ГОЛОВНА | БЛОГИ | ПРО НАС | АРХІВ | ФОТОСЕРВІС | КОНТАКТИ | ВХІД НА САЙТ
Дивись:
 НОВИНИ
 СПОРТ
 ІНТЕРВ'Ю
 ПЕРСОНАЛІЇ
 АНАЛІТИКА
 ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ
 КРИМІНАЛ
 ШОУ-БІЗНЕС
 НАУКА
 ІСТОРІЯ
 ПОЛІТИКА
 СКАНДАЛИ
 ЦІКАВИНКИ
 ТЕХНОЛОГІЇ
 БІЗНЕС
 КУЛЬТУРА
 ЗДОРОВ'Я
 НАДЗВИЧАЙНІ СИТУАЦІЇ
 ПРЕС-ОГЛЯД
 ЧЕРНІВЦІ
 ЕКОНОМІКА
 ОСВІТА
 ЕКОЛОГІЯ
 МАС-МЕДІА
 РЕЛІГІЯ
 МІЖНАРОДНІ НОВИНИ
 ПРАВО
 КОРДОН
 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ
 ПРОТЕСТИ
 НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ
 МИСТЕЦТВО
 БЛАГОДІЙНІСТЬ
 ЧЕРВОНА РУТА 2009
 ОБЛАСНА ВЛАДА
 ВІДПОЧИНОК
 АРМІЯ
 ЖИТІЄ МОЄ
 БЛОГИ
 ОЧЕВИДНЕ-НЕЙМОВІРНЕ
АРХIВ
 
новин
веб-конференцiй
опитувань
ПРО НАС
КОНТАКТИ
ПОШУК
 
















Новини від Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...
 
 
 
Loading...

Новини Чернівці та Буковинського краю. Щоденні чернівецькі новини, буковинські новини, новини буковини, прессконференції, анонси, блоги, опитування.

  Перегляд новини  /  ІСТОРІЯ   >>> 25 Липня 2017

Все таки вірю!

НАША ІСТОРІЯ / 


Ще дзвенить в наших ухах присуд у варшавськім процесі, а тут часописі вістять нові процеси в Львові й Стрию. Посипеться ряд нових безпідставних присудів на голову молодих, ідейних українців. Знову пояснюватиме кожний по свойому нові присуди. Не бракне і таких, що всю вину звалять таки на своїх дітей.

 

Та як би то не було, мусимо прилюдно сказати, що перед польськими судами стоять не «старі» чи «молоді», не цей чи той українець за сяку чи таку провину, а стоїть українська нація, яку обкидають болотом польські прокурори. Там судять і карають не проступки поодиноких осіб, а цілу українську націю й ідею її самостійної державности.

 

Тому лиш той, що зрікся природних прав своєї нації і втратив надію видіти свій нарід вільним між вільними народами, той лиш не реаґує, чи то реаґувати не хоче на присуди польських суддів та легковажить боротьбу на життя й смерть, що її веде українська нація з своїми гнобителями.

 

В 6-ім ч[ислі] «Сам[остійности]» писав я, що сумління нації жадає, щоб кожний з нас сповнив свій обовязок супроти борців за волю України. Та бачу, що через байдужість тих, що ще не відповідали перед польськими судами за велику провину: звати себе українцем і прагнути волі свого народа, — моя ця ідея готова померти в пеленках.

 

Вірю твердо в те, що цим разом кожний українець виконає свій обовязок, складаючи жертви на фонд опіки над політичними вязнями, що терплять в польських та совітських тюрмах за ідею української самостійости.

 

Не діждавшись видіти, хто буде першим, висилати буду по 300 левів місячно на вищезгаданий фонд.

 

Хто буде другий? Не надумуйтеся довго, бо наші діти, цвіт нашої нації гинуть голі й голодні по тюрмах катів українського народу. Накорміть їх, одягніть їх, заплатіть їм оборонца і поможіть їм, якщо не лишуть свого життя в тюрмі, а вийдуть на волю!

Іван Одовічук, (Чернівці, тижневик «Самостійність»,
число 10 (99) за 8 березня 1936 року, сторінка 4)
 
*****

Додаткова інформація та деякі пояснення до статті Івана Одовічука «Все таки вірю!»

