Олександр Кот: "Наш хід у відповідь..."

ДО ЄВРОПИ ЧЕРЕЗ... /

Кожен історичний період у житті держави має свої характерні прикмети, за якими нащадки можуть визначити, яке було суспільство, як воно розвивалося, що турбувало людей у той період. Хто заважав або був просто баластом для системних змін у соціумі. Хто своїми діями підштовхував, стимулював зміни, а хто заважав, шкодив загальносуспільним інтересам у інтересах власних, або просто з власної дурості, не розуміючи, що йде проти історичного процесу та об’єктивних економічних чи політичних реалій. Що всі дії обов’ язково наштовхнуться на спротив тієї частини громадян, яка ініціювала та усіляко підтримує суспільний прогрес.

І саме ця частина громадян буде вперто рухати вперед усі зміни, аж допоки, попередньо змінивши суспільство, сама не стане своєрідним ретроградом і нові покоління знову почнуть свою історичну боротьбу за місце під сонцем. Такий поділ світоглядних переконань в українському суспільстві не обов’язково збігається з поділом за віком. Доводилося зустрічати 80-річних людей, які вражали своїм живим розумом та вмінням бачити корінь суспільних явищ так глибоко, що деякі молоді політики сьогодення можуть виглядати жалюгідно порівняно з ними.

Врешті, не вік визначає чоловіка. Скоріше – навпаки. Часто спостерігаю за моделями поведінки молодих чиновників і можу з певністю стверджувати: інколи буде достатньо перевдягти цього типа в костюм 60-х років минулого століття та запхати в кишеню партбілета, перенести машиною часу в вік «будівників комунізму», і він наступного дня почне впевнено гамселити кулаками по столі, вимагаючи засудити американських імперіалістів за агресію у В’єтнамі та закликати підвищувати рівень надоїв молока у відсталих колгоспах…

Втім, по суті. Про українців, що здійснили ціною власного життя, кар’єри, здоров’я теперішній прорив до можливого демократичного майбутнього, написано чимало. Величезний пласт народу зрушив з місця процеси, які пішли, сподіваюсь, незворотно та безперешкодно досягнуть свого логічного закінчення – вступом України у європейську сім’ю. Не заради нових автомобілів та можливості відпочивати по всьому світі. Заради достоїнства нації. Тут усе ясно. Тільки чому у суспільстві відчувається зростаюча з кожним днем напруга? Напруга, яка загрожує перерости у негативні процеси, з яких країна буде виходити важко та довго. Що ж це за сили, які тримають за руки та тягнуть нас назад, до щасливого майбутнього «по знайомству» замість «за працею»? Вони мають свої інколи такі добрі обличчя, свої, інколи досить переконливі, аргументи, свої групи у соціальних мережах, свої спільні стереотипні образи мислення тощо.

Не біда, коли якийсь вуйко з далекого карпатського села спересердя покляне трохи цю «нову владу», через яку він ось уже втретє їде «до району» шукати правди. Не біда. Біда, що на низовому рівні часто-густо сидить «якийсь такий собі» чиновник, тупа, обмежена в розумових здібностях особа, яка має лише одне переконання що він – «начальник». Має право карати та милувати. І він повинен захистити інтереси перш за усе своєї непогрішимої персони. Потім – інтереси «начальства». Потім – інтереси ще вищого начальства. Потім (страшно подумати!) самого міністра… А уже потім – зробити вигляд страшенної стурбованості долею рідної держави… Яку такі особи розглядають як засіб досягнення власного щастя у вигляді дітей, влаштованих за гроші на «хлібні» посади та гарантованої пенсії держслужбовця, на яку можно спокійно доживати віку у власній хатинці та посміюватися над цими «дурнуватими патріотами»-майданівцями, які стояли за якісь міфічні цінності, а тепер гинуть на сході за свої переконання… Які ідеали? Яка совість? Про що можна говорити з цими особами? Про те, що він особисто, так-так, особисто(!) винен у катастрофічному стані речей у нашому суспільстві?

Набагато більше, ніж усі ми. Тому що він був представником влади. Яка давала йому права карати й милувати і зовсім не контролювала його самодурство та патологічну ненависть до самодостатніх людей. Які не кланяються йому в ноги та не намагаються «рєшать вопроси» через кумів, друзів та інших «поважних людей». Цей тип люто ненавидить нові часи і завжди буде намагатися робити речі несумісні з інтересами держави. Він буде шкодити усюди, де тільки зможе.. Бачив сам, у нас величезна кількість порядних працівників в держслужбі. Людей, які люблять свою державу і щиро переймаються її бідами. Але і відповідно є критична кількість чиновницької братії, яка спить і бачить себе своєрідними феодалами з правом карати та милувати. З правом не виконувати українські закони, ігнорувати здоровий глузд та конституційні норми, керуватися тільки «наказами згори» та волею найближчого столоначальника...

Весь цей «тягар минулого» буде далі працювати на знищення держави. Працювати на державні інтереси він ніколи не буде. Тільки ліквідація майже усіх контролюючих органів, усіх цих трутнів, що довели нас до сьогоднішнього стану, дозволить реально покращити інвестиційний клімат. Інакше вони просто не дадуть можливості бізнесу розвиватися у вірному напрямку. А будуть і далі заганяти у тінь цілі сектори економіки. Як вони це успішно робили усі роки.

Мільйонні переплати на держзакупівлях, вікна для шкіл за ціною вікон для космічних кораблів, тисячі фірм-посередників, зареєстрованих на дітей, сватів, кумів – ось результат роботи цих «контролерів від державного крісла».

Хто мені відповість що таке «соціальний внесок бізнесу в інфраструктуру» ? У якій економічно розвинутій державі існує щось подібне? Це ж якийсь феодалізм на початку третього тисячоліття! Хтось вирішив ризикнути і в наших «сприятливих» умовах розпочати свою справу. Тобто інвестувати якийсь умовний капітал в майбутнє території, міста, області. І тут йому виставляють умову: просимо спочатку сплатити енну суму до бюджету, чи побудувати дорогу, чи відремонтувати школу, дитсадок ….варіантів багато. Не будемо зараз говорити про інші, тіньові умови. Зараз мова про це, освячене, та благословенне депутатами місцевих рад шкідництво та здирство. Такі речі – це узаконений рішенням місцевої ради грабіж.

Вимагати гроші з інвестора для прикриття своєї минулої та майбутньої непрофесійності, а, якщо бути відвертим – хронічної неспроможності державних органів працювати ефективно. Подібного немає ніде у світі. Я маю на увазі цивілізований світ. У нас є купа податків. Прямих та непрямих. У нас існують (лише на папері) рентні платежі за користування природними ресурсами. Чого ще потрібно? Ввести подушний податок з кожного сміливця, який вирішить не сидіти на шиї у напівзнищеної держави, а розпочати свою справу? Примусити кожного підприємця прибирати вулиці, ремонтувати дороги, будувати садки та купувати ліки хворим? Замість звернути увагу на безгосподарність та нехлюйство державних службовців та відповідних державних структур, виконавча влада на місцях і далі вперто ігнорує ці факти а, натомість, за старою звичкою, воюють із залишками підприємців, постійно шукаючи у них формальних порушень. В умовах практичної війни, оголошеної нам Росією, ці речі є свідомим шкідництвом та допомога нашому ворогові. Це – дискредитація держави.

Скажіть, як бійцю на передовій реагувати на листи з дому, де повідомляється, що «нічого не змінилося» і за влаштування дитини в дитсадок потрібно, як і раніше, «занести» ? А не «бійцю», а пересічній людині, яка повірила, що після Майдану будуть хоча б якісь зміни на краще? Я не відкрию Америки, коли викладу тезу про те, що держава у першу чергу повинна змінитися на рівні жеку, сільради, школи, лікарні…

Хоча, як це зробити, і пошвидше, у нас, схоже, не знає ніхто. Зате у нас усі знають, як правильно плануються воєнні операції та розуміють тактичні особливості ближнього бою мотопіхоти в умовах боїв у місті… Далебі, я не захищаю наш генералітет. Більш того, я розумію що він мало відрізняється від наших державних чиновників. Хіба широкими лампасами та гучними командними голосами… Але війну усе-таки повинна вести держава, а не окремі, хай навіть і талановиті сотники та командири. Бо інакше не може бути. Інакше – анархія. І її активно кличуть в державу так звані «шукачі правди». Не розуміючи, що цим тільки грають на руку путінській пропаганді, що змальовує Україну у своїх месиджах для Західного світу як країну без дієвої влади, за типом Польші часів конфедератів, яку тоді по з тих же мотивів пошматували у кінці 18-го століття країни-гаранти стабільності у Європі. Зважаючи на слабкість наших закордонних представництв та постійне відставання у інформаційній війні, це одна із головних загроз. Якщо не найголовніша.

