Коли стався землетрус, ми сприйняли його як факт природи, - чернівчанка Ольга Стаднічук розповіла про мандри в Гімалаях

Землетруси і цунамі, вулкани й лісові пожежі, шторми й буревії – ці природні явища все частіше стають «героям» шокуючих новин по всьому світі. Наслідки катастрофічних руйнувань, яких вони завдають, людям доводиться долати місяцями і роками. А із втратою рідних доводиться жити все життя.

Однак люди, які постраждали від норовливої природи, рук не опускають. І продовжують працювати. І продовжують дякувати, що залишилися живі й здорові. В цій простій життєвій мудрості пересвідчилися двоє чернівчан, Ольга та Максим. Вони у травні мандрували гімалайськими горами, коли руйнівний землетрус сколихнув поверхню Непалу.

  Про свої пригоди в далеких Гімалаях Ольга Стаднічук розповіла кореспондентові БукІнфо.

- Олю, це вже вдруге ви з чоловіком їдете до Непалу. Чому наважилися знову туди податися?

- Так, вперше ми були минулого року. Тоді ми пройшли досить популярний серед мандрівників трек навколо гори Анапурни. І нам неймовірно сподобалося. По-перше, це серйозні гори. По-друге, там краса неповторна. Ми вирішили, що колись повернемося до цих гір знову. Але не думали, що приїдемо до Гімалаїв так швидко. Річ у тім, що планували цьогоріч відвідати Грузію. Збиралися на місяць, з наметом. Квитки забронювали за півроку. Але за місяць до вильоту нам повідомили, що наша авіакомпанія припинила перельоти між Україною та Грузією. За квитки гроші пообіцяли повернути.

- Неприємна ситуація.

- Не те слово. Ми все розпланували. І це був чи не єдиний шанс для нас з Максимом побути тільки вдвох в іншій країні за цілий рік. Щоб не втрачати можливості, я й кажу чоловікові: «А давай полетіли до Непалу». І він погодився. Ми порахували, що з натугою, та все ж можемо собі дозволити цю гірську країну. До того ж нам з квитками поталанило. Знайшли надзвичайно вигідну знижку, яка зекономила нам до 650 доларів.

- А послугами турфірмами ви не користувалися?

- Ні. Ми ніколи не користуємося їхніми послугами. Хіба що для вирішення питання з візою.

- Куди цього разу в Непалі планували мандрувати?

- Ми вирішили пройти до базового табору Евересту. Це також відомий маршрут. Трек виглядає, як перевернутий трикутник. Підіймаєшся ліворуч на вершину, проходиш перевал, ще одну вершину, потім базовий табір минаєш і спускаєшся вниз. Досить цікавий набір, бо дорогою бачиш гірські озера, долаєш дві вершини і стоїш під найвищою горою світу.

- Яка найвища точка на маршруті?

- Найвища точка, на яку ми піднялися, була 5357 метрів. Але мали зійти на 5500.

- Розкажи, будь ласка, як почався ваш гірський похід. З чого почали сходження на «дах світу»?

- Почну з того, що туристи, які мають мало часу для походеньок горами, або серйозні альпіністи, які бережуть сили перед важливими сходженнями, з Катманду вилітають в гірський аеропорт Лукла. А від нього до базового табору Евересту всього 5 днів ходу. Однак ми, які мали багато часу і мало грошей, - а переліт в одну сторону 165 доларів з людини коштує, ще й чекати черги на виліт потрібно, - то й вирішили піти пішки. Те, що люди пролітають за 40 хвилин, ми вирішили пройти за тиждень.

- Ви вирішили не скорочувати й не полегшувати собі шлях.

- Так, ми взялися долати весь трек від початку й до кінця. Доїхали до містечка Джирі і звідти вверх, вверх, вверх. Мабуть, це нас і врятувало.

- Доречі, спорядження брали на прокат чи мали своє?

- На цьому треку ніякого спорядження не потрібно. Жодних льодорубів, кішок, карабінів та линв. Ми мали з собою хороше трекінгове взуття, теплий одяг. Але при бажанні й потребі можна купити все турприладдя в Непалі. І, доречі, дуже дешево. Бо в них Китай під боком. А там штампують всі відомі фірми й спродують за півдурно.

- Ти сказала, що рішення йти пішки в гори «вас врятувало». Чому?

