«Держава пропонує допомогу вже тоді, коли кінець», - благодійниця Марта Левченко (ФОТО)

 

Про нелегку роботу волонтера Марта Левченко розповіла кореспондентові БукІнфо.

- Пані Марто, хто є першими мешканцями Вашого центру і як вони про нього дізналися?

- Формально наш центр ще не відкрився (ми чекаємо на встановлення сенсорної кімнати і аж тоді можна буде говорити про повноцінний старт. Але діти тут уже перебувають зі своїми мамами. Зараз у кризовому центрі активно облаштовуються кімнати (кухня, дитячі, ігрові тощо), і що цікаво – це роблять самі люди. Є благодійники, які обирають собі кімнату і облаштовують її як кімнату для принцес, чи кімнату в морському стилі чи в іншому… Вони купують меблі, ми лиш збираємо їх тут. Ще інші благодійники передають іграшки, штори, продукти, одяг та навіть найдрібніші, але такі необхідні речі. Люди все роблять насправді, і є безкорисливі щирі люди. Якщо добру справу започаткувати, знайдуться однодумці. Ми орієнтуємося на те, що у центрі жінка з дитиною, що опинилися в скрутному становищі, зможе вільно перебувати (причому йдеться не лише про Буковину, в нас є і з інших областей). Тут мама і дитина соціалізуються, ми допомагаємо матері влаштуватися на роботу і розпочати нормальне життя. Як правило, жінки, які потрапили сюди хто звідки (когось чоловік дуже бив і принижував, хтось взагалі у підвалі жив) вчаться жити в нормальних умовах, і вони більше ніколи не повернуться до старого способу життя. Майже не буває, щоби за допомогою зверталася сама матір. Переважно про те, що мама з дитиною в біді, розповідають нам сусіди чи просто небайдужі люди. В міру свого досвіду тримаю контакт із сімейними лікарями, вони також добре знають ситуацію на місцях. Але жодного малюка сюди не скерували відповідні служби. Чому? Бо такі випадки невигідні для висвітлення, їх не піднімають на поверхню. Аби не псувати картинку статисти.

 

 

- Інтернат. У нас держава пропонує допомогу тоді, коли вже кінець. В інших країнах по-іншому, там допомогу сім’ї пропонують тоді, коли все можна врятувати, а не тоді, коли залишається лиш забрати дитину від «поганої» мами чи з інших причин. За моїми спостереженнями, не всі жінки вміють бути мамами. І це не тому, що вони погані чи не люблять своїх дітей, ні. Просто в них самих ніколи не було нормальної родини, матерів. Вони вийшли у світ з інтернату, абсолютно непристосовані до життя і вміючи лиш виживати і відгризатися, і народжують дітей, яких потім змушені віддати в той же інтернат, бо опиняються у безвиході. Хоча.. вихід завжди є. Так, є центри матері і дитини, де мама може жити лише доти, доки її малюку не виповниться півтора року. А якщо у неї двоє дітей? Тоді змушена віддати старшого в інтернат, а молодшого залишити. Або інший випадок: мама народжує дитину з явними фізичними вадами, ще в пологовому їй пропонують «альтернативу» - віддати малюка на державну опіку. У нашому центрі не має значення ні вік дітей, ні їх кількість. Мати приходить до нас зі своїми дітьми, спокійно живе, не відчуваючи браку в їжі чи страху бути вигнаною на вулицю – і все. Звісно, на цьому допомога не закінчується – ми вчимо матерів жити. Ставити цілі, думати про пріоритети. Кожного вечора говоримо «А що зробила я, щоби досягти бажаного?» І кожна робить своє. Вони готують, прибирають, доглядають за дітьми центру, я довіряю їм. І вони це відчувають. Щодо дітей – їх мрії також змінюються, і вони змінюються. Важко повірити, що в нашому цивілізованому часі є родини, де діти мріють нормально поїсти, в них нема цього і мама не в силі дати їм цю їжу – бо нема на що. Тут про них турбуються і ці первинні потреби вже не є мрією, бо все гаразд. Діти мріють .. мріють стати волонтерами. Вони розуміють, що робити добро – це щось дуже хороше і правильне, це класно. Мріють вчитися, у них інші мрії. В нас є півторарічний Володька, в якого потрійне розчленування верхньої губи. В інтернаті діти його би просто заклювали за таку зовнішність. А зараз він записаний до найкращого фахівця країни і його лікуватимуть абсолютно безкоштовно. Життєрадісний живчик, який весь день посміхається і постійно щось їсть – мені важко і страшно уявити, що би з ним сталося, якщо би його лишити наодинці з проблемою, яка була. Ще інший хлопчик – з синдромом Еллера до нас потрапив. Мене переконували, що він ніколи не ходитиме і що він «безнадійна дитина». Зараз це життєрадісний і щирий малюк, який весело бігає ігровою кімнатою і лише трохи соромиться чужих, поки.

 

 

- Ну суто зараз я вже не можу дочекатися, коли облаштують нашу сенсорну кімнату і ми повноцінно відкриємося. А ще.. хочу чимшвидше весни дочекатися, аби можна вивести діток з мамами у наш сад, там будуть кізочки, курочки, басейн облаштуємо. «Мрія Марти» - це те гніздечко, про яке я так довго мріяла. Адже я займаюся цією діяльністю десь з 2007 року, може і раніше. Лише згодом ми офіційно зареєструвалися як організація «Майбутнє України». Цей кризовий центр – лише один із напрямків нашої роботи, але дуже омріяний напрям. Мені хочеться, щоби ці діти мали щасливе дитинство і щоби ніякі сторонні обставини і скрута не могли маму розлучити з її дитиною. Якщо жінці допомогти стати на ноги – вона навчиться любити і захищати, треба просто дати їй сили…

 

 

 

 

 

 

Спілкувалася Іванна СТЕФ’ЮК, БукІнфо