякали: досить уже воювати, час уже й відпочити, пожити цивільним життям. Але Жора про таке й чути не хотів. Казав, що повернеться тільки після перемоги.

“Він був дуже доброю людиною. Біля нього купчилися всі, підлеглі. Він як батько був – вимогливий, але справедливий”, – каже побратим Анатолій Банний.

“Через нього багато хто пройшов, він багатьох навчив. Надійний товариш, добрий друг і хороший командир. Ми пишаємося тим, що Жора в нас служить”, – розповідав у 2019 році “24-му телеканалу” його побратим Володимир.

Командування називало Георгія Халікова невловимим: мовляв, зустріти його у штабі неможливо – постійно на передовій. І коли бійцеві з 27-річним досвідом у званні прапорщика на початку 2019-го надали нове звання – сержанта, командиру батальйону довелося в буквальному сенсі “розшукувати” бійця на “передку”.

Дядя Жора не раз ставав героєм сюжетів новин різних каналів, був улюбленцем військових кореспондентів, бо перед камерою завжди поводився природно й невимушено. Він вважав, що про війну обов’язково треба розповідати й показувати людям, що відбувається на фронті.

Останній свій контракт дядя Жора підписав у липні 2020 року із Сєверодонецьким ТЦК та СП Луганської області.

Майстер-сержант, головний сержант 8-ї роти 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

Він із тугою згадував про загиблих побратимів.

“Минуть роки, пройде війна – а ми все одно будемо зустрічатися і згадувати Донбас…Донбас залишиться у нас в душі. Важко це згадувати, про тих хлопців. Але ми завжди будемо їх пам’ятати”, – наголошував Халіков.

26 жовтня російські війська з гаубичної артилерії обстріляли позиції ЗСУ під Гранітним на Донеччині. Перед тим бійці 93-ї бригади зайшли з гуманітарною місією в сусіднє село Старомар’ївка.
Дядя Жора прикрив собою двох побратимів, а сам “упіймав” кілька осколків. Його ще намагалися врятувати, але тяжке поранення не залишило 51-річному воїну шансів на виживання.

Поховали його в Березиному поруч із могилами батьків.

Залишилися троє синів. Середульший також уже кілька років воює на сході. Останній рік вони з батьком служили в одному підрозділі…

2. Віктор Рачугін

Віктор Рачугін народився 31 січня 1985 року в Запоріжжі. Здобув середню спеціальну освіту, працював за фахом. Одружився, на світ з’явився любимий син.

Сімейне життя не склалося – дружина покинула Віктора разом із дитиною, і відтоді батько виховував сина сам. А згодом у серце прийшло нове кохання – до працівниці 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади Світлани. З Вікторовим сином вона також знайшла спільну мову, тож усе йшло до створення нової сім’ї.

У березні 2021 року Рачугін уклав контракт на службу в Збройних силах України.

Старший солдат, старший оператор відділення протитанкового взводу 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка (раніше служив у 54 омбр).

“Спокійний і ввічливий, досвідчений боєць, який добре знав військову справу” – так відгукується про загиблого командир взводу, старший лейтенант Максим Журавель: “Небайдужий, не ставився поверхнево до інших солдатів. Цим заслужував свій авторитет. І на передньому краї завжди допомагав бійцям, був завжди чуйний”.

“Хлопець бойовий був, активний, постійно усміхався. Як не прийдеш – постійно з гумором, і хлопці його всі поважали і любили”, – каже побратим із позивним “Крєпиш”.

15 листопада Віктор мав піти у щорічну відпустку… якби його життя не обірвала ворожа куля. Сталося це 27 жовтня, коли російські найманці обстріляли позиції ЗСУ в районі Новотошківського зі стрілецької зброї.

Поховали Віктора Рачугіна в Запоріжжі, на цвинтарі Святого Миколая на Верхній Хортиці.

Залишилися мати, сестра і син.

Вічна пам’ять полеглим героям!

Над матеріалом працювали: Леся ШОВКУН, Дмитро ЛИХОВІЙ, Новинарня