«Чорний» для Буковини березень 1938 року на прикладі місцевих видань, які 80 років тому остаточно закриті румунською владою за свою «українськість»

До березня 1938 року ситуація щодо української національної справи на Буковині теж була дуже далекою від бажаної по всіх напрямках. Зокрема на мільйон українців в Румунії виходило всього кілька видань. Відомий галицький журналіст Анатоль Курдидик, який відвідав Чернівці в 1935 році, так охаректиризував стан української преси на Буковині на той час: «Пять назв, невеличкі наклади, невисокий рівень — невесела ця преса, А проте мабуть небагато винні в цьому люди, що стоять біля часописів і працюють у них. Куди більш завинила в цьому незвичайно тверда дійсність сучасного політичного режіму в Румунії, загальна кріза і ще декілька причин, які, на жаль, не можуть бути темою цієї статті і які здалосяб окремо обговорити та насвітлити».

 

Слід зауважити, що цей автор проаналізувавши ситуацію опублікував свої роздуми у львівській газеті «Дїло» (№31 від 06.02.1935, сторінка 2-3) під заголовком: «1 щоденник, 2 тижневики і 2 місячники. Український пресовий та видавничий рух на Буковині». Малися на увазі щоденник «Час», тижневики «Рада» та «Самостійнісгь», місячники «Самостійна Думка» та «Українська Ластівка». При цьому слід наголосити, що методи румунської цензури були надзвичайно прискіпливими, а правила жосткішими ніж, до прикладу, в Польщі. До речі, хоча цензуру переходили й інші пресові органи, однак «Самостійність», здається, була «улюбленцем» цієї цензури. Але, при вкрай обмежених творчих, матеріальних і поліграфічних можливостях, українська преса вела цілеспрямовану боротьбу проти румунізації, відстоюючи самобутність жителів Буковини, намагаючись зберегти їх від повної асиміляції. Кращі статті та кореспонденції часописів "Рідний Край", "Самостійність", "Час", "Самостійна Думка" написані на належному ідейному та публіцистичному рівні, наснажені психологічно й емоційно.

 

Багато авторів відмічають, що матеріали буковинської преси періоду національного відродження (1928-1937 роки) характеризуються активною реакцією на будь-які прояви колабораціоналізму, відображають особливості пропаганди ідей боротьби за незалежність України. Влада відреагувала в своєму стилі — у 1937 році в Буковині знову було запроваджено воєнний стан, відбулися два політичні процеси над членами ОУН. Досить сказати, що чернівецька префектура вимагала, аби людей, які «навмисне» не розмовляли румунською мовою, негайно звільняли з роботи і віддавали до військового трибуналу.

 

Але 1938 рік для української національної справи на Буковині справді став фатальним. Згідно з новою конституцією Румунія перетворювалась на авторитарну державу. Фактично встановлено диктатуру військових. Закон «Про захист національної праці» остаточно дискримінував українців. Ліквідовувалися усі легальні політичні партії та товариства, які пропагували політичні ідеї, що суперечили інтересам Румунії. Політичні партії заборонені всі, як і були розпущені українські організації. Єдина українська газета, що протрималася до 28 червня 1940 року (день приходу на Буковину Радянської армії) завдяки своєму лояльному ставленню до влади, була щоденна газета «Час» (і то за рахунок збільшення оголошень та відповідно зменшення власних матеріалів). Лише через рік було дозволено знову вихід часопису “Рада” (“незалежної газети української думки в Румунії”), яка мусила стати на позиції лояльності диктатурі. Створення профашистського тижневика “Християнське слово” теж яскраво показує атмосферу, що склалася в країні і в регіоні.

 

Паризький тижневик «Українське слово» в той період писав: «Наступ румунщини на все, що українське, досягнув нині свого вершка. В усіх школах Буковини, в Бессарабії й Мармарощини заборонено навіть вивчення релігії українською мовою. Православні священики не мають права відправляти похорони або вінчати по-українськи. В урядових установах висять вивіски: українець, якщо скаже українською, буде негайно видалений зі служби… Не можна носити вишиваних сорочок».

 

Згодом відбувся суд над відповідальним редактором часопису «Самостійність» І. Григоровичем. Його заарештовано за поширення на сторінках видання «антидержавної пропаганди». В результаті його засуджено на 3 роки тяжкої в'язниці, 50000 леїв гривни та 5 років утрати громадських прав за «іреденту», ворожу пропаґанду й підбурювання населення, що було загрозою для державної безпеки. Крім нього засуджено на 2 роки в'язниці, 20000 леїв гривни та 5 років утрати громадських прав головного редактора Дениса Квітковського. Після цих судових процесів репресії знову посилилися. Націоналісти змушені були піти в глибоке підпілля, аби зберегти свою організаційну структуру й не зникнути з політичного обрію краю.