 

Тижневик «Самостійність» за духом був націоналістичним часописом. Виходив упродовж 1934-1937 років у Чернівцях головно за редакцією Дениса Квітковського. Максимальний наклад сягав 7000 примірників. За свою виражену «українськість» тижневик часто конфісковувався румунськими властями, а в березні 1937 року остаточно закритий. Досить повні збірки цього часопису зберігаються у Науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича та Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника (наразі вони не «оцифровані»). Часопис максимально повно висвітлював ситуацію на українських землях під владою Румунії, Польщі, Радянського Союзу та Чехо-Словаччини. Звісно, що найжахливіші події відбувалися в «підрадянській» Україні, особливо у Наддніпрянщині — штучний голод, який зараз відомий як Голодомор 1932-1933 років в Україні. Польська «пацифікація» українців Галичини теж викликала обурення та привертала увагу.

 

Автор наведеної статті Одовічук Іван Ілліч (по деяким документам Ількович) — на той час активний український громадський, політичний, правозахисний, культурний та освітній діяч Мараморощини (головно Сигітщина та Затисся — українські землі у складі Румунії), лідер націоналістичного руху у краї. Народився 14.07.1895 року в селі Балківці Серетського повіту Герцогства Буковина Австро-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава), помер 10.12.1971 у селищі Волівець, а похований у місті Тячів Закарпатської області УРСР (зараз Україна), де мешкав останні роки. Життєвий шлях буковинського українця Івана Ілліча Одовічука не був пересічний.

 

Він мав дуже непросте й насичене життя. Довелося перенести всі страхіття та біди двох світових воєн, Перших визвольних змагань та боротьби за державність України в лавах військових формувань ЗУНР та УНР, Других визвольних змагань (бойові поразки, поранення, голод, холод, хвороби, зради, оточення, полон, інтернування, арешти, депортації, репресії та залякування, позбавлення батьківщини, розрив з родиною, втрати рідних та товаришів, невдачі в справах тощо). Мінімум 6 разів життя Івана Ілліча «висіло на волосині», але Всевишній зберіг його для майбутніх справ. Проте завжди він був високодуховною людиною, свідомим сином свого народу, патріотом та націоналістом в найкращому розумінні цього слова.

 

Іван Ілліч активно співпрацював з тижневиком «Самостійність». Зокрема дописував для нього, передплачував та розповсюджував тижневик та його додатки. За потужну фінансову, організаційну та інформаційну підтримку був визнаний “Батьком-Основателем” тижневика. До речі це в той час викликало шалений супротив владних структур Мараморощини та Затисся загалом. Неодноразово затримувався властями. Пізніше в 1940 році за сфабрикованим звинуваченням він був ув’язнений. Формулювання вироку було наступним: «намагався збудити національну свідомість українців (рутенів) з Мараморошу». Більше того — під час перевезення з однієї в’зниці до іншої було заплановано підло його ліквідувати «при втечі». І лише завдяки попередженню зі сторони своїх симпатиків з охорони вдалося зірвати це підступне вбивство.

 

Наведена стаття написана в Сиготі Марамороському, на той час повітовому центрі в Румунії. Вона фактично є продовженням статті «Обов’язок Нації», яка побачила світ в тому ж часописі місяцем раніше («Самостійність» ч. 6 (95) 9.02.1936, стор. 5). Це свідчить про злободневність піднятих в них проблем та особисту непересічну зацікавленість автора долями борців за волю України та їх близьких. Слід наголосити, що автор особисто пережив всі страхіття винищення українських полонених та інтернованих в найжахливішому таборі Шопи-Буг в Брест-Литовській кріпості в ході польсько-української війни в Галичині та після неї.

 

 

Поява статті найімовірніше зумовлена не стільки новими на той час процесами в Львові й Стрию, як резонансом вироку у Варшавському процесі. Це один із найбільших судових процесів проти Організації українських націоналістів, що відбувся з 18.11.1935 по 13.01.1936. Усіх учасників процесу звинувачували у приналежності до ОУН, підготовці замаху і вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі. Підсудними були 12 осіб, серед яких Степан Бандера (крайовий провідник ОУН). День оголошення вироку українська громадськість оголосила днем національної скорботи. Процес привернув увагу всього світу до ситуації на українських землях під владою Польщі.
 

Виявлені грубі помилки набору, що деформують суть думок автора, виправлено. Архаїзми, історизми та авторські скорочення збережено, зокрема не вжито і апостроф, якого в оригінальному тексті нема із-за відсутності тоді повного набору українського шрифту.

  

Післямова та роздуми за статтею Івана Одовічука «Все таки вірю!»

