Ірина Войцехівська: «Яким би чином нас Москва не нищила, не грабувала, а ми були, є і будемо вічно»

Згідно досліджень професора Харківського університету п. Олексія Белебехи Москва вимагала від України сплачувати щороку 40 млн. руб. за дозвіл виробляти із власних буряків цукор, за дозвіл горілчаного виробництва щороку Україна платила Росії 280 млн. рублів, за дозвіл продавати вирощений руками наших селян тютюн - 34 млн. руб., і т. д. Таку грабіжницьку політику Москва проводила століттями і думала, що буде так вічно. Але, як каже прислів'я «До пори збанок воду носить…». Хоч не думаю, щоб вона залишила нас в вспокою…

Яким би чином нас Москва не нищила, не грабувала, а ми були є і будемо вічно. Бог дав нам силу переносити всі незгоди.

Нашими руками Москва будувала своє «свєтлоє будущєє». Для цього необхідна була підневільна дармова праця наших рук. Тому московити за допомоги Троцького почали будувати табори, куди звозили в’язнів для тяжкої дармової праці.

Вже в 30-ті роки ХХ століття в концтаборах працювало 140 000 ув'язнених.

Станом на 01.01.1940 року в концтаборах Союзу нараховувалось в'язнів 1 670 000 осіб, а через рік в'язнів збільшилося до 1 930 000 осіб. Цей контингент обслуговувало 1800 комендатур спочатку ГПУ, яке в липні 1934 році реорганізувалося в НКВД, як головна адміністрація таборів Гулагу. В їх розпорядженні, крім в'язнів концтаборів, знаходилося 2 200 000 осіб спецпереселенців, депортованих і висланих до Казахстану, Сибіру та на Колиму.

Виконання плану добутку золота, урану, срібла на Колимі, нікелю в Норильську і т. д. було доручено під нагляд НКВД, яке в той час знаходилось під керівництвом Лаврентія Берії, який запропонував свою «програму реорганізації концтаборів Гулагу».

Лаврентій Берія звернувся до Політбюро з пропозицією збільшити харчову норму, скасувати всі дострокові звільнення, провести показове покарання всіх ледарів, продовжити тривалість робочого часу до 11-12 годин на день із трьома днями відпочинку на місяць для того, щоб раціонально та максимально використати усі фізичні можливості в'язнів.

Декретом від 22 квітня 1943 року було засновано «каторги посиленого режиму», справжні табори смерті, де в'язні працювали в умовах, які не мали шансу на життя. Це були табори смерті, які знаходилися на теренах Колими й Воркути.

Непомірно важка праця, голод і холод дали свій результат. Із загального числа в'язнів нараховувалось померлих до 10 %.

Для України настали ще гірші часи. Світова громадськість не бачила і не хотіла бачити, які репресії розгорнула переможна радянська влада проти українського народу, зокрема проти членів ОУН, які ще в 1941 році стали на шлях боротьби за свою державу, за визволення України від усіх окупантів.

В 1942 році створено військову формацію - Українська Повстанська Армія (УПА). У липні 1944 року ОУН створила підпільний уряд України - УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) на чолі з Романом Шухевичем. Комуністи відповідно розгорнули проти українських націоналістів збройну боротьбу, яка тривала більше 10-ти років.

31 березня 1944 року Берія підписав Указ про арешти й депортацію у Красноярський край усіх членів сімей учасників ОУН та УПА. Згідно цього Указу в 1944 році за 8 місяців було вивезено 100 300 осіб – жінок, дітей та людей похилого віку. 37 000 заарештовано і запроторено в концтабори.

В 1945 році комуністична Росія отримала перемогу над фашистською Німеччиною і на «радостях» того переможного року заповнила концтабори політв'язнями різних народів кількістю 5,5 мільйона осіб. Необхідна була їм дармова робоча сила - це були політв'язні, які за черпак баланди і 400 гр. гливкого кислого хліба працювали на відбудовах Совєтського Союзу.

Наприкінці 1946 року українці становили 23% від загальної кількості ув'язнених. Подаю список місць знаходження концтаборів і перебування в них кількості в’язнів:

- Соловки (Архангельська область) - 45 000 осіб
- Свірлаг (Карелія) - 43 000 осіб
- Темніковський (Мордовська АССР) - 35 000 осіб
- Ухто-печора (Комі АССР) - 51 000 осіб
- Кузбассуголь (Кемерово) - 63 000 осіб
- Степлаг (Карагандинська область) - 30 000 осіб
- Дмітлаг (Московська область) - 196 000 осіб
- Бамлаг (Амурська область) - 260 000 осіб
- Колима - 138 000 осіб
- Норильський комплекс (Красноярський край) - 70 000 осіб

Переслідування українців провадилось постійно в усі часи різних окупаційних режимів.

Приблизно 170 разів Росією видавалися Укази, постанови, циркуляри про заборону нашої рідної української мови. Постійно народ піднімався на боротьбу, а до усталеної державності не доходило.

1939 рік був роком раптового вторгнення радянських військ на землі Західної України. Це сталося після укладання договору між фашистською Німеччиною і більшовицькою Росією. В час радянської окупації українські партії та організації припинили своє існування, окрім націоналістів, які під радянською окупацією не тільки зберегли ОУН, але провадили спочатку легально свою політичну діяльність, а при зростанні небезпеки перейшли в глибоке підпілля, не припиняючи боротьби. 