 

Більш зацікавленому читачу порекомендую звернутися до колективної монографії «"Буковина. Її минуле і сучасне», у написанні якої брали участь Т. Бриндзан, Л. Бурачинська, А. Жуковський, Д. Квітковський, В. Кубійович, І. Новосівський та інші. До речі там подано окремий розділ про пресу Буковини 1870-1940 років, в якій А. Жуковський та Д. Квітковський грунтовно проаналізували народовецькі та національно-патріотичні видання, використали їх інформативні можливості для вивчення суспільно-політичного життя краю. Взагалі це видання стало етапним явищем у розвитку буковинознавства.

 

Сучасні дослідники Буковини теж нагромадили значний масив наукових праць, які торкаються різних аспектів піднятих проблем. Зокрема з них випливає, що на початку 30-х років у Буковині постає організований націоналістичний рух. Його засновниками були О. Зибачинський, Д. Квітковський, С. Никорович, Л. Гузар, Іван та Петро Григоровичі та ін. О. Зибачинський був провідником Крайової екзекутиви ОУН (до неї входив і Д. Квітковський), яка поширювала свої впливи і на такі громадські легальні організації, як студентське товариство "Залізняк" та спортивне товариство "Мазепа". Багато націоналістичного елементу було в студентських організаціях "Чорноморе" і "Запороже". В цей час з'явилися на Буковині ще два пресові органи, а саме: місячник «Самостійна Думка» і тижневик «Самостійність». Це були перші органи на Буковині національної ідеології, які мали ясну політичну платформу. Обидва ці пресові органи стояли на тому, що з окупантом не можна торгувати і що, без огляду на наслідки, слід протиставитися цьому окупантові, як частини великої цілости. Вони вважали, що треба добиватися єдиного: визнання за українцями повного права на самостійне життя. Тому й назва місячника була «Самостійна Думка», а тижневика «Самостійність». Місячник "Самостійна Думка" і тижневик "Самостійність" були носіями нової ідеології. Пропагуючи українську національну ідею, редакції цих видань вели постійну полеміку з різними політичними партіями і періодичними виданнями.

 

На думку багатьох дослідників журнал «Самостійна Думка» послідовно відстоював інтереси українського народу, його матеріали сприяли формуванню національної свідомості українців. З найближчих співробітників у перших роках треба згадати І. Карбулицького, С. Лакусту, К. Ластівку та інших. Тут же можна зустріти такі імена, як М. Шаповал, Н. Григоріїв, О. Мицюк, С. Черкасенко, С. Русова, П. Котович, як також Є. Онацький, Д. Андрієвський та інші». Крім буковинських авторів, у «Самостійній думці» друкувалися відомі письменники, літературознавці, публіцисти: У. Самчук, М. Мухин, О. Грицай та ін. Як бачимо, коло авторів та дописувачів «Самостійної Думки» було широким, але досвіду у провадженні редакційної справи ще бракувало. Заявлена засновниками мета журналу була просвітянською. Редактори видання за своїми переконаннями були націоналістами і їх журнал мав відповідати цій суспільно-політичній лінії, але, як зазначають А. Жуковський, Д. Квітковський та Т. Бринзан, «це були націоналісти ідеологічно ще не сформовані». Потрібно підкреслити, що характерною рисою першого року існування журналу був регіоналізм, тільки у кінці 1931 року редакція “Самостійної думки” робить спроби розширити коло дописувачів. Це було пов’язано з рядом причин. Перш за все тому, що “Буковина з Мармарощиною і Басарабією не мали ще досить сил, що своїми працями заповняли б журнал розміру “Самостійної думки” (5 аркушів книжкового формату)”. Друга підстава — потреба розширення читацької аудиторії “бо Буковина й Басарабія давали замало передплатників, а переплата була єдиним засобом існування журналу”. Окрім, видавничого аспекту існував й ідеологічний. Очевидно, що у цей період йде кристалізація політичних засад редакційної колегії “Самостійної думки”.

 

Виходив часопис з 1931 до 1937 року і залишився в історії української журналістики як один з кращих літературних журналів міжвоєнного періоду і разом зі своїми додатками відіграв важливу роль у розвитку національної свідомості українців Буковини (також Басарабії й Мараморощини, де не було взагалі своєї преси). В 1931-1932 рр. при журналі були додатки "Самостійна Думка Української Матері" та "Державнотворча Трибуна Буковини".

