Анатолій Томків: Третя частина сонати…

ВІД АВТОРА / Ми залежні від ситуацій. І від щасливих, і трагічних, і від всіх інших, у яких кожен з нас проявляє здатність залишатись самим собою, знаходити сенс в житті, акумулюючи внутрішні сили, які дарувала нам природа…

Третя частина сонати…

Мар’ян проснувся, і почав пригадувати, що трапилось з ним вночі… Трапилось щось дуже значне, що змінить його життя від сьогодні. В цьому він був переконаний. Але де вона — ота світла потужна бентежність, що наповнювала його єство, як тільки він у глибокій до зіркового миготіння темноті закривав очі?.. Чим упіймати зараз те, що звучало у ньому вночі абсолютно реально?.. Зором? Дотиком? Слухом?..

Мар’янові руки схрестились на грудях, а потім самі по собі поповзли уверх з-під ковдри. Він допоміг їм випростатись, потягнувшись тілом, пальцями лівої руки почав намацувати те, що шукав… Якби в цю мить хтось подав йому скрипку, то почув би те, що всю ніч беззвучно наповнювало кімнату змістом, потрібним йому як вода.

Він тримав витягнуті руки обережно, ніби боявся розхлюпати знайдене, поки руки не отерпли і не впали на ковдру. Достеменно був переконаний , що пальці щойно відтворили третю, завершальну частину його сонати — таку ж енергійну згідно з законами жанру, як і перша, але з оптимізмом, якому вже не загрожує трагізм і розпач другої частини, з перемогою над нею її ж мелодикою, піднятою з безнадії у вічність, з зіркового миготіння у темряві до сяйва, схожого на воскресіння.

Весняне сонце піднімалось над Львовом, кидало промінь з Високого замку у вікно Мар’янової кімнати, просиналось весільними співами птаства за вікном, а Мар’янові хотілося повернутися в ніч — назад, щоб переконатись у праведності своєї знахідки. Він закрив очі, і сон, міцний як гіпноз, негайно забрав його у себе. Мар’ян пірнув у його провалля, як летів у нього всю ніч, так і не діставшись дна.

Його розбудило «Ти спиш?»… Він відкрив очі. Ляна стояла на порозі з червоними тюльпанами в руках, дивилась великими сірими очима ледь перелякано і тепло. Він відчув те тепло на собі майже органічно.

— Ти спиш, Мар’яне? — повторила Ляна.

— Ні.

— Тобі сьогодні двадцять четвертий… Хіба забув?

— Забув.— Відповів Мар’ян тональністю, якою Ляна завершила фразу, витравлюючи з неї питальну інтонацію.

— Не вигадуй… — сказала Ляна. — Сьогодні ти повинен бути в настрої.

— Це наказ?..

— Просто не хочу бачити смутку в твоїх очах.

— Що робити… Тепер це єдина жива частка мого тіла…

— Годі.— Різко мовила Ляна.—Ти, напевно, знову ніч не спав. Завершував сонату... Вгадала?..

Ляна жваво взяла скрипку з стільця біля ліжка і поклала її Мар’янові на груди:

— Зіграй…

— Навіщо?

— Для мене зіграй. — Сказала вона наказово, і заметушилась по-домашньому з кімнати на кухню, міняючи воду і квіти у вазі. Вона приходила мало не щодня після занять в консерваторії, де вони разом вчились, з квітами, які ставила на підвіконня. Цього разу, поправляючи тюльпани, вона відкрила вікно. Мар’ян відчув подих весни, а разом з нею запах Ляниного волосся. Знайомий і найрідніший. Він не встиг їй сказати про найрідніше тоді, коли вони йшли, тримаючись за руки, нічною львівською вуличкою. Він сказав би їй про це неодмінно там, у вузькому провулку, якби не світло фар у спину, що стрімко кинуло їхні довгі тіні на бруківку, якби не німота, після якої дізнався, що вже ніколи не зможе ходити — ні вдень, ні вночі, ні провулком їхнього кохання, ні іншою дорогою… Йому здалось, що тільки цієї ночі він вперше став спокійним від усвідомлення цієї реалії.

—Я не писав музики, Ляно,— сказав Мар’ян. — Я хотів збагнути і запам’ятати мелодію…

— Яку? — Спитала Ляна.

— Хіба не знаєш, яку?.. — Майже крикнув Мар’ян, відвертаючи голову до стіни, торкаючись підборіддям гострого плеча. Ляна помітила срібний блиск в його очах.

— Я образила тебе чимось?

— Ну, що ти, хіба може образити людину той, хто приносить їй квіти?..

— У мене таке враження, ніби ти шкодуєш, що я не ображаю тебе…

— Можливо. Тоді мені було б легше…

— Про що ти, Мар’янку?..

— Про те, що ми не говоримо вголос! — Мар’ян повернув до Ляни очі, і вони здались їй чужими.— Ти витрачаєш на ці тюльпани половину стипендії лише для того, щоб здобути право бути тут... Ти наливаєш воду, міняєш квіти, ставиш вазу на підвіконня… Цим заняттям ти заповнюєш себе, так, щоб у тобі не було порожнього місця, щоб зробити бодай щось там, де вже нічого зробити не можна! Ці тюльпани мертві для мене. Не принось їх!

Ляна стояла, тримаючи руки в кишенях джинсів, і відчувала, як німіє тілом. Мар’ян кричав, але то був не відчай. І від розуміння того, що це не відчай, а щось інше, їй стало не пособі. Рум’янець виступив на Ляниних щоках. Вона прикрила їх долонями. Таким Мар’яна вона бачила вперше з того часу, як їхні тіні поповзли нічним провулком Львова… Ляна розгублено висмикнула руку з кишені, і схопила нею свою другу руку. Їй здалось, що то його рука, що вона назавжди вислизає з її долоні разом з надією. Тієї надією, якою вона жила у мить, коли автомобіль відкинув Мар’яна на десяток метрів, а вона потім тримала його за руку, дослуховувалась пульсу, і голосила на все Підзамче.

— Замерзла? — спитав Мар’ян, спрямовуючи в бік Ляни чужий погляд чужих очей. — Якби я міг, я зачинив би вікно…

— Мені холодно від твоєї жорстокості, Мар’яне… Любий…

— Не треба… — Відповів Мар’ян різко.

Вона хотіла ще щось сказати, але Мар’ян закрив очі, і заперечно похитав головою. Ляна вийшла. Метушливі пішоходи штовхали її, а вона рухалась сліпою. Сльози щедро текли по її щоках, охолоджуючи рум’янець. Волосся прилипало до обличчя, але вона не прибирала його з-перед очей. Присіла на першу-ліпшу лавицю, і майже заридала. Коли виплакалась — відчула в собі пустоту. Піднялась бездумно, без наміру йти хоч куди, але ноги самі повели її саме в ту пустоту. Вона пішла їй назустріч повільно. Повільно піднялась сходами, і, раптом, почула звук скрипки… Пішла на звук жвавіше, і зупинилась перед дверима. А потім рішуче штовхнула від себе клямку…

Протяг через відчинене вікно метнувся назустріч Ляні, здійнявши парусом фіранку. Віконна рама кинула вазу на підлогу, і тюльпани почали спрагло смоктати воду з-поміж кришталевих уламків, хапаючи сік життя. Мар’ян, здавалось, того не бачив. Він напівлежав, опершись плечима в бильце ліжка, притиснувши підборіддям скрипку. Кімнату наповнила світла потужна мелодія. У ній не було ні болю, ні відчаю — жива міць сплетених у мотив звуків зривалася з струн, час від часу розкроюючи простір терціями, як порціями нового світла у тій днині, схожій на воскресіння, все пристрасніше повторювалась тема. Мар’ян творив третю частину сонати…