А тим часом більшість тих, хто підтримав Майдан або навіть активно брав участь у цім феноменальнім явищі, і далі живе в революційному угарі, чекаючи від керівництва країни лише одного – гучних процесів, посадок та привселюдної люстрації чиновників на площах біля адміністрацій та інших, подібних речей… Карати «негайно, жорстко і привселюдно» - репетують новітні хунвейбіни у соціальних мережах, «зрада і ганьба» лунає їм у відповідь від «воєнспеців диванних сотень»…

Не закидайте владі за те, що вона неефективна. Краще самі йдіть у неї і продемонструйте, як з наскрізь корумпованої країни зробити Сінгапур. Зараз це можливо, як ніколи. Осінні вибори можуть стати тим бар’єром, який від’єднає Україну від совкового минулого. Можуть. А можуть і стати прикладом, як можна продути всі здобутки за гречку. І у цім випадку це будуть останні вільні вибори у відносно демократичній ще державі. Далі буде гірше. Без проблем та сумнівів у правильності курсу.

Загроза реставрації існує. І головна загроза не від чиновників – це загроза байдужості у провінції. Зараз відроджувати Україну потрібно не у Києві. Зараз ставати до бою потрібно у своєму селі, місті… Можливо, навіть більше, ніж на фронті. Тому що полем битви за майбутнє України стало усе суспільство. Ламати стереотипи, вирощені на 70-річній совковій відособленості від влади та 20-річній «незалежній» брехні про «успішні» реформи, важко.

Але іншого шляху не існує. Десь когось беруть на хабарі, якась громадська організація нарешті добилась свого і «рєшальнику» не дали забудовувати парк… Але справжніх, системних змін, які дозволять говорити про невідворотність повернення до «рєшальних часів», поки що немає. І у цім винен не уряд і не Президент. Тут – вина суспільства. Воно хоче жити при договорняках, відкатах, умовних строках для реальних злочинців та інших звичних душі речам? Буде жити. І ніякий «черговий указ» чи «кампанія боротьби» у цім не буде перепоною. Не подобаються тарифи? Запит до виконавців послуг. З вимогою підтвердження правильності їх формування. Нехай покажуть усі речі, які передбачені Постановою НКРЄ від 15.01.2015 року – хто, коли і на підставі яких нормативних документів проводив розрахунки. Гарантую – буде дуже цікаво. Згадана Постанова передбачає справді європейський підхід до цієї справи.

Наступний крок після підняття тарифів робити уже нам споживачам. Навчити виробників послуг у цій галузі дотримуватися закону. Вимагати від них пояснень, як з’явилися ці величезні суми у платіжках. Хай розкладуть детально усе по полицях. Тільки громадяни держави, а не міфічні «верхи» можуть примусити усі ці конторки поважати закон. Зараз це стає можливим, чи не вперше за увесь час існування незалежної України. Хоча, на мою думку, тарифи потрібно було не підіймати, а ЗМІНЮВАТИ. Перед цим розібравшись у рентабельності, енергоефективності та інших ключових речах. Думаю, подекуди після виключення «корупційної» складової зміни тарифу полягала би у його зниженні. Навіть переконаний у цьому.

Нам потрібно змінити суспільні настрої, а не посадити у тюрму більшість чиновників. У нас з’явилися реальні шанси отримати якісні зміни. Вперше в українському уряді працюють іноземні спеціалісти без куплених за гроші дипломів. Вперше відкрито доступ до реєстру майна. Відкриваються таємниці «тендерних торгів». Вперше створюється нова служба на дорогах.

