Ув’язнення за чотири рядки: чернівчанка - політв’язень Орися Теляєва розповіла подробиці своєї історії (ФОТО)

 

Орися Теляєва (в дівоцтві – Запаранюк) – народилася у патріотичній сім’ї педагогів. Коли Орися була ще маленькою, родина переїхала з Путильського району (де батько був директором сільської школи) до Чернівців, дівчинка вчиться у румунській школі. Проте в цій сім’ї українська мова завжди була в пріоритеті, свого часу Запаранюки принципово відмовилися записуватися румунами. Тож закономірно, що Орися Миколаївна, яку виховували на цінностях української національної ідеї, усе життя була послідовно вірна своїм патріотичним поглядам.

 

Ув’язнення у Карагандинському краї Орися Теляєва і досі згадує з болем і сумом.

 

В кінці 50-х років Орися Миколаївна реабілітована, вона повернулася до рідних Чернівців, де і досі проживає та нещодавно відзначила свій 89-й день народження. Цього року в День Соборності України пані Орисі вручено Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, високу відзнаку жінці вручив особисто Петро Порошенко.

 

 

- Історична передумова – це той час, коли усе відбувалося.

 

Радянська влада прийшла в наше місто у 1941-му році. Причому вони обіцяли, що принесуть нам Україну, що більше нікого не будуть утискати за мовною чи національною ознакою… Більших лицемірів, певно, світ не бачив. Навіть за часів румунської окупації, як важко не було, бо окупант завжди є окупант, треба визнати: дозволялося відзначення шевченківських днів, діяли українські товариства, виходили періодичні видання «Час», «Самостійна думка», «Українська ластівка». Совіти відзначилися тим, що з самого початку «показали своє справжнє обличчя»: позакривали товариства та періодику, все українське вивели на периферію, почалися арешти, депортації та розстріли. Люди тікали від «визволителів» світ за очі. На нашій вулиці проживалр 23 господарі, а залишилося тільки три, всі інші виїхали. В бібліотеці, де я на той час працювала, зникли з полиць М.Рильський та В.Сосюра, натомість з’явилась російська література. І мене це обурювало: чому коли росіянин любить свою країну – він патріот, а якщо українець – він шовініст, націоналіст і його переслідують?

 

У вересні 1945 року я вступила до Чернівецького університету на французьке відділення філологічного факультету. На момент арешту я була на третьому курсі. На той час уже творилися страшні речі, вже були арештовані такі студенти як Орест Каплун (з батьком), Орест Кухта, брати Віктор та Святослав Термени, Ярослав Альбота, Ганна Хілько та Параска Різник (з німецького відділення) та інші. Патріотично свідомих українців (по-їхньому – «неблагонадійних») просто забирали. Вони тихенько зникали, а в наказі про відрахування з числа студентів значилося: «Відрахувати за прогули».

 

В університеті на факультетах почалась масова русифікація. Викладачі читали лекції російською, а коли студенти просили викладати українською мовою, то їх «відповідні органи» кваліфікували як буржуазних націоналістів. Серед студентів були такі, що пішли на співпрацю з КДБ (завербовані), їхнім завданням було виявляти тих, хто був патріотично налаштований, думав, аналізував, мав свій погляд, добивався справедливості. Таких треба було ізолювати.

 

Мене заарештували за те, що знайшли у мене блокнот з віршами (з одного вибрали чотири рядки і навели як доказ), а також до справи долучили марку з зображенням Гітлера. Мій дідусь все життя збирав марки і в нього були рідкісні екземпляри з усього світу, проте увагу слідства привернула саме ця марка.

- Разом із Вами заарештували й інших молодих людей – розкажіть про них детальніше..

 

- Як я вже говорила, на факультетах серед студентської молоді були завербовані агенти КДБ, яким дали завдання виявити патріотично налаштованих молодих людей. Для цього було знайдено одного студента – провокатора, який почав організовувати українську націоналістичну організацію «Буревій», куди зібрав кращих студентів не тільки з університету, але й з медичного інституту, таких як Кузьма Хобзей, Михайло Войченко, Онуфрій Перун, Дмитро Семенюк, Петро Москалик, Василь Понур, Юрій Порайко, Дмитрук Марія, Катерина Григорійчук та багато інших. Хлопці з нашого факультету більше ніж постаралися: знайшли друкарську машинку, я діставала для них папір і ми виготовляли листівки на захист всього українського. Фактично, всі члени гуртка рано чи пізно були арештовані.

 

Арештовували нас кого прямо в аудиторії, кого вдома. Мене забрали з дому вночі 3 січня 1948 року. Слідство тривало чотири місяці. Допити відбувалися і в тюрмі по вул. Шевченка, і в управлінні НКВД, що знаходилося на вул. Кобилянській, 28 (зараз там Чернівецькій краєзнавчий музей). В травні 1948 року відбувся суд. Вже у залі суду декого зі студентів я впізнала (ті, хто був з університету), а частину взагалі вперше бачила. Коли зачитували обвинувачення, промова починалася словами: «Перед вами кращі студенти своїх факультетів, цвіт суспільства». Я насторожилася, чому так кажуть в суді? Але наступним реченням було: «Але це лише на перший погляд, насправді – це серйозна націоналістична банда, особливо небезпечне формування». Термін дали – кому який: хлопцям - по 25 років ув’язнення і це тільки тому, що в той час вже була відмінена смертна кара. (причому на суд вони були доставлені з побитим обличчям, тож зрозуміло, як саме від них отримано свідчення), дівчатам – по 10-15 років тюрми, одній лише дівчині дали три роки (її провина була в тому, що вона бачила, як на її факультет принесли націоналістичні матеріали і не повідомила про це). Мені оголосили вирок - 10 років позбавлення волі. Я не визнала звинувачення і проти мене не було жодного свідка. Я знов запитала на суді: чому, коли українець любить Україну – це злочин? Ніхто мені відповіді так і не дав…

 

Звичайно, я потрапила в списки неблагонадійних передусім тому, що завжди виступала проти несправедливості, просила українців говорити українською (в побуті, на роботі тощо). А ще у нас на подвір’ї облизу будинку була вирита спеціальна яма, де інколи переховувалися хлопці з УПА – навіть сам «Сталь» (Савчак Василь, провідник ОУН на Буковині 1945-1950 рр. – Авт.) був там. Я про це дізналась набагато пізніше. Зараз це уже історія. Сумна історія.

 

Звільнили мене у жовтні 1955 року. Нас реабілітовано, ми (хто вижив) повернулися до своїх домівок. Тепер для мене домом і родиною є Чернівецьке обласне товариство політв’язнів та репресованих, яке очолює Галина Бойко. І знаєте, для мене дуже важливим є те, що зустріла там однодумців, бо у всіх його членів спільна, або принаймні схожа, історія. Ми можемо про це говорити, нам є що згадати, ми багато які речі просто починаємо бачити по-новому, дізнаємося багато правди про підпільний рух на Буковині. І це дуже важливо…

- Цьогоріч Ви отримали Орден княгині Ольги саме за свою життєву позицію та важку долю політв’язня. Яка Ваша оцінка того, що зараз відбувається в країні?

 

- Боляче знову за українське. Нам знову меншість нав’язує своє – українська мова ніби і державна, але за неї знову треба боротися. І це в незалежній державі. Сумно… Знов-таки, повертаючись у ті роки: українець завжди був надто толерантний на своїй землі до чужоземця. Переходив на його мову, йшов на поступки… Доки?...