Анатолій Томків: «Немає лисого»

ВІД АВТОРА / Останні події в житті країни, зрештою, як і попередні з часів нашої незалежності, пов’язані з творенням державних інституцій, кадровою політикою, засвідчують, що ми, на жаль, стаємо незалежними від багатьох цінностей, якими наділені від природи. Цинічне й ганебне розкрадання державними чиновниками мільйонів гривень платників податку під час ліквідації наслідків повені у 2008-му році у Чернівецькій області, яке сьогодні випливає на поверхню у рапортах контролюючих органів, змушує нас повертатись до цих цінностей, робити самим для себе відкриття, знаходячи людей, здатних займати керівні посади, не лише в академіях державного управління, партійних структурах, але й в простих колибах, де безпартійні гуцули п’ють пиво…

Бо головне — не красти, берегти народну копійку, сумлінно робити свою справу з Богом у серці. На виборах до місцевих органів влади саме таких людей треба обирати депутатами. І, що головне, ми всі знаємо, що вони є! Варто лишень попити пива у якійсь сільській колибі, де люди гомонять і про те, і про се, де простий лісник Юрко має той авторитет, який нічим не купується, не продається і який не потребує агітації за нього. Бо всі в місцевій громаді знають, хто є хто, навіть який у нього пес…


Немає Лисого...

В синій від цигаркового диму колибі стояв людський гомін, пахло копченою рибою, тютюном, розімлілою шкірою. Лісоруби вели між собою неквапливі розмови, а Юрко горою сидів за столом, розставивши ноги з-під важкого кожуха, і звертався бог-зна до кого, лютим поглядом поїдаючи кухоль пива, ніби то був найзапекліший його ворог:

— Я вам не забуду се до смерти... Я для вас пиш-шну панахиду справлю — на всі гори! Не своїм голосом мете трембітати, а свічечки в очах горітимут як вдень, так вночі...

Сусід напроти Юрка напівлежав у кріслі, раз-по-раз ковтав слину. Адамове яблуко в його стручкуватому горлі судорожно бігало то вверх, то вниз, вуха сторожко ловили кожне Юркове слово — незрозуміле, але праведне, як молитва.

— Який пес був, Петре, який пес... — причмокував язиком Юрко,— як чоловік... Душу людську мав. Одного разу приходжу додому, а малий Федьо, пацанчик Маріїн, що лише ходити си навчив, перед самим псом сидить і б’є його по морді: „Сідай,— каже,— і ти”. І Лисий, той Лисий, у якого піна з пащі йшла, коли браконьєра видів, лише хвостом помахав та морду відвернув від дитини, як від наглої мухи... А наколи сів слухняно — відразу у три рази вищим за Федя став. Ноги — як колони, шия — мов з каменю тесана, а душа, душа, Петре, хоч до рани прикладай...

Юрко похитав головою, хотів, здавалось, вже відсьорбнути пінку з пива, але щось знову змусило його продовжити монолог уже з новою, жвавішою інтонацією в голосі:

— Тобі цього не зрозуміти, Петре... Ти ж торік оленицю жеребну стрелив, паскуда… За те Лисий зуб мав на тебе, і на таких, як ти... І стріляли його, і труїли, а він лише лютішим на них ставав. На тебе, Петре, також, бо Лисий мав добру пам’ять…

Маленькі Петрові очі дрібно закліпали, безпорадно почали блукати по колибі. Юрко не бачив того блукання, бо дивися на кухоль з пивом, але зупинив втечу очей співрозмовника теплом і сумирністю, навіть ласкою у своєму голосі, до якої почав прислухатись буфетчик Куцьо.

— Тепер все... немає вже Лисого... Не можу додому йти, віриш? Наче вмер хтось у хаті... Але нічого, це їм так не минеться. Ти ж мене знаєш, Петре?..

Останні Юркові слова прозвучали таємниче. Після них в у колибі запанувала тиша, глуха, як провалля в Перкалабі, а Куцьо спочатку приставив вказівного пальця до губи, давши знак присутнім мовчати, боязко почав ховати порожній посуд з прилавку.
Все ще не відриваючи очі від кухля, Юрко повторив вже голосніше:

— Ти ж мене знаєш?..

Адамове яблуко в Петровому горлі повільно рухнулось, він спрагло ковтнув слину і кінчиком язика облизав пересохлі губи:

— Хто тебе не знає...

— Бо я хто?..

— Наш лісник, передовий наш... депутат — спробував щось відповідати Петро, плутаючись словами.

— Дурний! Я Юрко Захарецький, котрий макогоном суччя теше!.. —Гримнув на всю колибу Юрко, відірвав, нарешті, очі від кухля, і так глянув на сусіда, що його довга шия вмить зникла за піднятим коміром куртки, а рука похапцем поклала хрест на чоло:

— Я не вбивав Лисого, Юрку, бігме, кажу. І думки такої не було!

Юрко наче й не чув нічого, не бачив, як піднялись з-за столів лісоруби, як сховався за бочкою з пивом буфетчик Куцьо. Він лише скривися, поморщив чоло, повільним рухом витяг з кишені шматок шкіри, підняв її догори, щоб всі бачили:

— Де твій кожух, Петре?

— Вдома...

— То візьми оцю латку, нехай жінка пришиє... Лисий тебе знову пошарпав трохи в питомнику... Може снилася сеї ночі копчена оленинка?..

— Я не вбивав Лисого, Юрку!..

— Бо хто ти проти него, Петре?.. — Знову грізно спитав Юрко, не слухаючи Петра, кидаючи латку на стіл, пояснюючи людям, які оточили їх кільцем, ким є той, хто сидів за його столом:

.— Ти, як сеся латка подерта,— Юрків кулак почав гримати по латці методично при кожному слові, — ніщо ні тілом, ні душею, ні совістю, нічим! І навіть щастям, Петре, ти ніщо проти него! Бо маєш одне лише щастя — що від твого кожуха, а не від тебе самого, позавчора в питомнику в зубах у Лисого ця латка залишилась. У нього на вас, паскуд, було більше прав, ніж у мене. Я завжди заздрив йому.

— Клянусь, Юрку, не вбивав я Лисого! Нащо він мені?..

Юрко, раптом перемінився обличчям, мов торба з повної на порожню, обезсилів, відсунув від себе латку, і байдуже мовив зовсім не до Петра, не до принишклої колиби, а, здавалось, до кухля з пивом:

— Це правда. Ти не вбивав. Лисого сьогодні вранці роздерли вовки. Я їздив в район зі звітом в управління, і забув його відв’язати... Їх було багато, Петре, не менше десятка. Лисий боровся з ними до останнього подиху. Ранені вовчі сліди, криві й криваві, я потім знайшов аж під лісом. Він дав їм джосу, курва мама!.. Він був герой! Мій найвірніший друг! Але ж він прив’язаний був, моїми руками прив’язаний, і не міг нічого зробити, лиш боронився… Ти се розумієш, душа мізерна?.. Вони з’їли його геть, Петре, разом з шкіряним нашийником... Лише ланц і сніг червоний біля будки та шмаття вовчої шерсті... Винен не ти, а я, бо я не відв’язав його... Чому я не відв’язав його, Петре?..

Юрко аж застогнав, і лише тепер вічайдушно дмухнув на кухоль з пивом, на якому вже давно не було білої пінки...


Анатолій ТОМКІВ, журналіст.
спеціально для БукІнфо (с)

 Купити квартиру в Чернівцях
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації