“Сепари думали – нас там тисяча”. Кулеметник Ігор Юркевич – про два невідомі дні оборони ДАПу, коли вже впав новий термінал

Ця сторінка героїчної оборони Донецького аеропорту часто замовчується. Але факт лишається фактом: ще два дні після того, як впали перекриття нового терміналу, багато захисників ДАПу загинули й потрапили в полон, група сміливців-десантників 90-го аеромобільного батальйону самотужки утримувала будівлю пожежного депо (позиція “Пожарка”) на території аеропорту. Про це пише "Новинарня"

Їх було семеро: снайпери Віталій Зварич “Рекс”, Володимир Коляда “Живчик”, Максим Абдуразаков “Абдулла”, Анатолій Левчук “Фокс”, кулеметники Ігор Юркевич “Вовк”, Віктор Новицький “Жмеринка” і командир, колишній спецназівець Максим Ридзанич “Адам”.

Вони були останніми захисниками, які аж зранку 23 січня 2015 року, за наказом командування, залишили територію аеропорту.

Саме тому нині “кіборги” намагаються змінити офіційну статистику і довести, що героїчна оборона ДАП тривала не 242, а 244 дні.

Мені пощастило поспілкуватися з одним із героїв “Пожарки”, кулеметником Ігорем Юркевичем, “Вовком”. Він зараз живе у Вінниці, працює на залізниці бригадиром колії Вінницької дистанції.

Шлях із прикордонників до “Пожарки” ДАПу

– Пане Ігоре, як і коли ви потрапили на війну?

– По мобілізації. В серпні 2014 року мене мобілізували, і я потрапив у 95-ту бригаду, в Житомир. У нас більшість тоді була мобілізованих. Потім, коли з’ясувалося, що в нас нестача кадрів – водіїв чи інших фахівців, то нам із Майдану чи з “Правого сектора” привозили добровольців, які нам допомагали. А хтось і сам приходив.

Навчання і бойове злагодження ми проходили на полігоні в Перлівці. У нас тоді ні звань, ні чинів не було – просто приходили хлопці волонтери-інструктори, які нас навчали.

Ігор Юркевич: стрічка ДШК вміщує 50 патронів калібру 12,7 мм. На позиції в Пісках

Там же був створений 90-й окремий десантно-штурмовий батальйон (у складі 81-ї аеромобільної бригади – “Н”), а в ньому – рота вогневої підтримки, якою командував Зубков Іван Іванович, позивний “Краб” (загинув 20 січня 2015 року під завалами терміналу ДАП, удостоєний звання Герой України посмертно). У нас із ним склалися гарні стосунки.

Я сам і з автомата стріляв, і з кулемета й гранатомета. Досвід був, так що я теж хлопців навчав, показував, розказував. Адже в в 1993-1994 роках проходив строкову службу в прикордонних військах, Мукачівський прикордонний округ. Мав звання старший сержант.

– Звідки у вас позивний “Вовк”?

– Коли я служив, у нас на кордоні був пес на кличку Вовк. Він був низесенький, але найбільш відчайдушний з усіх, і дуже розумний. Тож, коли почали вибирати позивні, я згадав нашого Вовка.

Та й, зрештою, вовк – санітар лісу. Сподіваюся, я на цій війні теж був непоганим санітаром.

Мене часом питають: скільки ти там їх поклав? Я кажу: знаєте, я не рахував, але зір мене поки що не підводить. Жоден із тих, кого поклав, мені не скаржився.

– Коли ви потрапили в Донецький аеропорт?

– Після Житомира нас відправили першою колоною на Костянтинівку, потім ми виїхали на Опитне, Водяне, Піски. Були мінометною командою, САУшки охороняли, супроводжували колони з боєприпасами в Піски, бо звідти переважно був запит.

Я 1 грудня був з хлопцями на 101-му, нас тоді обстріляли “градами”. Так що до ДАПу ми вже пройшли бойове хрещення, були і під “градами”, і під мінами.

Ігор Юркевич. Позиція у Водяному була найпершою з боку аеропорту

Перед Новим роком, коли 90-й батальйон вивели на ротацію, ми отримали відпустки. А після того повернулися на блокпости, Зубков нам казав, що “ви дорогу знаєте, справитеся”, і ми продовжували возити боєприпаси, супроводжувати колони. А потім, слідом за Зубковим, уже в останній момент потрапили на ДАП.

Ми мали їхати з ним одразу. Але Краб сказав, що у Водяному має лишитися толковий сержант, який приєднається до групи вогняної підтримки. Та й основна частина батальйону мала заходити, і треба було комусь їх розміщати. Тому Зубкова із 13 десантниками закинули 18 січня, а ми вже пішли наступного дня.

Я зняв тоді кулемет ДШК (кулемет Дегтярьова-Шпагіна велококаліберний) з машини, ми його закинули в МТЛБ (легкоброньований тягач) і відправили туди.

Наступного дня я іще супроводжував групу з 25-ї бригади на позицію “Зеніт”, бо ніхто дороги не знав, а я колись із Зубковим туди їздив і орієнтувався на місцевості.

А як повернувся, то вже наші основні сили зібралися. І вночі 19 січня, на Водохреще, нас закинули на ДАП.

– А в групу Адама як потрапили?

– Так тоді ж і потрапив. У них тоді було п’ять снайперів, але не було кулеметника. А я був замкомвзводу ДШК і виявився єдиним, хто на місці, бо три розрахунки напередодні пішли з Крабом.

Кулемет був, а людей не було. Ну, я і приєднався.

Мені другого номера дали Віктора Новицького, позивний “Жмеринка”, сказали: ось група снайперів, треба їм підсилення. Ми зняли кулемет, взяли боєприпаси. Одну групу висадили на диспетчерську вежу аеропорту, а нашу групу – на “Пожарку”.

Схема Донецького аеропорту з “Пожаркою”

Нас закидали вночі. Я о 12-й годині ночі перед тим тільки приїхав із “Зеніта”, мені буквально дали пів години для перепочинку – і вперед. Тривожні мішки у нас завжди були з собою, так що довго не возилися.

Ми на “Пожарці” змінили хлопців, їх там було двоє чи троє перед нами. А вже на ранок почали роздивлятися, де ми є і що нам робити.

– Ваше завдання, фактично, було прикривати своїх вогнем?

– Так, я працював по рукавах, звідки в ДАП заходили сепаратисти. Я свій кулемет виставив у бік аеропорту, Краб давав запит Адаму на дозвіл на вогонь, і я відпрацьовував по рукавах, прикриваючи наших. Бо я, хоча формально і був у групі Адама й підпорядковувався йому як старшому, але в мене було своє командування, і я виконував і їхні задачі також.

– По вас працювали так само?

– Ну, ви самі розумієте, що ДШК – це крупнокаліберний кулемет, калібр 12,7, і коли він починає працювати, то це нікому не подобається. Він призначений для знищення легкої броньованої техніки, там ідуть бронебійні і бронебійно-запалювальні патрони, а коли він працює по піхоті, то це грізна зброя. Тому нас намагалися нейтралізувати. До нас на взльотку виїжджав їхній танк, працював по нас.

“Ми розкусили бойовиків, які захопили наші рації й вели гру”

– Було кілька атак, були спроби захопити зненацька, але в них нічого не вийшло.

У нас за вікнами фактично були окопи сепаратистів.

ГРАНАТИ МИ МОГЛИ З ВІКОН ЗАКИДАТИ ЇМ В ОКОПИ, А ВОНИ – НАМ.

Один раз вони спробували відбити наш ДШК, підповзли, відкрили щільний вогонь, закидали гранатами, здається, Жмеринку і Рекса, вони тоді були на чергуванні. Але, на щастя, ніхто не постраждав. Ми дали відсіч і не допустили їх до будівлі. Бо якби вони пробралися всередину, вибити їх було б дуже важко. Тим більше, що нас було тільки семеро.

