Анатолій Томків. «Солодке життя»…

Від автора.

70-тиріччя утворення Чернівецької області повертає її корінних мешканців до історичної пам’яті, яка живе у спогадах батьків, дідів, у долях буковинських родин. Не все було однозначно у тому часі, який приніс багатьом гуцулам розчарування впровадженням нового ладу з чужою комуністичною ідеологією, репресії проти безвинних людей лише за те, що вони хотіли бути ґаздами в горах, залишатись самими собою в прокрустових стандартах радянської системи.
Але було й інше. Нова влада принесла у гори освіту, знання, попри безглузду колективізацію дала можливість людям побороти злидні бодай на елементарному рівні, вийти з принизливого румунського диктату. У цьому «образку з минулого» немає неправди і вигаданості. Так було…

Солодке життя.

Чорна хрестовина вікна лежала посеред хати і холодне осіннє сонце поволі рухало її до Олексиного ліжка. З самого ранку Олекса тупо дивився в те недобре знамення і шепотів пересохлими губами «Щезно, бідо, щезни…».

Але хрест ліз і ліз до Олекси, вперто тягнувся одним кінцем таки до його ліжка. В якусь мить йому здалось, що мусить зупинити той хрест кров з носа і негайно. Ця впевненість додала йому сили. Він посунув свої плечі на край ліжка, і це йому вдалось. Косим поглядом піймав неподалік себе своє взуття — старі робочі постоли з свинської шкіри. Він вправно майстрував їх кому які треба — і великі, і малі, і для жінки, для дітей, і на продаж. До одного з них він дотягнувся рукою. Постіл був скривлений, зморщений, легкий, як і його спорожніла від наступаючої безнадії душа. Олекса кинув його на середину хати , шепнувши не губами, а одними грудьми «Зупиниси!».

Постіл упав порожньо горіховою шкаралупою неподалік хреста. Олекса подумав, що так воно і має бути, бо з тих пір як у пана Попеску на пилорамі втратив ногу, двох постолів йому вже було не треба. А цей, який він кинув, лікар Франц у Вижниці зняв з ноги, що її в нього вже не було, і поклав у фіру, на якій Олексу догори обличчям вчора везли полонинами-верхами до хати в Сіруці. Він пам’ятав небо і смереки, які безперервно крутились над ним, як і його думки — неспокійні, безладні. А потім вже нічого не пам’ятав, бо втратив пам’ять, як треба було піднятися на ганок. І лише сьогодні побачив цей дурний наглий хрест, що ліз у вікно, і кинув у нього оцим вже непотрібним постолом… І думав, що це мало б заспокоїти його в цю критичну мить наступу хрестовидної тіні з неба, яке вже не крутилось, а чекало від нього якоїсь дії, посилаючи не добрий знак.

Але сталось навпаки. Хрест нагло і вперто почав залазити прямо в постіл, у якому він колись відчував своє тепло і свою легкість. Хвиля жалю, обурення і страху остаточно розбудила Олексу . Він підняв тіло ліктями, кинув погляд по кутках, шукаючи, хто б міг допомогти йому побороти переможну ходу хреста. А потім, зрозумівши, що помочі не буде, схопив кухоль з водою на стільці біля ліжка, який жінка присунула до нього, щоб мочив пересохлі губи, і, обливаючись, жбурнув його у шибку, звідки хрест сповзав на підлогу. Але дзенькоту не почув, бо в ту ж мить оглух від болю.

Коли відкрив очі, то побачив над собою обличчя дружини.

— Марі, в хаті студено?.. — Спитав Олекса, відчуваючи свіжість у хатньому повітрі.

— Студено. — Погодилась Марія ні голосно, ні тихо, і ніби байдуже, але так, що в хаті стало ще холодніше. — Студено, бо домнул Попеску не дав жодного лея за твоє каліцтво… І казав, що ти винен, бо він не просив тебе пилити смереччі до півночі. І на цему гата…

— То візьми мої костилі та попали — буде тепліше… — Сказав Олекса попри Марію кудись вгору.

Горбата стеля загойдалася в його очах, наче стривожена калюжа. Вкотре обмацав забинтовану ногу і вкотре не повірив, що вона надто коротка. Тримав там руку, поки не скрипнули двері. Увійшли Гафійка з Дмитриком, хустками позав’язувані навхрест. Олекса якомога швидше сховав руку під ковдру.

— Тату, а нащо ви се розбили? — спитала Гафійка, виймаючи з рота цукрового півника на паличці і вказуючи ним на розбите скло у вікні.

— Там буба була, Гафійко… Я її прогнати хотів…

— А вона втекла?..

— Ні.

— А де вона?

— Отам, під ліжком…— сказав Олекса, відвертаючи голову до стіни.

Дмитрик зазирнув під ліжко, потім недовірливо подивився на мовчазну матір, і вже сміливіше нагнувся, витягнув з-під ліжка костиля:

— А що це є, тату?

— То мої ноги.. — Відповів Олекса, не повертаючи голови від стіни.

— Оді, немає, видиш?.. — З подивом і повагою сказала Гафійка до Дмитрика, гладячи рукою джергу нижче батькового коліна.

— Пішли ноги на дрова, а дрова на ноги…— Пояснив Олекса, повертаючи до дітей обличчя, і, водночас, помічаючи, що хрестовина уже вилізла на його ковдру. Світ, що дивився на нього через розбиту шибку, став йому чужим. У ньому він уже не міг дати ради ні собі, ні жінці, ні дітям, ні годувальниці корові, якій треба було грису з долини і сіна з крутих Сіруківських верхів, ні вічно відкритій голодній пащі пилорами домнула Попеску, яка щоденно ковтала гори лісу, випльовуючи йому жалюгідні леї у вузлик на сіль і сірники. І ця безпомічність враз стала сильнішою за все на світі — за цю наглу хрестовину, за біль у тілі, за будь-яку надію, яку ще шукав у собі дорогою з Вижниці у коловороті неба і смерекових верхів.

— Той вуйко, що вас на фірі привіз, нам півників дав. — Сказав раптом Дмиртик, повертаючи Олексу до реальності. — Два півники. І казав, аби ми з Гафійкою їли. Аби життя солодке було. Беріт, тату… Ми з Гафійкою поділимось.

Олекса узяв півника за дерев’яну паличку, пригорнув до грудей. У очі йому ніби хтось сипнув тирсою з Попескової пилорами. Вони закліпали часто, енергійно, а потім засльозились з новою силою, і лише широко розкриті оченята Гафійки, праведні і світлі, зупинили їх.

— Їжте, тату, їжте,— прошамкотіла беззубим ротиком Гафійка,— аби життя шолодке було…


Анатолій ТОМКІВ, журналіст.
Спеціально для БукІнфо (с)