- На початок землетрусу ми були на висоті 3500 метрів. І це вже був 8 день нашого ходу. А ті, хто летів до Лукли, звичайно ж, були вище. Як ми знаємо, землетрус спричинив руйнівну лавину, яка пройшла саме в базовому таборі Евересту. Загинули люди. Я не можу стверджувати, що ми були б саме в тому місці і в той час. Але все склалося таким чином.

- А як ви відчули землетрус?

- На той момент ми були в Намче-Базарі. Мали провести в цьому гірському мегаполісі акліматизаційний день. Я пригадую, був дуже важкий підйом до Намче-Базару, бо треба було дертися крутою дорогою вгору. Та й починали свої мандри ми вдосвіта, щоб встигнути до спеки пройти побільше маршруту. І ось, діставшись до гостьового лоджу, відпочивали, взяли особливого непальського чаю й просто сиділи в столовій. І в один момент починає відчутно так трусити. Перші дві секунди не розуміли, що відбувається. Але потім розум включився і я кажу: «Макс, це землетрус». Ми вибігли на вулицю.

- Щось встигли з собою прихопити?

- Ага, я вибігла з «мівіною».

- А документи, паспорт?

- Який там паспорт?! Ми відпочивали з дороги і вирішили запарити собі непальської «мівіни». Так я з нею і вибігла надвір.

- Скільки трусило вас?

- Десь півтори хвилини. Але цього часу достатньо, щоб налякати людину. Хоча й будинки в Намче-Базарі міцні, все ж острах у всіх був. Коли все закінчилося, повернулися до нашого лоджу. Пригадую, посміялися ще з господаркою дому з цього. І просто прийняли землетрус як природній факт. Адже Гімалаї наймолодші гори, вони ще ростуть і рухаються. Землетруси там не рідкість.

- Були повторні поштовхи?

- Так, буквально через півгодини поштовх повторився. Тоді стало непособі.

- За силою був, як і перший?

- За часом коротший, але за силою, такий, як перший. Є різниця, коли ти переживаєш поштовхи на поверсі, і коли ти стоїш на землі. В другому випадку землетрус не так відчувається. Доречі, тоді ми навіть не думали що-небудь писати рідним. Гадали, що землетрус локальний.

- І ви не знали, яких руйнувань зазнав Катманду?

- Ніхто нічого й близько не знав. Але після обіду почали приходити повідомлення в інтернеті нашим господарям лоджу. І туристи між собою починали гомоніти. Врешті інформація, ніби хвилею, наскочила на Намче-Базар.

- Тоді ви побачили, що сталося зі столицею Непалу, так?

- Так. Хоча засоби масової інформації й повибирали найбільш «хардкорні» фотографії руйнувань. Тоді ж почали надходити перші відомості про жертв. І ми всерйоз занепокоїлися, бо не знали, що буде далі. Ми не знали, що нас чекає на маршруті, чи випадково валуни не посипляться десь на голову тощо. В першу ніч ми всі, хто мешкав у лоджі, спали в їдальні, бо звідти можна було швидко вискочити на відкритий простір.

- Батькам чи друзям ви все ж повідомили про себе?

- Так, після ще декількох коливань землі ми вирішили написати рідним. І, коли зайшли на свої сторінки, то побачили силу силенну повідомлень. «Ви там живі?», всі писали нам. І зрозуміли, що масштабів землетрусу ми досі не усвідомлювали.

- Паніка серед людей була?

- Це найстрашніше, що почалася суцільна паніка поміж людей. Паніка туристів.

- А місцеві?

- Вони теж, звичайно, занепокоїлися. В один момент Намче-Базар спорожнів. Місцеві жителі почали дертися в гори, до табору непальської армії, де люди й ночували. А туристи масово й панічно кинулися вниз від міста. З нами була група австралійців, так одна дівчина метушилася навколо й не вгавала повторювати: «Ми всі помремо! Ми всі помремо!». І ставало непособі. Бо серед людей ти мимоволі переймаєш і людський настрій. Колективне несвідоме вмикається. Але ми з Максом почали логічно розмірковувати над ситуацією. Якщо підемо зі всіма до Лукли, до аеропорту, потрапимо в масовий затор на виліт до Катманду. Потім дізналися, що там виникла черга з трьох тисяч туристів. Та й чого летіти до столиці, якщо вона зруйнована? До того ж туристи, які спускалися з гір, розповідали, що руйнувань на маршруті значних нема.

- І ви зважилися продовжувати рух у гори?