– Коли вам стало зрозуміло, що новий термінал упав?

– Ми знали, що був підрив, почули і бачили ці вибухи. І по рації – тоді зв’язок іще був – ми розуміли, що відбулося.

Краб давав запит на відкриття вогню, але я тоді не міг працювати з ДШК, бо був дуже сильний туман. Я практично не бачив термінал, боявся влучити в когось зі своїх. Власне, під прикриттям цього туману сепаратисти і змогли пронести й закласти вибухівку.

Вхід у термінал

Потім Краб вийшов на зв’язок, сказав, що перекриття обвалилося, що багато “200-х” і “300-х”, боєприпаси закінчуються, бо вони теж лишилися під завалами.

По рації командування просило, що потерпіть, хлопці, ми будемо шукати можливості вам допомогти.

Нам також була дана команда по можливості підтримувати їх вогнем, стримуючи противника, давати коригування для обстрілу артилерії.

Вночі на 21 січня ми чули, як біля нас пішла техніка, один МТЛБ підірвався на міні. Ми тоді з Живчиком (ми в парі стояли) звідти забрали трьох поранених. В тепловізор побачили і якось шостим чуттям відчули, що не треба відкривати вогонь, це свої. А там уже своїми методами перевірили, щоб переконатися, що це справді свої.

Хлопці були без зброї, обпечені, в шоковому стані. А на ранок до нас із диспетчерської вежі прийшов наш санінструктор, Володя Небір, позивний “Доктор Хаус”, і ми йому передали поранених.

Це був останній зв’язок із нашими, бо після цього рації перекодували і ми лишилися відрізаними від усіх.

– А для чого перекодували рації?

– Справа в тому, що на той час сепаратисти уже зайшли в термінал і в їхніх руках опинилися наші рації. Тому вони могли чути всі наші переговори і виходити з нами на зв’язок.

“Дорога життя” в ДАПі

– Казали, що була спроба вийти на вас від імені комбата Олега Кузьміних, який на той час уже був у полоні, і наказати вам знищити зброю, все підірвати і відходити?

– Я не знаю, чи було таке, чи ні, бо практично весь час був біля кулемета. Може, на Адама хтось і виходив, я не чув.

Але було таке, що Адам покликав мене і сказав, що по рації передали, що виходить остання група з аеропорту, 16 чи 18 людей. Приймайте, через пів години вони будуть у вас. Ми порадилися, прикинули, співставили це із останніми словами Краба, що там половина “200-х”, а половина “300-х” і практично нікого не лишилося. А тут така цілісна група бойова і без поранених… До того ж нам, яких було семеро, приймати 16 чи 18 бійців?..

Коротше, ми відповіли, що без питань, приймемо, але кожного, хто підійде до нас, ми будемо одразу роззброювати, а десь щось не так – відкриваємо вогонь без попередження. Так до нас ніхто і не вийшов. Мабуть, зрозуміли, що ми їх розкусили.

АЛЕ ТЕ, ЩО В НИХ ОПИНИЛИСЯ НАШІ РАЦІЇ, ЗІГРАЛО НАМ І НА РУКУ. МИ ЇМ РОЗІГРАЛИ ВИСТАВУ:

почали виходити в ефір, розповідати, що вночі підійшло підкріплення, що нас тут багато, давали запит на підтримку артилерії. І це спрацювало – вони побоялися далі штурмувати.

Вони були налякані, бо весь цей час, доки тривала оборона ДАП, вони думали, що тут в аеропорту десь тисяча, а то й півтори тисячі захисників. А нас там насправді було дуже мало.

“Нам пощастило: щойно ми вийшли, як позаду почали лягати “гради”

– Як ви сприйняли звістку про загибель Краба?

– Спочатку в мене були ще великі сумніви, була надія. Ви ж бачили його фото, там було 50 кілограмів разом з тією каскою і бронежилетом. Маленький худенький чоловічок, практично непомітний. Але всі його любили і поважали – і як офіцера, і як людину.