 

Перебіг останніх подій в зоні Антитерористичної операції (АТО) на Сході України та тимчасово окупованих територіях ще раз наочно свідчить про надзвичайну актуальність наведеної статті. АТО фактично вже перетворилась у військовий конфлікт на території українського Донбасу, а за багатьма ознаками — на війну, точніше — російську збройну агресію проти України. Україна оплакує все нових і нових героів! Діти стають свідками загибелі власних батьків від підступних обстрілів мирних осель. Підступно захоплюються заручники. Росте кількість невільників в чужих тюрмах. Серце крається від нестерпного та невимовного болю.

 

Свідомість відмовляється сприймати трагічну дійсність. Надто важко, щоб повірити у все це. Але приходиться. Крім того, якщо добре розібратись, це не вперше. Ось так практично завжди виглядала «дружба» українців зі «старшим братом». До прикладу на початку 20-го століття всі свідомі українці, хто залишився в межах СРСР, були знищені в період сталінської чистки. А підступність росіян не змінилися і по сьогодні. Донбас тому найкращий приклад. І при цьому росіяни ніяк не второпають, чому західні українці їх люто ненавидять. Вони ж нібито їх визволили. Так «визволили», що третина пропала розстріляна в тюрмах, вислана на Сибір і в Казахстан. Правда така, що від рук росіян загинуло українців далеко більше, ніж від рук тих самих німців, поляків тощо.

 

Кажучи правду, ніколи не думав, що стаття мого дідуся, Одовічука Івана Ільковича, за далекий вже 1936 рік про українців невільників в чужих тюрмах буде актуальною. Особливо глибоко западають в серце думки дідуся на фоні трагічного сьогодення з повідомленнями про звірства та знущання над населенням окупованих територій і полоненими українськими військовиками. Засоби масової інформації щодня повідомляють про трагічні події, які навівають сумні аналогії та спонукають до історичних паралелей. Останні не слід абсолютизувати, але не слід й ігнорувати. Час, події, навіть термінологія різні, але суть дуже подібна. Не даремно мудрі голови попереджали, що «русскій мір» не зникне сам собою. Він як бур'ян, коли з ним не боротися, він захоплює увесь простір. Його треба лише безжально викорчовувати!

 

Стаття яскраво свідчить, що українці, які були змушені покинути свою Батьківщину і знайти притулок за її межами, не забули Україну. На їх почутті вірності своїй країні, яку вони сподівалися побачити вільною і незалежною, були побудовані зусилля багатьох поколінь, чиї результати ми бачимо сьогодні. До речі Організація Українських Націоналістів дієво і навіть радикально протестувала як проти Голодомору, сталінських чисток і репресій, так і проти польської пацифікації. Багато патріотів і тих, хто їм співчував, в ході цих акцій зазнавали масових знущань, грабунків, арештів та ув'язнень до таборів, а окремі — заплатили своєю кров’ю. Мене особисто вражають слова, сказані боївкарем ОУН Дмитром Данилишиним перед стратою: «Мені дуже жаль, що я можу лише раз вмерти за Україну». Воістину — нація, яка має таких синів незборима! Істинність цих слів неодноразово підтверджено героїзмом наших оборонців в ході АТО.

 

Ідея створення «фонду опіки над політичними в’язнями, що терплять в польських та совітських тюрмах за ідею української самостійости» була цілком логічним продовженням цілого напрямку діяльності української громади в Румунії. Не очікуючи допомоги від властей, свідомі та небайдужі українці започатковували цільові об’єднання, спілки, фонди тощо.

 

Згадаю лише відомі мені структури, що діяли на теренах Мараморощини, і в яких безпосереднньо приймав активну участь Іван Одовічук: Фонд допомоги жертвам Голодомору, Громадсько-допомоговий комітет української еміграції в Румунії (надавалася допомога українським патріотам, які втікали з СРСР, захопленої Угорщиною Карпатської України, окупуваної СРСР та Німеччиною Галичини тощо), Комітет Культурного фонду ім. Ю. Федьковича, Пресовий фонд «Самостійності» тощо. Можливо це дозволило авторові стверджувуати: «Вірю твердо в те, що цим разом кожний українець виконає свій обовязок, складаючи жертви на на фонд опіки над політичними вязнями, що терплять в польських та совітських тюрмах за ідею української самостійости».