 

Поява «Самостійності» була явищем закономірним. Суспільно-політичні обставини, зокрема невдачі у визвольних рухах 1917-1920 років, змушували буковинських діячів шукати нових шляхів до національного самовизначення. Особливо молодь прагнула нових форм боротьби. Тому вона підтримувала ті радикальні ідеї, які генерували М. Міхновський, Д. Донцов — найвідоміші теоретики українського націоналізму. Основоположниками й видавцями «Самостійності» були Любомир Гузар, Петро Григорович і Денис Квітковський. Петра Григоровича, як відповідального редактора, заступив згодом його брат, Іван Григорович. Денис Квітковський був увесь час головним редактором, тільки дуже коротко редаґували часопис К. Бугайчук і О. Шипинський. Л. Гузар був адміністратором «Самостійности» аж до його виїзду на студії в кінці 1934 р (після нього адміністрував газету відповідальний редактор, а допомагав йому І. Бучко). Всі працівники «Самостійності» виконували свої функції безкоштовно, не платилося гонорарів і за статті. Тільки завдяки цій жертвенності часопис міг появлятися безперебійно, хоча через цензуру мав величезні, надзвичайні видатки. Тому, що багато людей не хотіли вірити, що якусь працю можна робити тільки з любови й ідеалізму, поліція підозрівала, що часопис фінансує якась постороння сила.

 

Це був абсолютно вигаданий і злобний закид. «Самостійність» від початку аж до кінця трималася на передплаті та й пресовому фонді, який завжди оголошувався, та на малих, небагатьох оголошеннях (оголошували виключно українські фірми, проповідуючи словом і прикладом гасло «Свій до свого»). Тому, що газета старалася говорити «з душі й до душі» своїх читачів, відгадати їх задушевні бажання та обороняти їх інтереси, число передплатників швидко росло і наприкінці третього року свого існування «Самостійність» нараховувала біля 7000 дійсних передплатників (число, яке до того часу не осягнула жодна газета на Буковині). «Самостійність» була ще й тим близька своїм українським читачам під Румунією, що в ній працювали переважно місцеві люди, які знали якнайкраще свого читача, бо вийшли з його лав та жили здебільшого між ними. «Нас інтересував, — читаємо в спогадах Д. Квітковського, — «кожний вияв нашого національного життя, ми насвітлювали його на сторінках преси, давали йому оцінку, ганили або хвалили, тому кожний, що мав хоч найменше відношення до активного місцевого життя, шукав газети, ожидав нетерпеливо її появи, щоб прочитати, як газета давиться на таке або інше явище, на такий або інший випадок у нашому місцевому житті. «Самостійність» розвивала ідеологію українського націоналізму, а провідну роль у діяльності часопису відіграв насамперед її редактор Денис Квітковський. Витончений політолог і талановитий журналіст культивував ідеї націоналізму як у редакційних, так і у власних статтях. Часопис виховував читацьку аудиторію на прикладах власної історії, висвітлював найрізноманітніші питання, без яких не могла відбутися самостійна держава. «Без самостійної української держави не буде спокою в світі» — так редакція розуміла значення України як окремої держави.

 

Тижневик «Самостійність» виходив в 1934-1937 роки. Варто згадати й про той факт, що у 1935-1936 роках «Самостійність» мала популярні додатки — «Літературно-науковий додаток», «Спортивний листок» та сатирико-гумористичний журнал «Чортополох». Накладом «Самостійності» також вийшли два календарі на 1936 і 1937 роки з багатим літературно-історичним матеріалом до історії Буковини, Галичини, Басарабії, Мараморощини тощо (конфісковані румунською владою, але розповсюджені нелегально).

 

Досить повні збірки часописів «Самостійність», місячника «Самостійна думка» та їх додатків зберігаються у Відділах рідкісних та цінних видань Наукової бібліотеки Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича та Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника (наразі вони не «оцифровані»). На даний час у всесвітній мережі доступні лише окремі публікації, але робота в цьому напрямі продовжується (до прикладу мною викладені: «До українського громадянства», «Наш фронт», «З Новим роком», «Дещо про Марамуриш», «Марморські українці», «Відозва до Братів з Мараморошу», «Чи зрозуміємо ми колись…», «Обов’язок Нації» «Український Підкарпатський Хор у Сиготі»). До речі згаданих додатків тижневика «Самостійність»майже не збереглося в фондах бібліотек України (архівах Румунії теж пустота, надія лише на діаспору США, Канади тощо). Скоріш за все місячник «Самостійна Думка», тижневики «Самостійність» та «Молода Буковина» за 1937 рік у фондах бібліотек України теж майже відсутні. Більш ґрунтовний аналіз української національної журналістики Буковини у міжвоєнний період читач може знайти у публікаціях та дослідженнях вітчизняних науковців, які на даний час доступні у всесвітній мережі.