Після падіння терміналу кадировці їздили по злітній смузі, стріляли вгору, кричали “Аллах акбар!” Вони були впевнені в тому, що вже перемогли і тут уже нікого не залишилося.

У мене тоді стався зрив, бо я ж цих хлопців сам відправляв в аеропорт. Я тоді стрічки три висадив по кадировцях на одному подиху. І вони заткнулися, заховалися – більше не їздили, не кричали.

Старшина Максим Ридзанич “Адам” у ДАПі. Він загине 20 березня 2015 року в бою біля селища Опитне

– А як все-таки вийшли на зв’язок із своїми?

– Це теж більше знав Адам. Він налагодив контакт із командуванням, вони якось там по телефонах коди перекидали, він по рації щось набирав, перекидалися кількома словами чи СМС. Я в цьому не дуже був задіяний. Моє діло було стежити за підступами і не підпускати ворога. А, коли сказали, що будемо відходити, – розібрати кулемет і забрати з собою по-максимуму, а що лишиться – знищити, щоб не дісталося ворогу.

– Як відбулася зустріч з “Окунем” Валерієм Волобуєвим, який першим до вас пробрався? Він розказував, що його одразу роззброїли і він подумав, що потрапив до сепаратистів.

– Я не був свідком цього. Моя позиція була з боку терміналу, а все, очевидно, відбувалося з боку диспетчерської вежі, де був Адам. До того ж там працював генератор і не все можна було розчути. Я більше займався тоді кулеметом і генератором, який теж треба було підтримувати, щоб була електрика і зв’язок, щоб можна було заряджати рації, телефони, тепловізори. До мене вже пізніше підійшли і сказали, що приходили з нашого боку і що будемо виходити.

– Чому не пішли одразу з Окунем?

У нас було дві спроби вийти, але невдалі. Один раз з того боку почав працювати кулемет, іншим разом загавкали собаки. І ми вирішили не ризикувати, дочекатися ранку, коли впаде туман і нас не так просто буде побачити навіть у тепловізор.

Я в групі ішов передостанній, а замикав усе, здається, Фокс, прикривав усіх.

– Іти було важко?

– Від самої “Пожарки” спочатку було трохи важко, все було розбите: там же до того і танки, й БТРи, й МТЛБ їздили, вирви були ід снарядів. А коли вже вийшли на злітну смугу, то стало веселіше. Але ближче до виходу з аеропорту поспішати теж ми не могли, бо треба було тримати зв’язок зі своїми і попереждати про свою появу, щоб тебе раптом не прийняли за ворога і не нарватися на “дружній вогонь”.

І нам пощастило: щойно ми зайшли, як позаду почали лягати “гради”. Я не знаю, чи це нас засікли, чи коригування якесь було, чи дрона нашого запеленгували.

Ми перечекали. Мала ще приїхати бронетехніка по нас, але, як я чув по рації, вони наче помилилися і проскочили, потрапили під обстріл. По нас приїхав 131-й ЗіЛ. Водій вискочив і каже: “Хлопці, хочете жити – заскакуйте миттю. Хто не встиг – я не винен”.

Група снайперів після виходу з Донецького аеропорту. Зліва стоять Олександр “Малиш” (рятуючи якого, в березні загине “Адам”) та Віталій Зварич “Рекс”. Крайній праворуч – Максим Ридзанич “Адам”. Сидять Володимир Коляда “Живчик” (перший зліва) та Анатолій Левчук “Фокс” (третій зліва). Фото: armyinform.com.ua

– А в частині як вас зустріли? Адже командування ще два дні тому заявило, що в ДАПі вже нікого з наших немає.

– Всі були просто шоковані. Вони чули, що в районі “Пожарки” іде бій, але що саме там відбувається, не знали толком. Про нас думали, що нас уже вбили чи взяли в полон.

Ми ж першим ділом виклали зброю і все, що винесли із собою з “Пожарки”.

– Багато винесли?