 

В наведеній публікації фактично дідусем започатковано «Фонд опіки над політичними вязнями польських та совітських тюрем». Виникає природнє питання. Звідки така рішучість у цивільного адвоката? Перш за все Іван Ількович був свідомим патріотом свого народу. Ще більша завзятість в цьому питанні зумовленя власним досвідом перебування в польській неволі в 1919-1920 роках та виживання в таборі Шопи-Буг Берест-Литовської фортеці. «Про умови життя в названому таборі годі й писати, бо всякий опис буде блідий і буде насміхом над жахливою дійсністю», — писав один з очевидців. Причому свідчення Одовічука Івана, що беззаперечно документують злочини польських катів та шовіністів цього „табору смерти" щодо українських полонених та в’язнів, опубліковані в «Крівавій книзі» (част. 1, стор. 171-172). Максимально оперативна поява першої частини цього видання Уряду Західно-Української Народньої Республікиинський вже в 1919 році дозволила пришвидшити звільнення тисяч бранців, а багатьом взагалі врятувала життя.

 

В своєму зверненні до української громади Румунії Іван Ількович одразу особисто зобов’язався вносити в «Фонд опіки над політичними вязнями польських та совітських тюрем» 3600 левів щорічно. Можливо названа сума була несуттєвою для родини адвоката? Це хибне твердження. Адже денна плата працівника на важких польових роботах в румунській Мараморощині була лише біля 30 леїв. Тобто річний внесок Івана Ільковича дорівнював сумарному прибутку пересічної селянської родини в його регіоні (якщо звісно рік видався врожайним і була робота впродовж 120 днів). Пенсія учасника боїв становила 1000 левів. На утримання біженця з СРСР (помешкання та опалення) вистачало 12-15 леїв на день. Про масштаб цін в Румунії на час написання обговорюваної статті також можна судити по наступних даних: на біржі в Чернівцях за яйце просили 1,2-1,3, а за кг масла 60-64 леви; річна передплата на тижневик «Самостійність» в Чернівцях коштувала 100 левів; квиток на академічний концерт до Шевченківських днів в Чернівцях коштував 20-80 левів.

 

Звісно, що нинішня ситуація має ряд кардинальних відмінностей з міжвоєнним періодом, коли писалася обговорювана стаття. Головні зусилля з визволення невільників-патріотів з чужих тюрем зараз здійснюються нашими державними інституціями, міжнародними гуманітарними, правозахисними організаціями, структурами Товариства Червоного Хреста. Адже зараз маємо понад 25 років відновленої державності та своє військо, а тоді — лише крах державності та втрачені можливості. Але й в наш час роль «народної дипломатії» й волонтерства далеко не вичерпана, в чому ми щодня переконуємось.

 

Зокрема на сьогодні ані у державних органів, ані в правозахисних організацій немає повної інформації про те, скільки насправді громадян України може утримуватися у місцях несвободи на території Російської Федерації. Тому заклики, які висловлені в статті мого дідуся цілком актуальні в сучасних умовах. «Коли ці мученики знати будуть, що українська нація ними опікується, певно що це співчуття дасть їм силу перетерпіти всі знущання ворогів України», стверджував він в одній зі своїх публікацій. «Чи зрозуміємо ми колись, то що всі вільні народи давно зрозуміли: що без згоди нема свободи!? Та хвиля, коли ми це зрозуміємо, буде найбільшою подією в нашій історії...», — наголошував він в іншій резонансній статті. Такі переконання мого дідуся в сучасних умовах можу лише підтримати.

  

А підсумую свої роздуми надзвичайно влучними словами В’ячеслава Чорновола: «Дай Боже нам любити Україну понад усе — маючи, щоб не довелося потім гірко любити — втративши». Адресую ці непересічні слова В. Чорновола, щирі думки мого дідуся, І. Одовічука, та свої скромні зауваження перш за все представникам молодої генерації українських патріотів, активістів, волонтерів як превентивний захід, своєрідне щеплення на майбутнє. Не повторюймо помилок наших попередників!!!


Ярослав ОДОВІЙЧУК, спеціально для БукІнфо (с)

На фото: І. Одовічук - відомий адвокат і громадський діяч Марморощини (1938 рік)
Переглядів (2599) Коментарів (1) Додати коментар Версія для друку
Інші новини по темі
1. Світлій пам’яті найвидатнішого з українських геральдистів-генеалогів 20-го століття Романа Климкевича
2. Театр у Чернівцях – мірило культурного розвитку міста
3. Чернівецьке українське видання для жінок «Самостійна Думка Української Матери» з далекого 1931 року, яке висвітлювало не тільки жіночі теми
4. Корона Чернівців – резиденція митрополитів
5. Чернівецька пошта – зв’язок зі світом
Коментарі
Додати свій коментар
  Ваше ім'я
  Місце проживання
  Введіть код
 оновити код
 
 
Увага, коментарі не відповідаючі нашим вимогам будуть видалені.
зачекайте ...


Loading...