Не все було гаразд в самому середовищі ОУН. Конфлікт між лідерами організації С.Бандерою та А.Мельником, виник через порушення А.Мельником прийнятого Проводом рішення не йти на співпрацю з німцями, постійні звинувачення один одного, які не мали доцільного підґрунтя. Все це накопичувалося і призвело до розколу ОУН на дві гілки. До цього спричинилися ще і непорозуміння між закордонними і крайовими групами націоналістів.

Події воєнного періоду поставили визвольні змагання ОУН, як найбільшу політичну силу того часу, перед фактом двосторонньої боротьби з німецькими фашистами і російськими комуністами. Цей рух опору став базою для створення в 1942 році Української Повстанської Армії (УПА), єдиної військової збройної формації, що стала на захист знедоленого народу, за здобуття власної держави та свободи. 

Прихід окупаційної комуністично-радянської влади в 1939-1944 рр. приніс багато горя на наші землі. Ті лихоліття, що довелось пережити українцям Східної України, 1939 рік приніс в Галичину, а 1940 рік – на Буковину. Свою владу комуністи почали утверджувати репресіями: вивозами, арештами, розстрілами і пограбуванням нашого народу.

Західна Україна понесла великі втрати. Перших ударів зазнали: інтелігенція, духовенство, українське село. Все, що довелося пережити нашому народові під час комуністичної окупації ще і сьогодні відлунюється гострим болем в серцях людей. Особливо щемить цей біль в душах тих, хто переніс на собі жахи нічних допитів, хто пройшов крізь підвальні катівні, концтабори, спецпереселення і чудом залишився живий. Ці люди сьогодні є свідками незаперечних комуністичних злочинів.

1941–ий рік наглядно показав на що здатні кати, які методи катувань застосовували комуністи відносно українців. Після їх панічної втечі від фашистських військ, люди кинулися шукати своїх рідних, що були заарештовані напередодні війни. Після відкриття тюремних воріт, перед ними відкрилися страшні картини жаху, якого світ не знав. Гори понівечених трупів - виколоті очі, відрізані носи, вуха, у жінок груди. До стіни прибитий священик, у якого був розпорений живіт, куди вклали мертве немовля - це був священик Зиновій Ковалик. Поряд лежав труп чоловіка якому перетягнули через око і вухо колючий дріт. Стіни і підлоги - все в крові. Тіла почали розкладатися, йшов сильний сопух.

Червона «доблестная» армія злочинців залишила після себе тисячі замордованих людей на землі, в підвалах, в канавах. Засипала їх вапном, в канаві знайдено трупи засипані цукром, рисом. Ці страшні видовища люди бачили в усіх шести областях Західної України і Волині, де тільки пройшлась червона нечесть, там створено тюрми жахів. Тому ці події мають бути висвітлені на міжнародному суді «Нюрнберг–2», як обґрунтовані, документально підтверджені докази їхніх злочинів та ганьби. Але чи колись це відбудеться? Це треба зробити поки живі ще свідки.

Уривок з книги Ірини Войцехівської «Долі тисячі доріг»

 

(Уривок публікується до Дня пам'яті і вшанування жертв політичних репресій в Україні... Вічна пам'ять!)

PS. БукІнфо

Нагадаємо, 21 лютого 2015 року у Чернівцях відбулася посмертна презентація книги голови Чернівецького обласного товариства політв’язнів та репресованих Ірини Войцехівської «Долі тисячі доріг», над якою вона працювала чимало років. Організувала презентацію чудово виданої книги, яка вийшла накладом 200 примірників, донька Ірини Франківни - Галина Бойко зі своїми побратимами. Нині пані Галина, як донька репресованої, одноголосним рішенням зборів громади стала головою Чернівецького обласного товариства політв’язнів та репресованих, що є досить символічним вибором.

Стосовно презентації книги, то, як повідомила в коментарі кореспондентові БукІнфо новообраний голова товариства Г.Бойко, книга І.Войцехівської «Долі тисячі доріг» планувалася побачити світ до 20-річчя створення обласного товариства політв’язнів та репресованих.

«Книга собою являє не просто сухий звіт про діяльність товариства за 20 років свого існування, а історична монографія з власними спогадами Ірини Франківни, де присутній власний важкий життєвий шлях поневірянь, болі, тортур, котрі випали на її долю та долю багатьох побратимів. У численних споминах політв’язнів та репресованих буковинців, які висвітлені у книзі, також йдеться про злочини комуністичного режиму, подається жахлива статистика нищення цвіту української нації радянською імперією у ХХ столітті», - розповідає пані Галина.

За її словами, книга була задумана у 2010 році, саме тоді вона почала писатися її мамою. За 3,5 роки зібрано чимало архівних даних, унікальних фотографій, задокументовано спогадів жертв комуністичного режиму, які нині представлені широкому загалу.

"Мама не дожила до видання своєї книги трішки більше півроку. Як пам'ять перед мамою, я не могла залишиту цю роботу на півдорозі. Тепер, коли книга у мене в руках, я вірю, що душа Ірини Франківни на тому світі точно набула спокою", - каже Галина Бойко.