– У мене особисто, як я виходив, з собою було десять магазинів, дев’ять гранат. Я в полон здаватися не збирався і відкрито казав, що хто має таку думку – нам не по дорозі.

Хотів іще з собою прихопити гранатомет, “муху”, але вже не було куди, бо в речовому мішку було пів кулемета розбіраного.

Все, що можна було, я взяв із собою, бо запчастини до кулемета завжди потрібні.

“Не знаю, навіщо було так довго утримувати ДАП”

– Після виходу з ДАПу де воювали?

– Я після виходу деякий час лікувався у себе в Вінниці від контузії, а потім знову повернувся на позиції – Водяне, Опитне, Піски. Ми їздили супроводом, забезпечували блокпости.

6 травня, під час вивезення з Опитного чергового розрахунку АГС, я потрапив під обстріл. Групу я тоді таки вивіз, всі наче живі-здорові, хоча машина була посічена, і мене посікло трохи, отримав осколкові поранення.

Підлікувався, повернувся назад. Але наш ротний,

ВІН БУВ ЛЮДИНА ВІРУЮЧА І СКАЗАВ МЕНІ: “БОГ ЛЮБИТЬ ТРІЙЦЮ. ВИБАЧАЙ, АЛЕ ТИ БУВ І ПІД “ГРАДАМИ”, І КОНТУЗІЮ МАВ, І ПОРАНЕНИЙ. БОГ ЧЕТВЕРТОГО ШАНСУ МОЖЕ НЕ ДАТИ”.

І відправив мене в [тилову] Костянтинівку. Ми там більше займалися побутовими речами, бо батальйон повертався назад, і потрібно було їх зустрічати і облаштовувати. Чергував по батальйону, стояв на постах.

Ігор Юркевич із сином Назаром після повернення у Вінницю. 2015 рік

– Коли повернулися додому?

– У вересні [2015-го] нас демобілізували. Я одразу ж повернувся додому, дня через два став на облік у військкомат і наступного дня поїхав на дистанцію (залізничний підрозділ – “Н”) в кадри, написав заяву. Там ще мені, правда, відпустка набігла, то я відгуляв відпустку і повернувся на роботу. Так і досі тут працюю, бригадир колії.

– Донецький аеропорт у свідомості багатьох став символом такої незламності, героїзму. Як ви до цього ставитеся?

– Аеропорт свого часу зробили якимось міфом, як будинок Павлова в Сталінграді. Невідомо для чого.

Я вважаю, що його не варто було захищати до останнього. Варто було відвести війська на лінію Водяне-Опитне-Піски і там стояти.

У січні 2015-го там уже не було що обороняти, і жодної стратегічної цінності він не мав.

Можливо, ДАП ще доцільно було тримати на початках, коли там літаки могли сідати, але вже коли ми туди заходили, там усе було геть роздовбане, самі руїни.

– Але тоді ще в багатьох із командування були в головах радянські штампи “ні кроку назад”, “стояти до останнього”…

– І це проблема. Я взагалі вважаю, що в командуванні мають бути молоді бійці без цих совкових стереотипів, коли тобі дають команду, а ти не розумієш її логіки і не знаєш, як її виконати. Таке теж було.

Зараз армія зовсім інша, і потрібні нові підходи. Не треба іти стінка на стінку. Іноді група з десяти бійців може нагнати страху, розігнати чи знищити сотню противника з мінімальними втратами, якщо грамотно підійти до справи.

Руїни нового терміналу Донецького аеропорту. Фото: Андрій Дубчак, Радіо Свобода

– Який головний урок варто винести з історії з обороною ДАП?

– А це і є головний урок: не триматися за минуле, не озиратися на Радянський Союз, на так званих “братів наших старших”, які виявилися не братами, а розбійниками, що підло встромили в спину ножа. Слід цінувати своє, цінувати людей, людське життя, будувати ефективну армію і йти далі.

Принаймні для мого покоління і для майбутніх це має стати гарним уроком.

Наталка ПОЗНЯК, “Новинарня


 Купити квартиру в Чернівцях
Коментарі:
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації