У гонитві за Дональдом. Як Тимошенко шкодить Україні "зустрічами з Трампом"

З точки зору піару - це велика перемога для Тимошенко. На тлі секти українських свідків інаугурації Трампа, які постили у соціальних мережах фотографії із натовпу під час урочистої церемонії, аби хоч якось привернути уваги до своїх скромних персон, публікація, присвячено виключно цій зустрічі, до того ж у досить авторитетному американському виданні, яка швидко призвела до зливи повідомлень в українських ЗМІ, - це безсумнівний успіх.

Гаволови із їхніми вашингтонськими селфі викликають радше усмішку - нічого особливо жахливого в такому кондовому піарі для внутрішньоукраїнського вжитку немає. А от дії Тимошенко насправді можуть лише зашкодити не лише Порошенку чи українській владі загалом, але й Україні та її позиціям у відносинах із Заходом. І якщо перше навряд чи можна назвати негативом - політична боротьба тому і є боротьбою, що в ній тебе завжди можуть обіграти, - то друге навряд чи можна вважати чимось гідним українського політика.

Politico відкритим текстом пише про те, що подібна зустріч не є типовою для американських політичних традицій. Лише у виключних випадках американськи президенти зустрічаються із опозиційними лідерами інших країн перед тим, як відбудется зустріч із головою відповідної держави.

Якщо це відбувається, це фактично означає дипломатичний ляпас та певне символічне повідомлення для світу та політичної еліти даної держави. Мовляв, Вашингтон робить ставку на опозицію, а не на владу, якій дають зрозуміти, що відносини із ній, мя’ко кажучи, погані.

Щоправда, американське видання не пояснює, що говорити про таку ситуацію варто все ж не у випадку швидкоплинного рандеву під час заходу, доступ на який можна придбати за гроші. Якщо у Білому домі й справді хочуть транслювати світу відповідне повідомлення, все обставляється трохи іншим чином, аби ні у кого не було сумнівів, що йдеться саме про такий меседж, а не про випадкову розмову неподалік від вбиральні.

Про такі зустрічі ЗМІ дізнаються не від анонімних співробітників аналітичних центрів, які нібито дізналися про розмову Тимошенко із Трампом зі слів самої екс-прем’єрки. Зазвичай Вашингтон сам зацікавлений аби привернути увагу до такої події, тому належним чином обставляє появу відповідної інформації у публічному просторі.

Тому навряд чи для цього будуть використовувати видання, яке вже не вперше розповсюджує інформацію про проблеми у відносинах між новою адміністрацією Білого дома та українською владою.

За таких обставин важко оцінювати, чи відбулась ця вікопомна зустріч насправді, хоча нічого неможливого у цьому немає. Набагато важливіше, чи це був свідомий намір Трампа, чи він просто був заскочений пробивною українською екс-прем’єркою, яка вдало перетворила малозначущу подію на привід для розмірковувань про нові політичні ставки Вашингтона в українській грі.

І це, з огляду на усе вище перераховане, насправді викликає сумнів у тому, що ми маємо справу із важливою новиною, а не із вдалою піар-кампанією.

Та усе це ще менш важливо на тлі того, що подібні зусилля українських політиків, не важливо успішні вони чи ні, лише ускладнюють становище української держави на міжнародній арені.

В той час як від усіх політичних лідерів на момент війни вкрай потрібна консолідація хоча б на зовнішньополітичному напрямі, вони використовують свої контакти не для спільної боротби за українські інтереси, а для вирішення своїх внутрішньополітичних задач, делегітимізуючи українську владу за кордоном.