 

Старі стереотипи поки що продовжують діяти в середовищі окремих дослідницьких шкіл Румунії. Дуже часто історичні твори, присвячені згаданим подіям, як визнають і самі румунські історики, мають описовий характер, без достатньої аргументації та нюансів, іноді навіть відверто тенденційно, у апологетичному або патетичному тоні, дуже близькому до пропагандистського, що зменшує рівень їх професіоналізму, критичного аналізу та комплексного розуміння подій. Не позбавлена історіографія згаданих подій і подвійних стандартів, коли, наприклад, у румунській історіографії, проблема Буковини розглядається через призму «історичного права», надаючи йому перевагу перед правом народів на автономізацію, водночас події у Трансільванії оцінюються саме через призму переваги етнічних прав.

 

Наприкінці поясню свою схильність до тижневика «Самостійність». До даної теми звертаюся через призму тижневика «Самостійність», місячника «Самостійна думка» та їх додатків по кількох причинах. Наведу головні:

 

- По-перше — саме в цих виданнях власті вбачали найнебезпечнішого супротивника, про що свідчить хоча б показове політичне судилище над його редакторами (завершився 23.04.1937), часті заборони та численні конфіскації цілих тиражів.

 

- По-друге — «Самостійність» це взагалі «перший часопис на Буковині, що бачив своє основне завдання в пропагуванні ідеї української державності й своїм духовим наставленням сягає далеко поза межі маленької Буковини. Проповідуючи національну самовистачальність (орієнтація на власні сили) та героїчну поставу до життя, «Самостійність» внесла в українське життя на Буковині новий дух» (за національно-патріотичну спрямованість, чітку ідеологічну позицію «Самостійність» відразу була заборонена поліцією: від 28 січня до 7 лютого, після 7 лютого вийшло два числа, а 22 лютого знову заборона до 10 березня).

 

- По-третє — тижневик “Самостійність” та його додатки наразі не «оцифровані», багато чисел втрачена, а у всесвітній мережі доступні лише окремі публікації (що спонукає привернути увагу до цієї проблеми).

 

- По-четверте — мій дідусь, Одовічук Іван Ілліч, активно співпрацював з цим виданням. Зокрема дописував для нього, передплачував та розповсюджував тижневик та його додатки («Молода Буковина», сатирично-гумористичний «Чортополох» і «Літературно-науковий»). За потужну фінансову, організаційну та інформаційну підтримку був визнаний “Батьком-Основателем” тижневика (для прикладу №16 за 15 квітня 1934 року, стор. 4). До речі це в той час викликало шалений супротив владних структур Мараморощини та Затисся загалом. Пізніше в 1938 році, по аналогії з політичним судилищем у Чернівцях, за сфабрикованим звинуваченням дідусь був ув’язнений. За опублікованими у 1960 році фрагментарними спогадами самого Івана Ілліча, формулювання вироку було наступним: «намагався збудити національну свідомість українців (рутенів) з Мараморошу». Більше того — під час перевезення з однієї в’зниці до іншої було заплановано підло його ліквідувати «при втечі». І лише завдяки попередженню зі сторони своїх симпатиків з охорони вдалося зірвати це підступне вбивство. «Самостійність», на відміну навіть від «Самостійної думки», виявилася безкомпромісним органом у досягненні своєї мети. Очевидно тому, з одного боку, вона користувалася популярністю серед читачів, а з іншого — викликала неприязнь румунської влади. Часто румунські жандарми переслідували, били, а то й арештовували читачів та популяризаторів «Самостійності». До речі на захист тижневика, його розповсюджувачів та читачів Іван Ілліч ставав неодноразово — і як юрист, і як «батько-засновник», і як політик, і як громадянин. Зокрема цьому присвячена його публікація «Українці на Мараморощині» («Самостійність», ч. 16 (53) за 21 квітня 1935 року, стор. 2).

 

А завершу свої роздуми в стилі Одовічука Івана Ілліча, який в останньому абзаці своїх статей завжди подавав головну ідею в узагальненому вигляді. «…пробудіться з твердого сну, … і гордо признайте всюди і перед всіми, що ви діти великого …українського народа. Ступаймо сміло вперед, а Бог нам поможе!», — так завершив він зокрема одну зі своїх резонансних статей «Відозва до Братів з Мараморошу» («Самостійність», ч. 5 за 28 січня 1934 року, стор. 3). При цьому наведу і надзвичайно «потужні» та вже відомі слова його товариша Дениса Квітковського, який свого часу зазначав в одній з програмних статей «Самостійності»: «…Ми не ненавидимо нікого, ми лише любимо Україну. Ми хочемо для неї те, що належиться 40-мільйонній нації, що заселює одні з найбагатших земель». Влучніше конструктивний патріотизм не сформулюєш. А зараз саме такий на часі.

 

Ярослав ОДОВІЧУК, спеціально для БукІнфо (с)