Так, помилок величезна кількість, але хто сказав, що буде усе просто? В радниках у Порошенка Саакашвілі, колишні прем’єр-міністри Швеції, Словакії, Литви… Хіба це не приклад нової кадрової політики? Та ще два роки тому ми такого і уявити не могли… Знаєте, чого найбільш бояться прихильники старих відносин? Думаєте, ще одного Майдану? Ні! Об’єднання громадян. Справжніх, а не бутафорських профспілок. Які увірвуться в політичне життя країни і порвуть на шматки отой наш переважно гнилуватенький депутатський інстіблішмент. Висунуть своїх кандидатів на виборах, проконтролюють відповідно ці вибори, та, увійшовши до органів влади, змінять не таблички на кріслах, а економічний та політичний клімат у суспільстві.

Як називалася організація, яка відірвала Польшу від радянського соціалістичного табору? Профспілки «Солідарність». Це було не звичне для нас партійне болотце, яке оживає лише перед виборами, а дієва організація у кожнім населеннім пункті, селі, містечку. Вона потім трансформувалося у велику кількість партій та рухів, але саме ця загальнопольська профспілка дала поштовх для появи великої кількості дієвих самоорганізацій громадян за інтересами, профсоюзних об’єднань, тощо… У нас цього не відбулося по багатьом причинам. Одна з найголовніших – це повна неготовність тодішніх лідерів Руху до розбудови структурних підрозділів організації та впливу на формування нового, не совково- популістського, а европейського мислення у своїх майбутніх потенційних виборців.

У цього були, звичайно, свої об’єктивні причини. Серед них – занадто довгий період панування радянської влади на території України і неготовність колишніх дисидентів створити та очолити нові партії у нових умовах пострадянського простору. Вірніше, очолювати рвалися усі, а працювати над розбудовою організаційних структур та створити медіа-ресурси, які би суттєво зрушили з місця тодішній стан речей, було нікому. Це зробили за них інші. Представники комсомольсько-номенклатурних активістів радянської епохи створили свої щурячі партії під різними назвами та вивісками. Від соціал-демократичного до навіть ліберальних напрямків. Хоча, врешті-решт, усі ці партіі фінансувалися з одного «корита». Тобто суперприбутків від розграбування спадщини СРСР, які породили нинішніх олігархів. Вони й визначали внутрішню та зовнішню політику протягом двадцяти років. А якщо бути об’єктивним, то ніякої політики й не було. Було щось аморфне і незрозуміле за визначенням. Гниле і продажне за суттю.

Ми нарешті зрозуміли, яку державу нам побудували… Ніяку. Подивіться у Ютубі, як Правий сектор нищить кубла наркодилерів у Миколаєві. Невже ми хочемо дочекатися таких же методів і до органів державної влади? Адже хто, як не вони, несуть головну відповідальність за стан речей. Чи знову зазвучить «підприємці винні»??

Так сталося, але зараз, після більш ніж двох десятиліть тупцювання на місці, Україна отримала ще один, напевне, останній шанс вирватися зі страшних обійм минулого совкізму . Ціною життя молодих та активних її громадян, ціною величезних матеріальних втрат, та, можливо, навіть територій.

Такого шансу більше не буде. Якщо наші «еліти» справді бажають залишитися у історії українськими реформаторами, вони повинні довести людям, що зміни на краще можливі. Без віри суспільства в необхідність жорстких, але дієвих кроків ми приречені на черговий провал… а скоріше усього він може стати і останнім. З таким «добрим» сусідом, як путінська Росія, нам ніколи розганятися. Потрібно зразу набирати максимальну швидкість. Досить. Поспали. Громадяни з активною соціальною позицією повинні побачити можливість змін на місцях та повірити Києву. Але пора і братися за роботу знизу усім миром. Верхи почали нарешті процес змін. На місцях повинні теж підключатися.

У державі повинен початися рух. Новий та безкомпромісний до дідівських методів керівництва та колишніх совкових звичок. Або ми самодостатня держава, або майбутня провінція імперії. Яка хоче розв’язати світову війну. І тоді буде усім тільки гірше. Досить мовчати та боятися «начальства». Воно зовсім не страшне. Страшні зараз ті, хто його боїться…

Олександр КОТ, депутат Новоселицької районної ради, вільний аналітик

Карикатура Миколи Воронцова