- Саме так. Це гори і всі природні явища треба сприймати адекватно. До того ж поштовхи стали рідшими, ледь відчутними. І ми вирушили далі. З нами пішли ще декотрі туристи. Будь-якої миті ми могли повернути назад, тому страху вже й не було. От і вирушили в Гімалаї українці, це ми з чоловіком, росіяни та французькі дідусі.

- Яка була погода?

- В перші дні стояв такий густий туман, що словами не описати. Однак згодом гори мабуть вирішили нас нагородити за сміливість і небо розвиднілось. Всі найкрасивіші місця ми бачили під чистим блакитним небом.

- Куди тепер ви слідували?

- Наступним нашим селищем, куди ми йшли, було Гокіо. Від нього ми планували піднятися на вершину Гокіо-Рі. Звідти через перевал Чола до гори Калапатару і так до базового табору Евересту. Але зустрічні люди попередили нас, що перевал у поганому стані. Зійшли лавини й прохід дуже ускладнився. Тоді ми завагалися чи продовжувати нашу подорож. Але в самому Гокіо нам зустрівся японський хлопчина, який запевнив нас, що перевал Чола непрохідний. Там багато снігу та льоду.

- І ви зупинилися?

- Ми вирішили, що піднімемось на вершину Гокіо-Рі. І все. Нам і так природа зробила неймовірний подарунок, що ми змогли дістатися тих місцин при ідеальній погоді і побачити легендарні восьмитисячники, зокрема й Еверест. І ми двоє! А потім ми неспішно повернулися вже пройденою дорогою назад.

- Доречі, ви десь реєструвалися перед походом в найвищі гори світу?

- Обов’язково. Весь Непал – це один великий заповідник, але поділений на регіони. При приїзді в Катманду ми реєструвалися і платили за дозвіл на відвідування національного парку. Потім платили ще за власне сам трек. У профільованій конторі кожен, хто йде в гори, повинен описати свій маршрут, вказати період перебування там. Потім на маршруті в деяких селищах є відділення поліції, де туристи повинні відмічатися. Тобто певний контроль існує.

- Ви повернулися до Катманду, якою була зустріч з поруйнованим містом?

- Ми дуже боялися зустрічі з ним. Бо бачили його цілим та красивим. А після жахливих знімків, які висвітлювались по новинах, боялися жорсткої реальності. Але, насправді, виявилося, що місто не так понищене, як це було показано. Туристичний район Тамель взагалі не постраждав. Лише Патан, район храмів, зруйнований. Також постраждали ті будинки, які були старі й аварійні. А таких біненьких хатинок в Катманду безліч. І вирішили, що жодного знімку зруйнованого міста не повеземо з собою додому.

- А як місцеві жителі себе поводили?

- Непальці – неймовірні люди. Вони копошилися там, ніби мурашки. Допомагали одне одному. Їхній світогляд абсолютно неспівставний з нашим. Навіть після катастрофічного землетрусу, який зруйнував сотні будинків та забрав тисячі життів, люди не впали у відчай, а почали відновлювати свої кровлі. Вони посміхалися, кажучи, що живі й здорові, а все інше зробиться.

- Після землетрусу наші доблесні рятувальники на чолі з екс-міністром Шкіряком провели цілу спецоперацію по рятуванню українців, які перебували в Непалі. Вас якось повідомляли про той «рятівний» рейс? Вас взагалі шукали?

- Розповідаю. Найбільше за нас переживала Максимова мама. Вона навіть додзвонилася до нашого посольства в Індію. Звідти писали нам листи на електронку. А, як на зло, ні в мене, ні в чоловіка пошта не грузилася. Заледве через соціальну мережу я зв’язалася зі своєю подругою. І попросила, щоб вона відписала всім, що ми живі, знаходимось там і йдемо туди. Ось і все. Потім, правда, подруга казала, що їй приходила інформація про евакуаційний літак. Але що з того? Ми просто по часу не могли потрапити на нього.

- Неймовірні пригоди. Після пережитого є бажання втретє повернутися до Непалу?

- Безперечно. Я закохана в гори тепер назавжди. Це можливість доторкнутися до чогось божественного.

- Дякую, Олю, за надзвичайну розмову. Бажаю наступного разу завершити похід до Евересту вже без пригод!

 

Розмовляв Максим КОЗМЕНКО, БукІнфо (с)
Фото – автора та Ольги Стаднічук